Чи можливе справжнє відродження України без української національної ідеї?

Багато років тому мені довелося бути в бразильському штаті Парана (столиці Куритиба). Там живуть якусь сотню літ вихідці переважно з Галичини (згадайте вірші Івана Франка "До Бразилії"). Маленька гілочка українського роду, закинута долею на край світу, в основному підживлювана ентузіастами української греко-католицької церкви, повновартісно існує в португальсько-мовному морі. Українські школи, кафедри, українські люди як керівники державних установ — усе це не могло не вражати.

Так мені видається: мусить бути якась критична маса етносу, певної доспілості чи розвитку, що у ній існувала національна ідея. Якось одночасно у мене в Товаристві сиділо на дивані двої українців: один — із Австралії, а другий — із Норильська, з міста за Полярним колом. Обидва вони представляли дві українські громади однаковим числом — тридцять тисяч. Цікаво, що тридцятитисячну громаду в Австралії ми знаємо всі, а про таку саму громаду міста Норильська ми ледве що чули. А я ж колись там навіть бував зі своїми колегами — Давидом Кугугультиновим, Кайсином Кулієвим та Михайлом Дудіним. Це, здається, було 1976 року — і до мене тоді з українців мало хто й підходив.

Я розумію, що українська Громада в Австралії складалася переважно зі свідомих політично українців, а на північ Красноярського краю або засилали—і громада складалася частково із засланців, яких згодом послідовно нищили і не давали їм самоутвердитись, або із заробітчан, що їздили, аби заробити копійку. Про одного з них — Гришка — я написав нарис в "Литературной газете" — "Запорожець за Полярним колом". Але наявність цих двох тридцятитисячних мас українства в різних кінцях планети і різна, абсолютна полярна їхня доля, давала і дають мені багато для роздумів.

Упродовж століть прозирав українську ідею Пантелеймон Куліш. У "Зазивному листі до української інтелігенції" (1863) він писав: "Були ми довго наче мертві, були нерухомі в летаргічному сні років із півтораста послі того як наш Богдан запродав нас разом у двоє рук, а його alter ego (друге я) хотів запродати ще в трейті. Із цього летаргу пробудила нас рідна мова...

Знаючи з історичного досвіду, як ставали нації, повернені незгодою або силою в прах, уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаїлася сила невмируща і що ми тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду написала.

Так, ми не малий нарід, дарма, що Нас недобачають наші сусіди у своїм величанні. Не малий уже тим, що докіль стояли ми за Польщу, під п'ятою в ляха і звивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п'ятою в москаля.

Не малий і тим, що, давши Польщі і Москві архіреїв, вельмож і писателів, не пошились ми в чужоземщину слідом за своїми спокушеними главами.

Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зроставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового передовництва спромоглась вона видати з себе самобутню літературу і затривожила не помалу силоміцних єдинителів Русі.

Пам’ятне, - бо нам слово московського оракула: що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстаннєм літературної України. Там рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провінція від імперії, а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе імперію на самій серцевині. Так промовила, віщуючи про нас, московська піфія...  

Пам'ятаймо, рідне браттє, апостольське слово, що поставили ми девізом до свого "Зазивного листу": "Духа учащайте! Не гасімо його самі в собі, тоді ніхто не вгасить і в нашому народові..."

Мені, темному, стало розвиднятися поволі тоді, коли почав дещо читати з геополітики Льва Гумільова і Юрія Липи. Саме в такій часовій послідовності вони прийшли До мене, хоча б мусили прийти навпаки — за часом написання своїх творів.

Малопояснювані речі стали наближатися до деякого розуміння. Згодом я почав думати, чому в одному випадку для державної нації досить мільйона чи кількох (естонці чи словаки), а в нашому, грішному, і кількох десятків мільйонів недосить. Концентрація національної ідеї, насиченість, густота, рівень патріотизму на душу населення чи ще які мудрі і тяжко обчислювані речі. Ось у Києві з чотирьох мешканців троє українців, а українську мову коли почуєш, то озираєшся — майже завжди хтось із твоїх знайомих. Чи нас чекає ірландизація — в Дубліні актори головного драматичного театру зобов'язуються раз на місяць давати вистави рідною ірландською мовою?!

