Короновані лозівчанки: про творчість, конкурс і літературу
Журналіст газети "Аргументи ХХІ" поспілкувався з переможцями цьогорічного конкурсу - Ольгою Тарасовою (О.Т.) та Катериною Глущенко (К.Г.):
Коли і як Ви почали писати?
К. Г.: Почала писати з третього класу, коли по літературі дали завдання написати твір про осінь...
О.Т.: Писати почала ще в дитинстві. Любов до літератури мені прищепив тато. Маю два яскравих спогади з далекого дитинства. Вкладаючи мене маленьку спати, замість колискової тато читав напам’ять казки Пушкіна в перекладі українською. А ще пригадую сімейні читання довгими зимовими вечорами. Потріскує вогонь у грубці, мама колисає меншого братика, тато читає «Кобзаря». Мені й зараз бринить його голос…
Бути письменницею, як і більшості моїх колег, навіть не мріялося. Та своє життя вирішила пов’язати з книгою, тому закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури.
А почалося все з віршика, який запропонувала написати подружка. Про що були ті перші в моєму житті рядки, звичайно ж, не пригадаю. Я раптом виявила в собі такі нечувані здібності. Залюбки стала складати вірші.
Коли вийшла заміж, на довгі роки покинула свою «дурну забавку», вдавала з себе таку господарку – пекла пиріжки, варила борщі, виховувала дитину. Згодом зрозуміла, що стаю нецікавою сама собі, що перетворююсь на сіру мишу. І занурилась у літературну діяльність, пославши все під три чорти.
Розкажіть трохи про себе.
К. Г.: Професійній літератор, журналіст, помічник нотаріуса в АР Крим. Захоплення – кіно, містика, готична культура.
О.Т.: Трохи про себе я вже розповіла вище. Але хотіла б дещо додати - я член Конгресу літераторів України. Мене навіть включили до художньої ради. Цього року в Києві відбувся 3-й з’їзд Конгресу, на якому я була делегатом від Харківської обласної організації.
Ольга Тарасова
Чи підтримують Вашу творчість близькі, друзі?
К.Г.: Підтримують з самого початку. Завдяки цьому я багато років публікувалася в часописі «Голос Лозівщини», займала призові місця в різноманітних конкурсах.
О.Т.: Мене у всьому підтримує і добре розуміє лише одна людина на світі – мій син. Мабуть, тато б ще порадів за мене, але він навіть не знав, що я писала вірші. Решту близьких та друзів цікавить тільки розмір моїх премій та гонорарів, а за що я їх отримую, їм не цікаво. Пам’ятаєте приказку «в семье не без урода», то я для своєї родини завжди була такою ненормальною людиною, яку зовсім не цікавить, скільки картоплі в цьому році накопали.
Де Ви шукаєте сюжети для творів?
К.Г.: В житті, цікавих особистостях, художніх здобутках митців нашого часу.
О.Т.: Більшість сюжетів підказує саме життя, люди, які мені трапляються, щось – із власного досвіду. Але то тільки поштовхи до якогось сюжету. Я вважаю, що справжній письменник ніколи не стане тупо переповідати якусь реальну історію. Це буде досить нудно і не чесно по відношенню до читача. Зазвичай вигадуєш власних героїв, в уста яких інколи вкладаєш і свої думки, в їхні переживання вплітаєш досвід власних переживань, почуттів. Але ж – тільки вплітаєш, бо то зазвичай збірні образи, хоча де в кого є і прототипи. З віршами – так само. Те, що я пишу про себе і для себе – те навряд чи винесу коли на люди. Інколи мені до вподоби свідомо провокувати читача, і тоді я пишу епатажні вірші від першої особи. Тоді отримую багато нескромних питань, на які не даю однозначних відповідей – тим і розважаюся.
Чи змінюються Ваші уявлення про творчість із здобуттям літературного досвіду. Якщо так, то як це проявляється?
О.Т.: Безумовно, що змінюються. В останні роки активно відвідую літературну студію Харківського обласного відділення Конгресу літераторів України, до складу якого я входжу, багато чому там навчилася. Їхній досвід ми перейняли і для засідань нашого Лозівського літературного клубу. Разом вчимося аналізувати твори – і власні, і своїх колег, вивчаємо багато теорії. Я завжди була достатньо самокритичною і ніколи не довіряла захопленим відгукам читачів, а зараз ще більше помилок знаходжу у своїх творах. На них і вчуся. Ось таке насичене в мене літературне життя.
Катерина Глущенко
К.Г.: Уявлення змінюються, адже плине час. Шлях поета – це постійній пошук і самовдосконалення.
Чому Ви вирішили спробувати себе саме у конкурсі «Коронація слова»? Розкажіть про твори, які були подані до Конкурсу.
К.Г.: Тому що прийшов для цього час – проявити себе у конкурсі дійсно високого рівня. Твори – пісенна лірика, лірика для дітей. Номінант – вірш «Сороконіжка».
