Одна мова! Одна нація! Одна Україна!
Завжди Україна боролася за незалежність, за українську мову. Відкривалися бібліотеки, друкувалися книги! Так, що ж трапилося? Невже даремні всі праці Т.Г.Шевченка, його обурення соціальною несправедливістю, яке нероздільно перепліталося з ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій "нашій несвоїй землі”, як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодержавства закликає до самовизначення України ще задовго до того, як цю ідею підтримали його помірковані колеги-інтелігенти. Ми зараз виявляємо неповагу до цієї великої людини, поета, воїна, борця за свободу, який життя поклав за незалежність України та її рідну мову.
Подивіться на наші традиції. Я впевнена, що багато українців їх не дотримуються. Ось, наприклад, українська традиція «Дідух». Його ще називають дідо, дідочок, сніп-рай, коляда, колідник. Згідно з традиціями, дідух — це останній обжинковий сніп. Це символ доброго врожаю, миру й злагоди в родині, достатку в домі. Традиція ставити в оселі на покуті дідуха походить ще з дуже давніх часів. У народі казали: «Дідух до хати – біда із хати»». У наш час мало хто точно дотримується цієї традиції. І це лише одна з них, а в Україні їх дуже багато.
З давніх часів до нас доходять відголоски багатющої усної народної творчості, зокрема, звичаїв, обрядів, пісень. Наші предки хотіли, що б ми це зберегли. Адже ми українці! Так давайте дотримуватися цього, і ми збережемо Україну такою, як вона була для наших дітей, онуків і правнуків!
Я завжди пишалася таким автором як Олекса Воропай. Перебуваючи у Німеччині, він продовжував цікавитися українською культурою, написав книгу «Звичаї нашого народу». У своїй праці Олекса описав традиції та обряди на Україні. Цю книгу він присвятив своїй матері, що навчила його любити свій край. Він писав: «Звичаї – скарб українського народу». Я вважаю цю книгу безцінною. Ось вони, справжні українці, але, на жаль, за її кордонами. Україна – одна велика сім'я, так давайте жити в мирі та злагоді!!!
