Героям слава! Правові підстави діяльності ОУН-УПА
Останнім часом вороги українського народу нарощують потужність своєї брехливої інформаційної кампанії, безпідставно звинувачуючи Р.Шухевича, С.Бандеру та інших діячів українського національно-визвольного руху XX століття у всі мислимих і немислимих гріхах. У зв'язку з цим слід зазначити, що шельмування іноземними загарбниками та їхніми поплічниками героїв національно-визвольної боротьби українського народу не є чимось новим. Свого часу бандитами і розбійниками вороги називали С.Наливайка, Б.Хмельницького, І.Гонту й М.Залізняка, О.Довбуша й У.Кармелюка, повстанських отаманів Холодного Яру 1917-1923 років і всіх, хто карав чужинців збройною рукою за насильства над українцями.
Однак український народ знає і поважає своїх національних героїв. Як знають і вшановують своїх героїв ті народи світу, яким довелося зброєю виборювати свободу й незалежність від чужоземних загарбників. Бо саме на геройських подвигах борців за національне визволення і будується державне патріотичне виховання громадян усіх провідних країн світу, адже це є запорукою суверенності. Вшанування В.Ющенком чільних діячів та ветеранів ОУН-УПА повністю відповідає принципам і нормам міжнародного права та чинного законодавства України. Зрештою, кремлівські політтехнологи знають про це, але розраховують на непоінформованість населення держави з цих питань і закладені в його підсвідомість іще комуністичною пропагандою СРСР ворожі українському народові стереотипи.
Тому слід наголосити, що правовими підставами визнання заслуг перед Україною Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА) є відповідність їхніх програмних документів та практичної діяльності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і сучасному законодавству України, які схвалюють національно-визвольний рух народів за свободу і незалежність, а також визнають невід'ємне право націй на самовизначення й утворення власних національних держав.
Діяльність ОУП-УПА була частиною національно-визвольного руху українців XX століття. Національно-визвольний рух є сукупністю різних (мирних і збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід'ємного права нації на самовизначення.
Переконливими історичними прикладами реалізації права на самовизначення є війна за незалежність США 1775-1783 років і революції XIX ст. в Латинській Америці проти європейського колоніалізму. Після закінчення Першої світової війни на Паризькій мирній конференції було викладено концепцію президента США В.Вільсона, в якій стверджувалося "…право кожного народу на суверенітет, в умовах якого він хоче жити…"
Принцип самовизначення був відображений у положеннях попередниці ООН Ліги Націй щодо системи мандатів, при якій держави-мандатарії (опікуни молодих народів) брали на себе "священну місію" сприяти "добробуту і розвитку цих народів". Боротьба за свободу народів від поневолення була проголошена Рузвельтом і Черчиллем головною метою війни з фашистською Німеччиною.
Українські націоналісти вступили у боротьбу з країнами фашистського блоку на боці Об'єднаних Націй навесні 1939 року в Закарпатті, а продовжили восени того ж року в Галичині та на Волині проти окупаційної адміністрації Сталіна - союзника Гітлера. Як відомо, II з'їзд народних депутатів СРСР засудив пакт Молотова-Ріббентропа. Тим самим визнано, що СРСР вступив у II світову війну як союзник Німеччини. Відповідно боротьба членів збройного підпілля ОУН та вояків УПА фактично набула легітимності навіть в СРСР, хоч і не отримала офіційного визнання.
Національно-визвольна боротьба українського народу XX століття законна і відповідає принципам та документам ООН. Так, у першій статті Статуту ООН сказано: "Організація Об'єднаних Націй має за мету:Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів".
У статті І Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права вказано: Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток" В Декларації про державний суверенітет України проголошено: "Українська РСР як суверенна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення". Конституція України 1996 року прийнята на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення.
Аналіз постанов, маніфестів, звернень Першого й наступних Великих Зборів ОУН та накази та інші документи й матеріали Головного Військового Штабу УПА і практична діяльність українських націоналістів у політичній, дипломатичній і воєнній площинах та їх всенародна підтримка дає підстави безапеляційно стверджувати, що ОУП-УПА діяли згідно з принципом самовизначення націй і в інтересах українського народу. Вони вели свою боротьбу під гаслом: "Свобода народам, свобода людині!" за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця боротьба була легітимною і законною з погляду міжнародного права і законодавства сучасної України.