Отож низка міркувань з приводу української національної ідеї. Адже, як писав колись М.Євшан, "...коли ми, дійсно наважилися виконати якусь історичну місію, коли дійсно вирішили стати вільними, мусимо на свою теперішню діяльність глянути з історичної перспективи.

Інакше кажучи: українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Українська колективна свідомість ще й досі лише складається, вона не виробила усталеної системи поглядів на місце і роль українства в Європі і світі, не викристалізувалася в конкуруючі дієздатні, зрілі концепції, отже ще не може дати загальнозрозумілі мотивації до сконсолідованої (тобто історичної) поведінки більшості громадян. Уявлення українців про свою Вітчизну надто довго (небезпечно довго) існують у первісній, емоційній, інтуїтивній фазі, фрагментарно, а тому ще не продукують чітких алгоритмів усвідомленої, цілеспрямованої, а головне безперервної колективної Дії, тобто історичної творчості.

Це настільки специфічна ознака української національної свідомості, настільки унікальна Українська нація з посеред державницьких націй (тобто єдиних спільнот, що можуть вважатися повносилими націями), що аналіз природи такого світового феномена неминуче стає альфою і омегою будь-яких досліджень. Встановлення першопричин подібного колоїдного, аморфного існування, в яке час від часу потрапляє українство, певна річ, дасть ключ як для розуміння минулого й сучасного, так і для оздоровлення нації.

Сама по собі націєтворча і державотворча функція ідеї не є жодним відкриттям. Це об'єктивна умова виживання кожного народу, кожної нації. Але, можливо, українство ще потребує такого ідеологічного лікнепу, спочатку не так теоретичного, як порівняльно-описового. Треба знати, що означали й означають, як функціонують національні ідеології в історичній долі німців, японців, китайців, американців, англійців, французів, італійців, іспанців, а надто — росіян. Кілька томів такої світової антології національних ідеологій варті всієї багаторічної діяльності багатьох наших інституцій, за позірною квазіпатріоричністю яких крилася (і досі глибоко вкорінена) стерилізація національної свідомості Українства, хоч би як комусь щиро бажалося оцінювати ту діяльність інакше.

Сподіватися на державну підтримку досліджень природи української ідеї поки що не доводиться. Одержавлені науковці-дослідники зорієнтовані на протилежне ("Національна ідея не спрацювала"). Поштовх мусять дати незалежні дослідники, творчі колективи на кшталт заманіфестованих наукових інституцій УВКР. З часом з'являться окремі видатні мислителі (як "з нічого" з'явився історик М.Грушевський), але не може не турбувати "втрата темпу" ("Українська нація завжди запізнюється" — М. Скрипник), що консервує і увічнює аутсайдерство як спосіб історичного існування.

Системний аналіз складників української ідеї, стратегічні дослідження — справа не одного року. Але вже зараз потребує, оперативного наукового, публіцистичного, політичного і пропагандистського швидкого реагування низка небезпечних деформацій, що успішно ін'єктуються в українську національну свідомість чотирьох незалежницьких років. Отруюють колодязі, вносять корозію в самоусвідомлення українців добре знані зовнішні і внутрішні чинники, виходячи з власних інтересів, які полярно суперечать національним інтересам України. Це має стати зрозумілим для загалу, на рівні буденної свідомості, на спотворення якої передовсім роблять ставку "демократичні" недоброзичливці України, аби скористатися цим, як у Білорусі.

