Люко Дашвар: «Певно, я спостережлива і небайдужа…»

розмовляла Ярина Кучерява  |  Середа, 7 серпня 2013, 13:02
Попри рідкісні для нинішньої літератури тиражі ця авторка може дозволити собі не спочивати на лаврах, світ з його незмінними журналістами ловить її, але не може спіймати – Люко Дашвар не впадає у самозосередження. За неї говорять її тексти – промовисті, справжні, глибокі. За неї говорить її дорога в літературу, що нагадує хороший сюжет для невеличкого оповідання: передова «валяльниця-прядильниця», скромна провінційна газетярка вирішує «мати все», або хоча б небагато, у великій літературі. І раз сказавши собі «почни спочатку!», відразу й починає нове, досі для себе невідоме, життя...
Люко Дашвар: «Певно, я спостережлива і небайдужа…»

Нам вперше пощастило поспілкуватися з Іриною Черновою (в миру) і Люко Дашвар (на книжкових обкладинках). Чим тішимося і відразу ділимося з тобою, любий читачу:

- Належу до старої генерації читачів - тобто ще тих читачів, які чекають слова і переживають його....  Пам’ятаєте, як у "Меланхолійному вальсі" О. Кобилянської, коли у піаністки розірвалося серце від того, що тріснула струна від фортепіано. Сьогодні такий факт викликає хіба що іронічну усмішку. Як вберегтися від того, щоб інформаційний шок не зруйнував власного світовідчуття?

- На мою думку, інформаційна навала і формує картину світу – хаотичну, незрозумілу, багатовекторну, де кожен із векторів суперечить іншим, з фальшивими цілями і устремліннями. Де ті основи? Як їх знайти?  Не розписуватимусь за все моє покоління, але особисто мене збирають докупи ідеали моєї радянської юності, де була не тільки гнила компартія, але й ідеї рівності, братерства, поваги до людей і праці, відчуття власної гідності, впевненості. Та не мріяли ми просто бути багатими, мати власні яхти, плювати з них в океан і байдикувати  – нам тоді вітрів дай, знань, вершин, професію, щоби власне «Я» звучало не  у контексті накопичених капіталів, але у причетності до грандіозних справ. 

І нікуди те не поділося. Душі людей і зараз прагнуть гідності і поваги, а реальність пропонує пригинатися аж до землі заради копійчини. І що робити? Усвідомити. Що живемо у часи інформаційного перенасичення і вакханалії, яка трощить мозок в лахміття. Інтуїції довіриться, а не телевізору.  Душі. Тобі пропонують мільйон, аби ти панові дупу витер, і гроші ж потрібні, і пережити те можна... А душа проти. Ото й думати...

Взагалі-то, на таке питання не короткі відповіді давати, а філософські та соціологічні  трактати писати. Аналізувати, давніх та мудрих згадувати, Біблію... А я натомість, віршика зацитую. Кіплінга. Російською, бо українського перекладу не маю.

Я отошел помочиться

Не там, где вся солдатня.

И снайпер в ту же минуту

Меня на тот свет отправил.

Я думаю, вы не правы,

Высмеивая меня,

Принципиально не меняющего

Своих правил.

- Ви порівняно недавно в літературі. Чи доводилося втрачати щось особистісне через письменництво (дружбу, стосунки)? 

- То я в літературі недавно, а в житті вже 55 років.  І до того встигла  - і втрачати, і картати себе, і висновки робити. А щоби от саме через письменництво, так ні. Характер веде, не професія. Від нього все.

toloka.hurtom.com

- Якось ви говорили, що поява нового роману спричиняє появу комплексів. Чи писання жінку-авторку старить?

- Ну, як може жива справа старити? То коли тобі ліньки думати і рухатися, ото біда. Коли інтерес до життя згасає, ти пнешся себе хоч чимось розрадити, а радість щезла, нема... А коли зморшки – то не проблема. Навіть на серці від живих емоцій. І тут знову ж – не про письменництво. Не про рівень освіти, інтелекту, місце проживання, заняття і фах. Про характер. І про те саме світосприйняття. Одні до смерті не вгамовуються, інші молодими всихають.

- Завжди дивувалася, чому ваші романи приписують до масової літератури. На вашу думку, чому якщо автор є універсальним, то його таврують масовим? Тоді Леся Українка і Забужко - теж масова література!

- Це питання до літературознавців. І не тому, що відкараскуюся. Хай про це розмірковують люди з певною освітою, багажем, які перечитали все, про що роблять висновки. А я для того надто мало прочитала, тож і говорити не маю права. Не мені розштовхувати книжки на полиці, намагаючись і свої туди вставити.

