За рекорди гроші не платять. Історія «Книги рекордів України»
Рекордів мабуть замало не буде ніколи, як приклад можна загадати Малайзію – це єдина країна, в якій побиття світових рекордів стало національним спортом.
Так вже повелося, що в кожної країни є своя книга рекордів. «Справжня варта» вирішила дізнатися коли і як вона створювалась у нас, і загалом про досягнення говорити завжди приємно, тим паче – українців. З цього приводу ми зустрілися з представником Національного проекту «Книга рекордів України» Ігорем Підчибієм.
– З чого почалась історія написання «Книги рекордів України»?
І.П.: Все почалось з 2002 року. На той час я працював в українському Союзі промисловців та підприємців директором інформаційно-комерційного центру. І до мене зовсім випадково надійшов лист від Олексія Свистунова, президента агенції «Парі», володаря «Книги рекордів Росії», з проханням допомогти в організації проведення одного досягнення.
Ігор Підчибій на «Печенізькому полі – 2013»
Від нього надійшла пропозиція знайти професійну посудомийку, нотаріуса і людину з науковим ступенем, яка була б пов’язана з біохімією. Мова йшла про рекорд, який хотіла встановити торговельна марка «Fairy», а саме: помити однією пляшкою «Fairy» 7000 тарілок, це був такий собі іміджевий проект для фірми. От ми і організували це дійство в київському Гідропарку і відтоді все почалось.
Ми провели опитування про самі рекорди, наскільки люди знають про них, наскільки їм цікаво було б дізнаватись про досягнення, і вирішили, що нашій державі це справді буде потрібним.
Загалом, якщо порахувати, то по цілому світі існує сорок організацій, які фіксують рекорди, приміром «Книга рекордів Німеччини «Саксонія», «Книга рекордів Малайзії» та інші.
Отож, ми спочатку офіційно зареєструвались в Українському агентстві з авторських та суміжних прав, потім оформили торгову марку в Укрпатенті, і отримавши підтримку в органах державної власності, почали свою діяльність.
– Держава якось сприяє розвитку організації?
І.П.: На жаль ні, ми існуємо не за державні кошти, а за свої. В перші роки це було дуже затратною ініціативою: організація прес-конференцій, треба шукати рекордсменів, подорожуючи по країні, знаходити кошти на виплату гонорарів.
Зараз ми не виплачуємо гонорарів, а спочатку було саме так. «Книга рекордів Гіннеса» не виплачує нікому ніяких гонорарів, навпаки ще й бере гроші.
От так в 2003 році Національний проект «Книга рекордів України» почав існувати офіційно.
– Хто став першим рекордсменом України?
І.П.: Якщо не враховувати рекорд з миття посуду, який не увійшов до книги, то першим офіційно зареєстрованим рекордом України став успіх, на жаль нині покійного, відомого модельєра Михайла Вороніна. Він пошив смокінг висотою в трьохповерховий будинок, 1000-го розміру, метелик неймовірних розмірів, і звісно – величезний ґудзик. Це було красиво та достойно (2003 року Михайло Воронін зшив в кольорах синьо-жовтих кольорах державного прапора України гігантський смокінг: довжина підлоги від комірця – 10 м, ширина в плечах – 5,5 м, кожен рукав по 7,5 м. На цей костюм пішло 174 м тканини і 126 м підкладки. Діаметр ґудзиків склав 35 сантиметрів. А в його кишені міг би поміститися легковий автомобіль. Вага смокінга склала 80 кілограмів, а це неординарне творіння довелося б в саму пору солідному чоловікові вагою 75 тонн. В результаті, смокінг встановив три рекорди України, два - Європи і потрапив до «Книги рекордів Гіннесса» – Автор).
– Скільки експертів рекордів залучені до проекту?
І.П.: У нас колектив невеликий, є представники на місцях, в тому числі в Харкові. Експертів три-чотири людини, усі ми альтруїсти і не заробляємо на цьому грошей.
– Ви часто їздити фіксувати рекорди, за Вашими спостереженнями, що саме мотивує людей до рекордів?
І.П.: Це риторичне питання. Людьми керує бажання слави, в когось це можливість підвищити свою самооцінку. Але в першу чергу, так, це – слава.
– А чим вас особисто приваблює ця робота?
І.П.: Це цікаво. Цікаво їздити по країні, бачити різні дива. Повірте! Дуже цікаво!
– Які рекорди, особисто Вас вразили найбільше?
І.П.: Мене найбільше вражають рекорди сили та краси. Сила – це звісно наша команда богатирів, починаю з основоположника богатирських варіантів, я не маю на увазі олімпійські рекорд, це Василь Вірастюк та Дмитро Халаджі.
І рекорди краси. Ми протягом багатьох років співпрацюємо з Київською академією перукарського мистецтва. І от вони коли представили дві найвищі зачіски в світі.
Чесно скажу, в мене серце завмирало, коли побачив в рамках фестивалю «Кришталевий ангел» шахову партію на величезній дошці, де кожна клітинка - метр на метр, а в результаті 64 кв. метра. Люди вибудувались у вигляді шахових фігур, почалась справжня гра в шахи.
Організували все викладачі та студенти академії, і це направду була феєрія справжньої краси. Одним словом, від тої краси та помпезності бігали мурашки по тілу.
