Дмитро Самойленко: «Нести радість. Хіба не для цього існує музика?»

Тим паче що сама стилістика його творів сприяє розширенню рамок: Дмитро грає смус-джаз, джаз-рок, а також музику на перетині джазу та нью-ейдж. Хіба не органічний вибір для громадянина світу і людини ХХІ сторіччя?

За кілька днів після концерту в «Обломовъ» ми зустрілися з Дмитром, щоб поговорити – про експериментальний джаз і не тільки.

– Дмитре, як ти прийшов до музики? Завдяки чому? Чи були музиканти в твоїй родині?

– Це дивовижна і сумна історія. Мій тато був музикантом. Баяністом. Викладав у музичній школі, навіть став її директором. Мене малим віддали до класу фортепіано. Та почувши, що я третій рік поспіль намагаюся зіграти ту саму п’єсу, тато обурився: «Скільки ж можна грати цього “Веселого Ганса”?!»  І забрав мене з музичної школи.

Набагато пізніше мама мені пояснила: тато не хотів, щоб я став музикантом, бо в нашій країні це люди другого сорту.

...Коли мені було десять, тато помер. Інсульт. Йому було тридцять вісім. І незадовго після цього я зацікавився музикою – цього разу вже всерйоз. Мене стало вабити те, чого я не встиг узяти від батька в живому спілкуванні. Почав ритися в його книжках, нотатках, паперах... Знайшов «Історію джазу в ілюстраціях», яку йому друг привіз з Америки. Знайшов «Гармонію у джазі» Чуґунова, «Імпровізацію в джазі» Бріля. Почав слухати бобіни, платівки, грати на фортепіано, співати у шкільному ансамблі... Першу пісню склав чи то у тринадцять років, чи то у чотирнадцять. Її текст навіть надрукували у місцевій газеті «Серп і Молот» (сміється).

За кілька років я вже не уявляв себе без музики. І коли мама, згідно з татовим заповітом, спробувала запхнути мене у ХНУРЕ – вступні я успішно провалив. І пішов грати на саксофоні в місцевому балаклійському – саме звідти я родом, – оркестрі.

– Чому саме саксофон?

– Дуже просто. Я закінчив школу і все-таки мусив думати про вступ. А щоб вступити до музучилища, треба було грати бодай на чомусь. Втім, там був недобір на певні класи – наприклад, на балалайку брали без підготовки та без жодного знання інструмента. Проте на балалайку мені не хотілося, і я став шукати варіанти. Викладачі класу фортепіано сказали, що за рік підготувати мене до вступу не встигнуть. Допоміг балаклійський духовий оркестр. Там ще пам’ятали мого батька (музиканти його й досі пам’ятають і дуже поважають, я вдячний людям за цю пам'ять). Його ім’я і стало моєю перепусткою у музику. Мене нараз узяли в оркестр і запропонували вибір – кларнет чи сакс. Виявилося, що дути в сакс набагато легше (сміється). Крім того, я на той час уже слухав джаз помалу... Словом, зачепився за інструмент. І не шкодував про це жодного разу.

За рік я вступив до музучилища і був безмежно щасливий. Мені здавалося, що це храм, у якому ходять небожителі. Згодом це виявилося неправдою, але то вже цілком інша історія...

– Чому? Ти зазнав розчарування?

– Можна сказати й так.

– Взагалі, життєві університети Дмитра Самойленка – якими вони були? Нині тобі тридцять п’ять, ти в розквіті сил; який досвід сформував тебе як особистість і як музиканта?

– О, на цю тему можна повість написати... Якщо коротко – це шлях любові та віри, розчарувань – і знову віри. І я досі йду цим шляхом.

Провчившись у музучилищі півтора року, я зрозумів, що з мене хочуть зробити вчену мавпу. Прокрустове ложе системи – знаєш, що це таке? Мабуть, сьогодні кожен спізнав це на власному досвіді, в якій би сфері не працював. У музиці ця система ще доволі м’яка! Люди там працюють хороші, хоча втомлені й нещасливі...

Я втратив орієнтири, впадав в одну депресію за іншою. Кинув училище й пішов шукати щастя в житті. Знайшов «духовного вчителя» на сім років. Нічим добрим це не закінчилося; тепер я можу читати лекції про те, як не потрапити на гачок «духовних учителів»... Натомість завдяки йому я познайомився зі своєю дружиною Вікою. Вона ж мене й протверезила, за що я їй донині вдячний. Я купив сакс, повернувся в музику, як блудний син, і знову відшукав щастя.

Було в моєму житті ще багато важливих людей і ситуацій, але за кільканадцять хвилин про все розповісти годі.

– Ти композитор. Звідки приходить музика?

– Я називаю це «радіо». У мене воно «ввімкнулося» років у дванадцять і досі не вимикається. Іноді я вночі чую повноцінні твори, з розвитком теми й повним інструментуванням, із кількома соло різних інструментів... Раніше я просто проводжав ці речі – не очима, радше вухами, – і дякував. З роками приловчився – завжди тримаю напохваті зошит і диктофон. Якщо встигаєш щось записати і потім до цього вертаєшся – решта «витягається» мовби вудкою під час риболовлі.

Я не знаю механізму цього «радіо» і не хочу наводити розхожих релігійно-екстрасенсорних версій. Для мене це – диво і привід дякувати Богу за кожен день мого життя. Спасибі Тобі, Боже, я Тебе люблю!.. Просто так – по-людськи, без церковних ритуалів.

Деякі композиції вникають і вдень, просто на ходу. Якось одна річ зазвучала в голові, коли я переходив перехрестя. Мчав додому як навіжений, щоб її зафіксувати.

