«23 фєвраля – красний дєнь калєндаря?» Або зворотній бік медалі та прихована ганьба Красної Армії.(ч.1)

«Маленькая дочь на матраце
Мертва. Как много их перебывало на нем
Взвод, а может и рота?»
 
А. Солженіцин.

Совєтська і постсовєтська людина звикла думати про країну, в якій народилася і живе, як про сильну державу, яку боявся увесь світ, яка прославилася великими подвигами і великими перемогами. Країна героїв, робітників та дурнів...

Навіть з падінням совєтської імперії не всі новоутворені країни стали ламати вже усталені на генному рівні комуно-совєтські міфи, що побутували і сьогодні побутують в головах своїх громадян. Імовірно лише через декілька поколінь громадяни України почнуть вивчати справжню історію, а не пропагандивні оповідання, в яких вбивці та кати стають героями, білі плями заповнюються мріями, а сам процес захопливий, як пригодницький фільм.

Фальсифікація фактів не просто має місце в історичному процесі, але є однією з властивостей самої історії. Іноді сила пропаганди настільки велика, що самі учасники подій починають в неї вірити.

Чимало написано книг і знято фільмів про поведінку «немецко-фашистских захватчиков» на території СССР, але про події, що відбувалися на території Німеччини під час просування по країні нічим не кращих від них совєтських «освободітєлєй», як і про події, що відбувалися на території, нібито, концентраційних таборів, знають лише деякі фахові історики, а висвітлення цього в ЗМІ, тим більш зйомка фільмів на цю тему заборонена. І це все на тлі пафосної пропагандивної брехні, яка особливо гучно лунає в певні дні, коли святкується черговий совєтський «празднік».

Нажаль, більшість людей не звикли думати самостійно, сприймаючи ту чи іншу інформацію, або з подачі вождя, як це було в недалекому минулому, або з щільно контрольованих з певних питань ЗМІ, як це є й зараз. Отже, більшість далі від того, чому навчили в совєтській школі не йде, продовжуючи жити в полоні відвертої облуди. Навіть така річ як насильство сприймається повністю лише тоді , коли зачепить безпосередньо їх, тобто коли смажений півень не клюне по повній програмі. Коли йдеться про Другу Світову війну, відразу ж згадуються звірства лише гітлерівців, абажури зі шкіри євреїв, мило з людського жиру, газові камери тощо. І тим не менше є інший, совєтський бік цієї медалі – вбивства та згвалтування цілого народу.

Відомий військовий історик Ентоні Бівор, автор бестселера «Сталінград», що отримав високу оцінку світової громадськості, премію Самуеля Джонсона, премію Вульфсона з історії та премію Хауторндена. Він детально описує звірства, що чинили червоні «визволителі» на території переможеної Німеччини у своїй статті в газеті Guardian під заголовком «Вони згвалтували всі німкень у віці з 8 до 80 років» ( у заголовок винесена наведена Бівором фраза совєтського військового кореспондента Наталії Гессен), а також в книзі «Падіння Берліну», яка була визнана бестселером № 1 в багатьох країнах світу.

Ось уривки з книги Е. Бівора «Падіння Берліну»:

14 лютого 1945 року колона совєтських військових машин, що рухалися по території Східної Прусії по шосе від Растенбурга на Ангебург, несподівано звернула на невелику дорогу, що вела в глибокий дубовий ліс.
Про те наскільки мало війська НКВД робили задля запобігання різного штибу насильств, не прямо йдеться в доповіді Сєрова Бєрії. 8 березня Сєров, представник НКВД на 1-му білоруському фронті, доповів своєму начальникові, що серед німців продовжує зростати кількість самогубств. 12 березня, два місяці після наступу військ Черняховського, відповідальний за очищення тилового району на півночі Східної Прусії інформував Бєрію про те, що кількість випадків самогубства, особливо серед жінок, набуває все більш загрозливих обрисів. Ті самогубці, які не мали зброї або отрути, вішалися на горищах будинків, закріпивши мотузку на верхній балці. В декількох випадках матері, що не наважились повісити власних дітей, перерізали їм вени, а потім робили те ж саме із собою.

Командири полків НКВД не карали підлеглих за самі факти скоєного ними згвалтування. Покарання були лише тоді, коли солдати заражалися від німкень якою-небудь венеричною хворобою. Причому німкені підхоплювали цю хворобу, здебільшого, внаслідок попереднього згвалтування. Саме ж згвалтування вважалося не більш ніж «аморальною поведінкою». Цікаво, що російські історики й посьогодні дають ухильні пояснення такої «поведінки». Деякі з них кажуть лише про «негативний феномен», що мав місце в армії визволителів, який підривав престиж Совєтського Союзу та його збройних сил і негативно впливав на майбутні взаємостосунки з тими країнами, через які проходили частини Красної Армії. Згадка про стосунки з іншими країнами непрямо доводить той факт, що багаточисельні випадки згвалтування відбувалися і на території Польщі. Але найбільш шокуючими, з російської точки зору, виглядають факти насильства совєтських солдатів та офіцерів по відношенню до українських, білоруських та навіть російських жінок та дівчат звільнених з нацистських робочих таборів. Багатьом з дівчат було всього по 16, а то й по 14 років, коли їх було забрано на примусові роботи до Німеччини. Подібні випадки роблять цілком неможливою будь-яку спробу виправдати поведінку совєтських солдатів, щодо того, що вони, мовляв, мстилися за злочини нацистів на теренах СССР. Інформацію про це можна зустріти, зокрема, в неоприлюдниному щоденнику відомого російського письменника Василія Гроссмана.