Ветерани УПА: історична несправедливість в сучасній Україні

Роман Сербин  |  Четвер, 1 квітня 2010, 16:15
Майже 20 років минає з початку появи на мапі світу незалежної України, а керівництво цієї самої держави ще не визнало ветеранів саме тої військової формації, яка єдина довгі роки боролася за ту ж таки незалежність. Чи нема чим дивуватися? Ця дивовижня держава - Україна, а покривджені військовики - вояки й офіцери Української Повстанської Армії. Мабуть немає другої країни в світі, яка б після здобуття незалежности так негідно поступила зі своїми громадянами, які жертвували своїм життям, щоб їхній народ більше не служив чужим імперіям.
Ветерани УПА: історична несправедливість в сучасній Україні

Замість того, щоб віддати належне місце всім ветеранам Другої світової війни, як це вже давно зробили цивілізовані держави Заходу, українська постсовєтська влада визнала лише членів Червоної Армії і комуністичної партизанки, а всіх інших військовиків відкинула. Уряд України довго опирався домаганням упівців і, врешті, у свій час призначив спеціяльну комісію для вивчення їхньої воєнної діяльності. Чи потрібно робити спеціяльні дослідження про УПА? Адже роля УПА добре відома: від її заснування на початку сорокових років до остаточного знищення совєтським режимом десять років пізніше. Створенням такої комісії уряд кинув підозріння на УПА, бо воєнну діяльність Червоної Армії та комуністичних партизанів під такий розгляд він не ставив.

Вистачає досить поверхового ознайомлення з українською історією, щоб зрозуміти, що не з волі українського народу його сини й доньки були втягнені в три ворожі табори: про-совєтський, про-німецький та третій, який воював з двома іншими. В усіх трьох таборах були чесні й добрі люди та хоробрі патріоти. Багато з них щиро вірили, що рятують своїх рідних, захищають та визволяють свою батьківщину. Але жодна з воюючих сторін України не визволила, бо визволити значить дати волю, а тої так очіканої волі ніхто тоді Україні не приніс. Чи хотіли вони цього чи ні, українці в Червоній Армії і Вермахті воювали лише проти одного ворога України, або Гітлера або Сталіна, і тим самим закріплювали владу його противника. Лише УПА воювала за звільнення України від обидвох чужоземних поневолювачів українського народу (гітлерівського Берліну і сталінської Москви), - і цим вона й відрізнялася від двох інших військових формацій. Правда, й УПА волі не принесла бо війну не виграла. Але чи це оправдує недопущення сьогодні упівців до спільного стола з іншими ветеранами тої страшної війни? Проста логіка та елементарне почуття людської гідности мали б уже давно вказати батькам нової незалежної держави, що недоречно відмовляти ветеранський статус борцям за незалежну Україну, коли визнають людей, які йшли в бій  "За Родину та Сталина".

У відношенні до визнання УПА Україну можна поділити на три табори: а) прихильників повного визнання ветеранів УПА, б) непримирених ворогів УПА, які проти будь якого визнання УПА, в) "прагматиків", які в ім'я національної злагоди готові визнати тих упістів, які воювали лише проти фашистів. Найслабша нині перша група, хоча логічно вона повинна б бути найсильнішою. Перемогла тут не логіка, яка вимагає брати за вихідну позицію Україну й український народ, - панують ще пережитки ментальністі колоніяльних часів, коли все треба було мірити очима Москви, і всіх хто виступав проти центристської совєтської влади таврувати "ворогом українського народу".

Багато років я досліджую міт так званої "Великої Вітчизняної війни" і мав нагоду зустрічатися з людьми які боронили вище згадані другу й третю позиції. Над цими позиціями я хочу тепер зупинитися.

Як не дивно, що один з провідників антиупівського середовища не хто інший, як колишній голова Організації ветеранів України. Генерал Іван Ґерасімов, уродженець Росії, але в Україні жив ще з часів війни, а за Брежнева керував Київською військовою округою. Людина харизматичних прикмет: пристійний, приємна усмішка, козацькі вуса. На жаль, говорити українською мовою так і не навчився, і на моє диво навіть дуже слабко її розумів. У генерала була ностальгія за старими совєтськими часами, за возз'єднаною "соціялістичною вітчизною". Цю ностальгію генерал і його однодумці плекали і плекають в організації совєтських ветеранів. В тому можна переконатися, відвідавши централю ветеранів за адресою Липська 12. На головній стіні робочої залі пишається "іконостас" совєтських маршалів та генералів "Великої Вітчизняної війни", а посеред них, відокремлений вільним полем, великий портрет самого "вождя" "Великої Перемоги" - ґенераліссімуса Сталіна.
Тому багато років років у газеті "Товариш" генерал Ґерасімов вимагав від УПА покаяння перед українським народом, адже "ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу, як найманці фашистської Німеччини, проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму". Для таких, як Ґерасімов мова про боротьбу УПА два фронти ніщо інше, як вигадка. Він пам'ятає лише, що упісти "стріляли нам в плечі". Коли я запитав його де совєтським воякам стріляли "загороджувальні загони", якими НКВД гонили на фронт червоноармійців, генерал відповів, що не знає, бо з фронту він "не втікав".