З досвідом приходять і інші стани. Особливо коли пишеш музику на комп’ютері. Це інший, особливий досвід. Починаєш перебирати звуки, граєшся ними, мов у пісочниці, – і ось складається лінія, канва, ось вона вже звучить... Буває, тема так швидко розвивається в голові, що свариш сам себе: і чому я не вмію записувати все з такою самою швидкістю, з якою воно виникає?.. Адже загаєшся трохи – і музика розлетиться, як розлітаються метелики з квітів, і тобі залишиться тільки танучий пилок.

– Ти твориш на стику джазу та нью-ейдж. Назви свої музичні орієнтири. Кого шануєш, на кого взоруєшся?

– Це міг би бути список на сімнадцять аркушів (сміється). Починаючи від Клауса Шульце, якого я слухав ще у свої п'ятнадцять, від Роберта Річа (це електронна медитативно-експериментальна музика) і закінчуючи Майклом Брекером, групою Пета Метені, гуртами «Yellow Jackets», «Spyro Gyra», «Metro» (це джаз і розмаїті його напрями).

Не оминути й поп-музики: слухаю Філа Коллінза, «Maroon 5», «Tears For Fears», Майкла Джексона, Пітера Ґабріеля, Стінґа... та багатьох, багатьох інших.

Відомий басист Річард Бона в одній анкеті у графі «Вплив» («Influence») написав коротко – «Все» («Everything»). Я, либонь, під цим підпишуся. До речі, він теж – один з моїх орієнтирів... А як він співає! Це ж окремий світ, у якому хочеться жити. 

– А можна додати у твій плей-ліст кілька українських імен? Хто з твоїх сучасників і співвітчизників близький тобі за стилістикою?

– Є гурт «Ч.А.Й.К.А», в них цікаві експерименти. Є «ДахаБраха». Багато хто грає на етноінструментах. Дуже модним став генґ-драм... Сьогодні чимало музикантів експериментують, залучають нові звучання. Час змін.

– Ти вважаєш себе новатором?

– Я б не називав себе так. Нащо ці декларації? Я просто граю те, що люблю. А люблю я чимало всього. Й іноді воно само змішується. Проситься. Взаємопроникає.

– Тоді розкажи про своїх однодумців. З ким ти грав і граєш разом?

– Насамперед скажу про «Panda Nation», це моє «дитинча»... Між іншим, назва виникла в моїй голові ще у 2005 році, задовго до виходу мультяшної комедії «Панда Кунґ-фу». Гурт існує вже близько п’яти років. Щоправда, кілька разів він впадав у летаргію – через людський чинник (переважно мій)... Уже змінилося два склади музикантів. Тепер ми знову зібрались, репетируємо й дивимось один на одного закоханими очима (сміється). У цей проект я вклав дуже багато – душі, життя, себе... Дуже хочу, щоб «дитинча» виросло, встало на ноги й тішило багатьох і багатьох.

Граю також у гурті «Белые крылья». Це маститі, досвідчені харківські рокери, які грають чудову музику. В їхнього лідера Дмитра Смирнова я багато чого вже навчився і вчуся далі.

Є в мене й проект під назвою «PARA-DISE» – проект, власне, спільний із моїм добрим другом Сашком Жихаревим. У світі електронної, клубної музики він – постать відома й авторитетна. І як люди ми з ним зійшлися водномить. Теж – змішуємо стилі, експериментуємо, насолоджуємося музикою і спілкуванням, спільними концертами.

Ще в кількох групах і проектах я виступаю як запрошений музикант. Найголовніше – скрізь, де я граю, мені трапляються пречудові, дивовижні, кайфові люди. Я щиро вдячний життю за такі дарунки. Якщо взяти за цінність розкіш людського спілкування – тут я мультимільярдер!

– 2013 рік наближається до кінця. Зможеш назвати три найважливіші події свого музичного життя, які цей рік подарував тобі?

– Найперше – це відродження «Panda Nation». Це просто диво – як люди можуть розсваритися, розійтись, а за два роки знову зустрітися без краплі негативу один до одного! Це для мене безцінний досвід, це – справжнє. Ми працюємо з задоволенням, оновлюємо програму. До речі, на початку листопада плануємо наживо виступити на радіо «Best-FM». А 20 листопада – наш концерт у клубі «Акуна Матата». Запрошуємо всіх!

Друге... У Москві на лейблі мого друга продано шість перших компакт-дисків із моїми альбомами. Заробив я всього 140 гривень, але цим грошам нема ціни. Хтось десь готовий витратити гроші, щоб послухати мою музику! Значить, я йду правильним шляхом, значить, я зміг зробити світ хоч трохи щасливішим, – хіба це не диво?! Адже це не комерційні альбоми – це ембіент, медитатив, те, що писалося для себе, щиро, без купюр, без розрахунку на прибуток...

І третє – тільки не смійся! – це купівля нового потужного ноутбука. Це дало мені змогу краще працювати з музикою. Адже нині – так чи інакше – вся музика або її частина робиться на комп’ютері. Це веління часу. І мій новий друг ноут мені добре допомагає.

– І останнє запитання, стандартне: твої творчі плани...

– Більше працювати над собою. Хочу зростати як вокаліст. Багато пісень приходить у вокальному жанрі. Потихеньку пишу тексти.

Хочу розвивати всі проекти і гурти, в яких беру участь. Це все – дуже достойна музика, треба доносити її до людей. Прагну більше виступати і намагаюся вишукувати можливості для цього. Матеріалу нагромадилось багато, треба показувати його людям... Нести радість. Хіба не для цього існує музика?..

Спілкувалася  Ганна Коваленко