- Звідки таке глибоке розуміння життя? Ваших персонажів випробовують, нагороджують, залишається лиш справжні почуття і справжні стосунки... Це наслідок того, що ви адепт якогось нового відгалуження християнства, просто фаталістка чи ще щось? 

- Простіше. Можемо, навіть повернутися до відповіді на перше запитання. Таке моє світосприйняття – от і все. Потреба у вірі, любові і надії... Ні! Просто – віра, надія і любов  таки перемагають суєтне. Це не пафос і не формальна відповідь. Справжнє лише те, що не вимірюється грошима, - воно не вмирає, проростає новими пагонами, і в них, нових,  залишаються твої і віра, і надія, і любов.

- Чому я не можу порівняти вас ні з ким у літературі? Може, тому що ви - одна така? Може, тому що був спочатку журналістський досвід? Чи український читач уже переситився від публіцистичних вивертів і одкровень? Ваша історія матері-сестри-невістки може часом більше, аніж тексти тих, хто називає себе "культовим українським письменником"...

- Знову ж таки – ніколи над тим не замислювалася і не аналізувала.  Нащо? А от журналістському досвіду вдячна за сотні зустрічей, вражень, емоцій, які нікуди не поділися, й досі «працюють» на мене.  «Мати все» народилася із згадки про зустріч двадцятирічної давнини. У першій книзі «Село не люди» використаний фактаж з одного з відряджень.  Інші книги – ніяк не виняток. Проте, знову ж... Фах не визначає пріоритетів. Думаю, тільки характер. Певно, я спостережлива і небайдужа.

Форум видавців-2011:  неодмінний обов'язок кожного успішного автора

vsiknygy.net.ua

- Шановна Ірино, продовжуватимете "ховатися" й надалі за псевдонімом? 

- Так.  Я ж псевдо вигадала не заради красивого звучання. Воно у мене зі змістом, важливим особисто для мене,  складається з імен моїх близьких. І виходить – ніби вони усі допомагають і завжди зі мною. Розумієте?..

- Люко Дашвар доступна для свого читача зараз? Тобто чи може, як колись, простий дядько написати вам? Або порозмовляти з вами на якусь цікаву вам обом тему? 

- Під час зустрічей із читачами так і відбувається. Обов'язково є людина, якій лишаю мобільний чи елетронку. Але тільки у випадках, коли мова йде про якісь творчі аспекти. Що ж переповідань... Ставлюся до цього з величезною пересторогою. Стати свідком живої історії – одна справа. Почути чиєсь її тлумачення, ще й суб'єктивне – геть інше. Це уже – втручання у чиєсь особисте життя. Я проти цього. А зрозуміла те ще на початку журналістської роботи. Сто років тому назад було... Написала про наркоманів. І от телефонує мені хлопець. І каже, що писала дилетантка, яка анічогісінько не розуміє у проблемі наркоманії. А от він, наркоман, «у темі». Кажу: «Приходь і просвіти мене, якщо тобі духу вистачить». Прийшов. Раз прийшов, Другий. Третій... Я – до свого приятеля, психотерапевта. Що робити? Лікар каже: ти повинна обережно вийти зі сфері його зацікавлень. Чому? Та тому, що можеш увійти у його маніакальні марення негативним персонажем і тоді... Що я тільки не брехала! Що мені у відрядження, а потім у відпустку, тож довго не побачимося... Наостанок хлопець розповів, як вдома самостійно робить зброю і відстрілює сусідів. Ну, думаю, геть дах знесло. Скоріше би ти зник з мого життя. І він зник. А за місяць на острівці посеред Дніпра у Херсоні розстріляв відпочивальників із саморобної рушниці.  Чисто, як  Брейвік. Отак...

І зараз є історія. Хлопець один... Дуже вже наполягав, аби я прочитала його лист. Погодилася. Причому пояснила, що ані порад не роздаватиму, ані втішатиму, ані яким іншим чином не втручатимуся у його життя. Погодився. Та одним листом справа не обмежилася.  Пише і пише... От тепер наполягає, аби я зателефонувала його дівчині і привітала її з днем народження. Мовляв, їй же приємно буде. І людині по цимбалах, що зараз у моєму житті коїться, як моє здоров'я, чи, може, лежу і встати не можу. І головне – не розуміє, що з іншої людини собі на потребу не можна робити весільного генерала, не можна втручатися у її життя так безцеремонно. Що я з цим роблю? Не відповідаю йому. Отакі реалії.

 - «Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла...» Чи мають вони можливість переосмислити таке своє рішення після прочитання котрогось із ваших романів? Чи конче спочатку «втратити все»?

- То до людей питання. Що ж до мене – дуже сподіваюся, що змушую задуматися.


comments powered by HyperComments