Тому найактуальнішими в інформаційній сфері виглядають сьогодні такі напрямки: аргументована й виразна за формою протидія почуттю тотального песимізму щодо перспектив існування незалежної "України", вже посіяному в свідомості Навіть патріотично налаштованих громадян. Капітулянтська німота патріотичних інтелектуалів просто вражає. Лексика політиків і публіцистів патріотичного спрямування наскрізь просякнута катастрофізмами, зневірою, ганебним голосінням, немужчинськими бідканнями і схлипуваннями з приводу "трагічної долі народу", "багатостраждального українського народу", якому Бог, не знати чому, без жодних зусиль самого народу, подарував державу 1991-го: мабуть, для злиднів,-злигоднів і т. ін., хоча автори цих голосінь мають чи не найменші особисті підстави для суцільного мінору.

Щонайнебезпечніше: свідома деморалізація українства за формулою "Не тратьте, куме, сили" вже підхоплена тими, хто мав би пробуджувати в громадян надію і волю до праці в ім'я України. Іноді здається, що навіть наші мужні та світлі голови потрапили в поле гіпнотичних навіювань і вже самі в затруєному якимись газами — трансі автоматично транслюють "установки" українофобських гуру. Якщо в Росії на реанімацію її манії величі успішно працюють геть усі: від президента й урядовців, партій і рухів — аж до останнього циркового клоуна й естрадного конферансьє, то в нас іноді здається, що навіть наймужніші, найталановитіші, найпопулярніші діячі науки і культури з усіх слів і звуків відпам'ятовують лише самоїдські і цвинтарні. Якщо українське Відродження першої третини XX століття Москва примусила замовкнути лише кулями в потилицю і Соловками для творчої еліти, то нині, аби спаралізувати нас, вистачає поки що інформаційних маніпулювань для придушення нашої здорової психіки. Депресія після подиву гідного національного піднесення 1988—1991 та 2004 років вразила не лише несвідомих чи малосвідомих громадян, на яких тепер модно всує нарікати. Принишкли їхні речники, володарі дум і почуттів — ось одна з поважних причин масової апатії українців.

Певна розгубленість вчувається і в нещодавно знаних в Україні наших закордонних громадах. Неминуча зміна віх і орієнтирів надто затягнулася. Контакти з материковою Україною знову набувають якогось, сказати б, спорадичного, приватного характеру. Тим не менш, я вірю в національну енергію українства. І як тоді, багато років тому, з'явилася поруч із загартованими ветеранами свіжа когорта діячів всесвітнього українства, що зробили за цей час надзвичайно багато для своєї етнічної Батьківщини, так знову вийдуть на історичний кін і досвідчені, і молодші хранителі й будителі української національної ідеї. І ми разом уже не наосліп почнемо долати наступну сходинку, визначену нам Богом та історією для досягнення величі нашої України.

Найближчим часом варто було б звернути увагу на такі напрямки і завдання досліджень цієї проблеми:

1. Відновлення зв'язку часів, культурної, духовної спадковості Київська Русь — сучасна Україна (етнічні корені, державність, релігія, мова, писемність, мистецтво, фольклор), оскільки цей зв'язок грунтовно порушений за останні 300 років (останнім діячем, що вказував на родовід Київська Русь — Україна, був Б.Хмельницький зі своїми універсалами чи хіба М.Грушевський).
2. Економічне підґрунтя національних інтересів — створення українського внутрішнього ринку. Згадаймо, як за це дісталося в двадцятих роках Волобуєву. У цій площині лежать розв'язання об'єктивних і штучних протиріч між регіонами (частинами різних імперій), а зовсім не на шляху федералізації, яка б тільки увічнила історичну відрубність різних країв). У цьому напрямку від 1991 року зроблено найменше як теоретично, так і практично.
3. Геополітичне становище України — історичне і сьогоднішнє. Проблеми союзників, потенційних ворогів, а звідси — формування ефективної зовнішньої політики.
4. Цілком самостійний напрям: Україна і Росія. Оптимальні варіанти мирного співіснування на найосяжнішу перспективу, через різні (найгостріші аж до збройних конфліктів) фази. Аналіз сумісності й несумісності національних інтересів України та Росії.
5. Історіософія: гносеологічні та історичні корені будь-якої національної ідеї як ідеальної матриці генотипу тієї чи іншої спільноти, взаємодії генотипу з середовищем проживання.