Новітні методи війни
Постійні "вкрай недружні" (згідно з дипломатичною термінологією) заяви російських чільників відносно України (як-от заяви Лужкова в Севастополі або висловлювання колишнього президента, а нинішнього прем'єра Путіна) нічого, окрім чергової хвилі виправдовувань українськими посадовцями та задекларованих па папері "обурень" так і не викликали. Останні, певно, і донині не зрозуміли, що обурення й протести навряд чи щось дадуть. Загальновідомо, що в світі рахуються з тими, хто вміє себе шанувати.
Прикро, але відсутність власної чіткої позиції в багатьох питаннях (взяти б до прикладу визнаня або невизнання незалежності Косово) засвідчують, що Україна не належить до числа країн, котрі мають власну точку зору і вміють захистити власну гідність. Певно, примітивно потрактовуючи християнську чесноту підставляти й праву щоку, коли б'ють по лівій, українські можновладці, уподіб-нюючись до мазохістів, дозволяють гамселити (не себе ж, звичайно, а всю Україну) по всіх частинах тіла. Не бачу жодної трагедії в тім, що такими діями вони ставлять під загрозу власні статки й посади. Проте з їхньої вини страждає Україна й українці. Тому й оцінювати наслідки такої подиву гідної поведінки доводиться під цілком іншим кутом.
Нинішню недолугість українського політичного проводу політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу й браком державницьких традицій. Дозволю собі принципово не погодитись. Досвід невеликих за розмірами, проте послідовних у відстоюванні власних національних потреб балтійських держав (Литви, Латвії й Естонії) свідчить, що так званий "досвід" є справою набувною. Нинішнім можновладцям бракує волі, усвідомлення власного при-значення й причин буття людини в цьому світі. Дійсно, звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Трагедія полягає у тім, що залишена в спадок відпочилого геть не в Бозі Союзу окупаційна адміністрація (котра після по-стання Української держави наділила себе владними повноваженнями) виховує гідну собі зміну. Цинічну, безідейну, без-принципну, і вкрай меркантильну. Здобуга ними освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів і вміння вирішувати виклики сьо-годення. Звідсіля й усі нинішні негаразди.
Поза сумнівом, що нинішні конфлікт (не обов'язково, аби вони були збройними) кількох світових надпотуг в суті своїй е боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються якихось правил і норм пристойности. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб, незадіяних в "глобальній грі" держав і народів, нині перетворились у норму. Чільники надпотуг перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих є чітке і усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованости, консолідованости й чіткого усвідомлення причин змагу і його кінцевої мети.
Дароване Творцем почуття нелицемірної любові до батьківщини зобов'язувало мене до повсякчасного пошуку методів протидії посталому, проте вкрай ненормальному стану речей. Були й поразки, проте були й перемоги. І саме вони дарували впевненість у потребі подальшої боротьби. Гортаючи сторінки інтернет-газети Євразійської Спілки Молоді, неодноразово натрапляв на відверто антиукраїнські заклики. Влітку 2006 року, на сторінках цього сайту окрім огидних побрехеньок, почали з'являтися й "звіти" про проведені "акції відплати". Цим терміном татарин Павло Заріфулін, який мешкає у Москві, нарік дії, до котрих вдаються члени очолюваного ним ЄСМу на теренах України.
Серед них були повідомлення про спалення греко-католицької каплиці в Київській області, хизування причетністю до осквернення пам'ятників Тарасу Шевченку й Степанові Бандері, "відеозвіт" про руйнацію каменю, встановленого на місці визначеного під пам'ятник воя-кам УПА в Харкові, й інші. Факти, про котрі "звітували" ЄСМемівці, відповідали дійсності. Дивно, проте на той час українські си-ловики (ані СБУ, ані міліція) жодним чином на факти відвертої зневаги всього українського народу чомусь не реагували. Звернувшись до деяких знайомих з російських (й зокрема московських) політичних кіл, я попрохав дати більш вичерпну інформацію про створене російським політологом Дугіним середовище.
Відповідь російських націоналістів була наступною. Попри використання колишнім президентом Путіним патріотичних російських гасел, він жодним чином російські націоналістичні ідеї не толерував. Путін продовжував політику зміцнення імперії і ставив за мету цілковите поглинання російським етносом усіх прилучених народів. Російські націоналісти такої точки зору не поділяли. Усвідомлюючи, що значний відсоток приєднаних до імперії народів приналежні до цілком іншого расового генотипу, вони небезпідставно побоювались розчинення російського етносу в океані іншорасових (тюркських, алтайських) народів. Це й стало причиною неприхованого конфлікту між російською владною верхівкою й ультра-правими середовищами.