О.Т.: Не тільки в «Коронації Слова». До неї було кілька конкурсів з перемогами, ну, і звичайно, після: Всеукраїнський конкурс української поезії "Подорож Чумацьким шляхом", конкурс казок та фентезі "Майстерня чудес", міжнародний конкурс поезії «Золотая строфа». На 1-му Міжнародному літературному конкурсі ім. П. Кускова отримала другу премію і срібну медаль в номінації «Мала проза», стала фіналісткою конкурсу в рамках Міжнародного фестивалю «Славянские традиции» (номінація «Поетичний переклад»), двічі ставала переможцем обласного конкурсу ім. О. Масельського (обидва рази – в номінації «Драматургія»).
Тільки цього року вже маю декілька перемог: стала дипломанткою Міжнародного конкурсу малої прози "Біла скрижаль", Корнейчуківської премії (одразу в двох номінаціях) та «Коронації Слова». Найбільше пишаюся «Славянскими традициями», хоча не мала фінансової змоги поїхати на сам фестиваль, де мала усі шанси стати переможцем. Але для мене він є значущим, бо члени його журі є викладачами єдиного у світі літературного інституту ім. Горького. І те, що професори з літератури відзначили мої твори, для мене є дуже важливим для підняття самооцінки і для усвідомлення того, що я на правильному шляху, і що свої твори я можу повноправно пред’явити читачеві. Ще одним критерієм значущості конкурсу для мене є кількість учасників. Чим їх більше, чим більша конкуренція, тим драйвовіша участь у ньому (принаймні, для мене – саме так). І тут немає рівних «Коронації слова»!
Які маєте творчі плани?
К.Г.: Творчість – процес, який більше потребує натхнення, ніж планування. Зазвичай люблю працювати над циклами творів, що присвячені певній темі.
О.Т.: Останнім часом майже не пишу вірші, натомість випробовую інші жанри. Написано перший роман для дорослих «Рік Жовтої змії», повість «Здрастуйте, я ваш прибулець», дві повісті для дітей – «Вклонися дереву» і «Корделяс Сидора Гаха», п’ять п’єс (маю намір видати їх окремою книжкою). Зараз вчуся писати кіносценарії.
Ви зможете ознайомитися з твором Ольги Тарасової «Чарівний кухлик»», який переміг в конкурсі “Коронація слова” 2011 року
ЧАРІВНИЙ КУХЛИК
Ось слухайте. Жив колись один бідний чоловік. Мав хвору жінку та шестеро голодних діток. Раз пішов він на роботу найматися та забрів у ліс. А в тому лісі жила одна ворожка. Завернув чоловік до тої ворожки та просить:
- Поворожи мені, де можна знайти роботу, щоб платили великі гроші. І ще скажи, чи стану я колись багатим?
Ворожка розкинула перед собою боби, подивилася та й каже:
- Повертайся зараз додому, ні про що не думай. А що в дорозі знайдеш, те додому неси. Воно тобі щастя принесе.
Пішов той чоловік додому. Іде та під ноги дивиться. А на дорозі то трісочка лежить, то гілочка. "І що я маю додому принести? – думає чоловік. – Не може ж мені гілочка чи трісочка щастя принести". Ось захотілося йому пити. А неподалік криничка була. Він підійшов до кринички, бачить – на кілочку глиняний кухлик висить. Чоловік взяв його, зачерпнув водички, напився, та й думає: "Може, я цей кухлик повинен з собою забрати?"
От забрав він кухлика, приніс додому та віддав дітям бавитися. Взяла кухлика молодша дочка та просить:
- Налийте мені квасу.
Випила дівчинка квас, тоді перевернула кухлика догори денцем, а з нього раптом випала золота монета. Всі здивувалися. Батько взяв кухлик, зазирнув – порожньо. Перевернув його, а звідти знов викотилася золота монета.
Чоловік взяв те золото, поїхав у місто, накупив усякого краму, харчів, корову й коня. І зажила його родина щасливо.
Якось дізнався про все його сусіда.
- Позич, - каже, -кухлика. Допоможи із злиднів вибратися.
Добрим був хазяїн кухлика, то й позичив його сусідові. А потім іншому сусідові. І невдовзі усі у тому селі розбагатіли, а кухлик знову повернувся до хазяїна.
От якось поїхав чоловік на ярмарок і взяв з собою не золото, а кухлика. Що б не купував, розраховувався золотом з кухлика. Підгледів усе те один злодій та й викрав у чоловіка його кухлика.
Зайшов злодій у шинок, замовив собі обід, та щоб у його кухлика налили квасу. Поїв злодій, випив квас і перевернув кухлика догори денцем. А звідти викотилася золота монета. Розрахувався злодій з шинкарем та пішов додому. Але по дорозі загубив кухлика.
Вранці тією дорогою йшов парубок. Він підібрав кухлика і поклав собі в торбину. Парубок той був пастухом. Він якраз гнав отару на пасовисько. Пригнав її до узлісся і сів перепочити, поки вівці паслися.
Помітив хлопець у високій траві струмочок. Дістав кухлика, набрав води, напився, а останні краплі на землю струсив. Та вони перетворилися на золото. Здивувався пастух, ще раз труснув кухликом, і ще золота дістав.
Так і пастух розбагатів. А потім і він загубив кухлика. Бо такий вже і є чарівний кухлик. Всіх з біди виручає. У лихих людей недовго затримується, а добрим людям стає у пригоді. І досі мандрує світом той чарівний кухлик. Чи ви його, бува, не знаходили?