Реалізація права на самовизначення може здійснюватися як мирними, так і немирними засобами. Відмова окупанта надати пригнобленому народу незалежність розглядається як порушення міжнародного права, і цей народ має законні підстави у такому випадку перейти від політичної до насильницької, збройної форми боротьби. У XX ст. практично всі поневолені народи Європи, Азії та Африки здобули свою національну і державну незалежність збройною боротьбою. Право на збройну боротьбу поневолених народів визнано навіть у визначенні агресії, схваленому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) 1974 року. В ст. 7. визначення агресії сказано, що ніщо в цьому визначенні "не може яким-небудь чином завдавати шкоди праву на самовизначення, яке випливає із Статуту, свободі і незалежності народів, які насильницьки позбавлені цього права", "а також праву народів боротися задля цієї мети і просити й отримувати підтримку згідно з принципами Статуту”. Відповідно, ООН в різних своїх резолюціях визнала право палестинців і темношкірого населення Південної Африки на відновлення своїх прав "всіма засобами".
Відповідно збройна боротьба ОУП-УПА за незалежність України була законною і легітимною. Українські націоналісти воювали не з власним національним урядом, не з українською урядовою армією, а з окупаційними режимами на українських землях: націонал-соціалістичної Німеччини, комуністичної Росії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та їхніми карально-репресивними органами.
Відомо, що після воєнної поразки 1920 року Української Народної Республіки її територію окупували, а потім незаконно анексували сусідні держави. При цьому більшість українських земель загарбала більшовицька Росія. Оскільки Україна була включена до складу Совєтської Росії (СССР) без згоди на те українського народу шляхом збройного насильства, стан окупації України тривав фактично до 1991 року зі всіма юридичними наслідками для українського народу. Зокрема, законною була партизанська війна українців проти окупантів.
З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни, партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є учасниками бойових дій, а не кримінальними злочинцями. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер Вперше у договірному порядку питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Хоча за змістом цих конвенцій створення партизанських загонів допускалося на неокупованій території, але вміщена в IV Гаазьку конвенцію декларація Мартенса, згідно з якою у випадках, не передбачених конвенцією, "населення і воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права", фактично давала можливість розглядати як правомірну і партизанську війну на окупованій території. Для визнання населення "в якості воюючого" IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил "відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни".
IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також Женевська конвенція 1949 року визнають воюючими регулярні та нерегулярні збройні формування, якщо їх особовий склад відповідає таким вимогам: а) має на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) має визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення; в) відкрито носить зброю і г) дотримується у своїх діях законів і звичаїв війни. УПА повністю відповідала цим вимогам.
Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на "конфлікти, які не мають міжнародного характеру, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що воює з повстанцями. Таким невизнаним СРСР та його союзниками українським підпільним органом влади була Українська Головна Визвольна Рада, створена 1944 року з представників усіх українських земель, їй підпорядковувалась УПА. Головнокомандувач УПА генерал Т.Чупринка (Р.Шухевич) був членом УГВР і обіймав пост міністра оборони.
Таким чином, діяльність і боротьба ОУН-УПА була частиною національно-визвольного руху українців XX століття за Українську Самостійну Соборну Державу, яка завершилася Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. В боротьбі з тоталітарними режимами гітлеризму і сталінізму ОУН-УПА були воюючою стороною в II світовій війні на боці Об'єднаних Націй. Ця боротьба була законною і легітимною. Дії В.Ющенка з вшанування героїв національно визвольного руху українського на роду за свободу і незалежність, зокрема керівників і членів ОУН-УПА, є логічними і законними. Заперечувати це можуть лише закоренілі вороги українського народу, яким йдеться не про правду і справедливість, а про знищення незалежності України будь-якими найбруднішими способами та повернення українського народу в ярмо кремлівських верховодів.