Прагнучи ослабити російський націоналістичний рух, в надрах апарату президента РФ виникла ідея формування євразійської єдности. Структура цілком підконтрольна президентові, проте цей факт нічим і ніде не був задекларованим. Послуговуючись гаслами "євразійської єдности" (себто культурного, расового й мовного поєднання всіх "об'єднаних" народів), та отримуючи від Кремля щедру матеріальну підтримку, Дугін і К° взялись за формування осередків і здійснення різноманітних замовних акцій на теренах всього пострадянського простору. Наприкінці 2006 р. відбувся візит президента Путіна в Ук-раїну
Серед запланованих до обговорення питань було й вічно мусоване російськими політологами "питання російськомовного населення України". Задля демонстрації його активности й вагомости в українському суспільстві тоді в кількох містах України мав відбутися так званий "імперський марш", учасники якого мали би засвідчити наявність прагнення значного відсотку громадян України жити в "могутній імперії". Анонсовані на сторінках ЄСМІвського сайту гасла були відвертими: "Відродимо імперію". Проте запланований євразійцями захід не відбувся. Близько півтори сотні київських націоналістів розігнали збіговисько кількох десятків прихильників знищення України й найнятих ними для масовки студентів.
Попри приналежність до кількох партій й формальних і неформальних молодіжних організацій, молодь засвідчила, що в разі потреби вона вміє відкладати амбіції вбік і об'єднуватись. Дивною (якщо не відверто антидержавною) виявилась позиція правоохоронців. Замість унеможливлення проведення антиукраїнського за суттю й змістом заходу, вона взяла під захист самих учасників збіговиська. Кілька десятків патріотів опинилися за ґратами й відбули триденний арешт за сфальсифікованими звинуваченнями. Внаслідок зриву запланованого президент Путін позбувся одного з аргументів, котрим намагався залякати й загнати в глухий кут Ющенка.
Однак прагнення посилити власні позиції в Україні ані в Пугіпа, ані в його оточення, ані в його наступника Медведева не зменшилось. Шляхи наступу бувають різними. Один з них - заяви про "спільне минуле" й нав'язування тези, згідно з якою російська культура не є чужою українцям. Зрозумівши, що в Україні вже постали середовища, котрі готові дати відсіч брутальним і неприхованим зазіханням як на окремі регіони, так і на незалежність в цілому, Москва вдається до більш витончених методів поневолення. Наступ ведеться в усіх ділянках суспільного життя і в усіх регіонах (а не в окремих, як це помилково прийнято вважати). В Одесі й Севастополі споруджуються пам'ятники москвинській блудниці Катерині II, Львів буквально завалюють низькоякісною бульварною російськомовною літературою, на Закарпатті шириться базований на антигалицьких ідеях русинський рух, а державні й приватні телеканали труять свідомість телеглядачів московськими низькоякісними стрічками, котрі на всі лади вихваляють злочинну за своєю суттю й діяльністю Червону Армію.
До речі, кілька слів про згаданий щойно русинський рух. Влітку 1996 р. колишній редактор продукованої в Москві баркашовської газети "Русский порядок" Олексій Кочетков (той самий, котрий в часі виборів президента в 2004 р. очолював "місію міжнародних спостерігачів" при штабі Януковича), передав одному з чільників русинського руху Василеві Зайцю немалу суму (звичайно в долярах) як матеріальну підтримку. В часі кількаденної зупинки Кочеткова в Києві я мав з ним зустріч і нагоду обмінятись думками стосовно багатьох тогочасних подій.
Причини візиту на Закарпаття він навіть не при-ховував.Попри певні успіхи, з прикрістю мусимо визнати той факт, що український націоналізм так і не став ідеологією державотворення. Нав'язувані українцям лібералізм, толерантність супроти злочинного й аморального спричиняються по перетворення українців з нації в безформну й безвольну етнографічну масу, котра з часом позбудеться всіх ознак українськости й стане погноєм у справі творення безхребетної, покірної власним поводирям отари. Хіба за таку Україну поклали життя запорожські звитяжці, січові стрільці, вояки УПА?
Задля спротиву брехні й несправедливости потрібно витворити середовище безкомпромісних щодо брехні, зла й насилля. Опір мусить чинитися в усіх царинах суспільного життя. Звуження фронту опору загрожує цілковитою поразкою.
