Витоки України: власний міф або капітуляція на полі історичної політики
До цього часу вже вгамувалось відлуння святкування 1025-річчя хрещення Русі. Вигляд президентів Путіна і Януковича, які торочать про спільні корені їх держав і здобувають благословення патріарха всея Русі, наводить на неспокійні думки, що Україна робить невірний вибір щодо свого майбутнього. Адже історія не дається державам раз і назавжди: її можна моделювати так, щоби вона відповідала інтересам країни і актуальним стратегічним задачам.
Так чинить, наприклад, Росія, зміцнюючи свою позицію в регіоні за допомогою історичного дискурсу. Непогано виконується це і Польщею, яка успішно використовує минуле в політичних іграх. Україну ж кидає з крайностей у крайності: вона то підносить Українську повстанську армію, то радянських солдатів, і ця роздвоєність стосується серед іншого розуміння витоків державності країни. У такій ситуації російський міф про спільний корінь двох країн може являти небезпеку для української незалежності.
1. Позиція Москви проста і послідовна: нинішня Росія починається з Київської Русі, і, головне, — з хрещення країни великим князем Володимиром. Проте, якщо на території колишньої імперії східних слов’ян функціонують інші державні утворення — Білорусь та Україна, слід визнати їх спадкоємцями тієї ж цивілізації. Головна захисниця такої концепції — Православна церква. Територія діяльності Московської патріархії охоплює не лише Росію, але й Білорусь з Україною. Такий стан справ схвалює константинопольський Патріарх, символічний глава всіх православних, не визнавая автокефалії української Православної церкви. Значить, єдина свята Русь продовжує власне існування і лише (тимчасово) розділена на три держави.
Підкреслюючи спільність історії своєї країни та Росії, Віктор Янукович сприймає даний дискурс і визнає його справедливість, і це не щось інше, як капітуляція на полі історичної політики. Нинішній український президент не опікується історичною сферою, і хоча він не відмежувався від лінії свого попередника Віктора Ющенко, помітно послабив її звучання.
toloka.hurtom.com
2. Було б помилкою вважати, що така версія витоку Росії та України — це єдина концепція, яка має право на існування. З тим же успіхом можна казати, що Київська Русь взагалі не має свого державного спадкоємця.
Корні Росії більшою мірою слід шукати в Московському князівстві, яке сформував період монгольського панування і система ярликів на велике княжіння, тобто призначення ханом найбільш затятого колаборанта, московського князя, правителем всієї Русі. Російська політична система, звичаї, стосунки держави з громадянами сформувались саме там, а не в Київській Русі, яка з системного та культурного погляду було значно ближчою до Європи, ніж пізніші монгольські васали.
У свою чергу, Україна як окремішнє утворення — спочатку культурно-мовне, а згодом і політичне — сформувалась у Речі Посполитій. Саме там вирізнилося українське православ’я, серце якого билося в Києво-Могилянській академії; тут українська шляхта вчилась демократії, з’явилось вільне козацьке військо. Ця ідентичність зіткнулась з польською та зміцнилась у процесі того протистояння. Таким чином, початком української держави була Гетьманщина Хмельницького — самостійне де-факто утворення з власною столицею, адміністративними органами, армією та Церквою.
vlad-praviza.blogspot.com
Якщо перегорнути главу з назвою Київська Русь і залишити її історикам, що досліджують Середньовіччя, та сприйняти запропоновані вище окремішні концепції виникнення російської і української державності, виникає інша стратегічна реальність. У такому випадку претензії Росії на якусь спільність з Україною виглядають відвертим експансіонізмом, а не зверненням до єдиних цінностей.
3. Кожному народу потрібен свій фундаментальний міф. Зручність політики полягає в тому, що вона може його обирати, забувши про одних предків і висуваючи на перший план інших. Історія — це не лише наука, це ще й політична стратегія. Вектор розвитку і майбутнє кожної держави визначається тим, яку версію історії вивчають у школах діти, який образ минулого сприймається в суспільстві як норма.
Україна не мусить робити ставку на Київську Русь, у неї є й інший вибір. Звичайно, винаходити власні витоки в ХI, а не в XVII столітті видається більш респектабельним, проте таким чином можна легко потрапити до пастки російської історичної політики та «руської спільності». Києву було б вигідніше обрати інший міф: культурної та історичної спільності з Польщею, відділення від якої Гетьманщини було актом формування української державності. Це дало б Україні позицію повноправного члена Європи, який прагне лише повернутися на належне йому місце.
Оригінал публікації «Ukraina potrzebuje własnego mitu» опублікований 3 серпня 2013 року
