«Та іди ти…», або слово як зброя

Буває вказуєш співрозмовнику на його «культуру» мовлення і одразу наштовхуєшся на спротив і відстоювання цією особою своїх прав, мовляв «Як хочу,так і розмовляю». А мені ж також хочеться слухати! Це чомусь не враховується… Скільки б вати у вуха не напхав – не допоможе. Тобі дадуть відповідь жестом.

Слово – зброя… Зброя «матюків» - це щит, яким прикривають куций словниковий запас.

В сучасній українській літературі вже давно ідуть суперечки щодо цієї проблеми. Хоча, одна із сторін жодної проблеми не бачить, і ми не маємо права обмежувати її творчість своїм пуританством. Багато авторів, які вносять у свої твори нецензурщину, кажуть, що це просто необхідно, коли змальовуєш, наприклад, середовище підлітків чи солдатів. І тим самим максимально наблизити читача до правди дійсності. У романі «Людина біжить над прірвою» Іван Багряний уникнув «матюків», замінивши їх набором звуків: «Трам-тарарам-там». А у творі – війна, руїна, озлоблена зневірена армія, розчавлена нація – і жодної брудної лайки. І правдиво ж, об’єктивно вийшло! Чому ж зараз не шукають можливої альтернативи?

Шановні християни (а в Україні це приблизно 32 % народонаселення), а як же гріх лихослів’я? «Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст» ( Колосян 3:8, 9).

Звичайно, нецензурна лексика була, є і буде. І використовуючи її, потрібно знати і мати міру. Можливо, це банально. Та на мою думку, істина не може бути банальною. Давайте висловлювати свої думки без сміття, щоб співрозмовнику було «смачно» слухати.