У полеміці про УПА, колишній Президент Леонід Кучма був явно по стороні анти-упівського Ґерасімова та його ветеранської організації. Це яскраво засвідчила його доповідь з нагоди 55-ї річниці так званого "визволення України від гітлерівських окупантів": "Волею історії ті, хто був колись в одних окопах, нині по різних боках барикад", - констатував Л. Кучма, і в його словах була ностальгія за минулим. Кучма був занепоноєний, бо "доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні з загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а виключно загороджувальними загонами за їхніми плечима." І хоча він погоджується, що "якісь оцінки та висновки потребують перегляду", то все ж таки уважає, що "головне має залишатися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойвого братерства народів, а її державність - з Великої Перемоги 1945-го".

Ледь не головна турбота нинішнього Президента України - братерство України з Росією, щоб кордони, які їх тепер ділять (а кордони постали "з волі історії", а не з прагнення українського народу до незалежності?) не стали барикадами. Дбання про добросусідські відносини похвальне, але чому Президента України не турбують старі барикади всередині своєї власної держави? Чому він не потрудиться, щоб упали перестарілі барикади між українськими ветеранами Червоної Армії, Української Повстанської Армії та Дивізії Галичина? Чи не розуміє Президент України, що для України, "Велика перемога" Другої світової війни - не була лише вигнанням нацистів з України, це також було повернення комуністичного режиму зі всіма своїми злочинами проти українського народу. Кінцева перемога над УПА (і не 9 травня 1945-го, а пізніше), це - перемога над Україною, і не слід виводити від цеї перемоги сьогоднішню державність України!

Виголошена історіософія схожих один на одного президентів Кучми та Януковича віддзеркалює ставлення Ґерасімова та його камерного історика І. Хмеля, який з погордою відкидав звернення депутатів Верховної Ради України за братерське об'єднання усіх українських ветеранів. Ветерани представляють велике число виборчих голосів і до них політично вигідно будь-якому президентові прислуховуватися.  Наприклад, на домагання ветеранів той же Кучма відновив "День Червоної Армії" перелицювавши його, так як це зробила попередньо Російська Федерація, на "День захисника Вітчизни". Дата цього святочного дня (23 лютого), зв'язана з фіктивною битвою російських більшовиків з німцями 1918 р. і не має жодного відношення до історії України. Згідно зі заявою Президента, цей день має виховувати українську молодь в дусі "патріотизму". Чому ж тоді не взяти за дату Крутянську битву, 29 січня, коли Київські студенти віддали своє життя, боронячи Україну перед імперіялістиьною навалою?

Під час моїх розмов з ветеранами (та прихильниками) совєтської армії я кажу: "Я не маю причини ставити під сумнів цей патріотизм. Вірю, що Ви справді хотіли визволити Україну від ворога. Але при тому Ви знали, що, незважаючи на Ваші бажання, Ви рятували сталінську імперію зла, яка вимордувала мільйони українського населення голодоморами та іншими знущаннями. Якщо Ви тоді не були свідомі всіх злочинів совєтської "вітчизни", то ви знаєте їх сьогодні. І все ж таки, хоча Ви і Ваші друзі воювали "За Родину, За Сталина", ви уважаєте, що Вам належаться всі права й привілеї ветерана. Згідний. Але тоді за яким моральним принципом Ви можете сьогодні оспорювати те саме право людям, які були не менш чесні від Вас, але які, переживши кілька років сталінського терору, рішили, що Сталінська імперія не може бути для них вітчизною, за яку вони не лише не хотіли віддавати своє життя, але вважали, що її треба поборювати. На відміну від Вас, вони рішили воювати не лише проти Гітлера, але й проти Сталіна? Чим вояки Червоної Армії більше заслужили перед Україною на ветеранську пенсію ніж вояки УПА?"

Українці, які ще сьогодні виступають проти визнання ветеранами усіх синів і доньок українського народу, яких доля закинула по різних фронтах Другої світової війни, несуть великий тягар відповідальности перед своїм сумлінням, перед історією. Чи знайдуть вони силу скинути закладений на них тягар, щоб спільно відсвяткувати дев'ятнадцяту річницю відзисканої свободи, за яку вони воювали?

 

comments powered by HyperComments