Українсько-польські стосунки в долі старшини Якова Гальчевського

Так починаються спомини “З воєнного нотатника” видатного старшини Армії УНР, а пізніше контрактового майора польського війська Якова Гальчевського (Войнаровського). 

Скажемо відверто: нашим сусідам-полякам буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок нашої історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського).

В польській армії, як контрактовий старшина, Гальчевський служив із 1 вересня 1930 року до 18 вересня 1939 року. Для поляків було дивною справою, що українець, “гайдамака” є серед польського старшинського корпусу. Войнаровський “тримався гідно і досить скромно: намагався не реагувати на їхні спроби “вдарити по амбіції”. Багато працював. Незабаром – на старшинських вправах іх тактики виявилося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у “гайдамаки”. Начальство помітило це і направило Якова на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно скінчив... 

 

“Декому з українців здається, – писав Орел-Гальчевський у своїх спогадах “З воєнного нотатника”, – що старшини українські зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання”. Далі Гальчевський пише, що пережив багато душевних мук, коли, наприклад, під час державних польських свят в офіційних промовах звучали обов’язкові антиукраїнські висловлювання (“завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців”).

 

“Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців... – згадував Гальчевський. – В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції  на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.

Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні”.

 

Як один із прикладів дикого, нелюдського ставлення поляків до українців Гальчевський згадує розповідь польського полковника Равіча-Мисловського “про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 – 1919 роках... Равіч-Мисловський взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв’язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці”.

Полковник  Равіч-Мисловський “часто і охоче повертався” до цієї історії, особливо любив повторювати її в присутності українців, які служили під його командою.

Взагалі, політика польської держави та її інституцій до українського населення була жахливою. Досить згадати пацифікації українського населення, щоб серце облилося кров’ю. А руйнації старовинних українських церков та цвинтарів на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Волині?! А насильне перетягування українських дітей до костьолів?! А злочини польських каральних відділів “Кракусів”? 

Перед початком Другої світової війни поляки в усіх сферах життя пресингували українців. Польський шовінізм було де факто возведено у ранг державної політики. Повсюдно і настирливо поширювалися гасла “Польща для поляків” та “Польща від моря до моря”. І це на етнічних українських землях! 

На населення лемківських, холмських та інших українських сіл, споконвіку українських, різко посилився тиск католицької церкви: дітей учнівського віку таємно від батьків перехрещували в католицьку віру. В школах, навіть у чисто українських селах, викладання велося лише польською. Поляки, поставивши собі за мету асимілювати або вигнати українців, поводилися вкрай зухвало. Від погроз вони перейшли до фізичного винищення. Особливо полювали поляки за “мужами довір’я” – свідомими українцями і найкращими господарями.

 

Не дивно, що по селах почали стихійно творитися українські відділи самооборони. Люди змушені були ночувати в одній частині села – під захистом самооборони. Вночі до їхніх, залишених напризволяще, хат приходили поляки: били вікна, ламали меблі, розкидали в коморах продукти, товклися по них, залишали образливі надписи на стінах будинків…

 

Незвичайно морально важко було Гальчевському в цей час перебувати у польському війську, яке підпирало державу, що відкрито боролася проти його братів і сестер. Тому й не дивно, що німецько-польську війну 1939 р. Яків сприйняв із радістю. “З першим гарматним стрілом на німецько-польському кордоні моя мрія про відбудову Української державності набрала більш конкретних форм...” – писав він.

 

Основний масив спогадів “З воєнного нотатника” стосується блискавичної, 18-денної, польсько-німецької війни 1939 р., в якій Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром Равічем-Мисловським брати участь на боці Польщі – всупереч домовленостям між українським еміграційним центром і Генеральним штабом польської армії, згідно з якими використовувати контрактових офіцерів-українців можна лише було в боротьбі проти більшовиків.

 

Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов’язки командира батальйону. І лише, 18 вересня 1939 р., коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що “перестає існувати бундючне панство”, “майор Войнаровський” здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.

У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро – у січні 1940 р. – його відпустили.

 

Повернувшись додому, у с. Пересоловичі, до дружини Надії Которович (до речі, вона є тіткою відомого українського музиканта Богодара Которовича), Яків нарешті ґрунтовно засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис “З воєнного нотатника”, який розпочав писати у німецькому таборі в Люкенвальде. Потім написав історіософічну працю (без назви) з 25 великих розділів. Та оскільки польський терор набирав обертів, він змушений був знову взятися до військової справи.

 

Він створив і очолив Грубешівську (повітову) самооборону (на Холмщині). Його безцінний досвід отамана та професійного військового призвів до того, що Грубешівська самооборона стала ефективним знаряддям у боротьбі проти польського насилля.

Попри збройний конфлікт, Гальчевський не один раз звертався до поляків із пропозиціями замирення, зрозуміло, не через велику любов, а через розуміння, що українсько-польський конфлікт простилає шлях червоній російській орді. Розумів це і дехто з поляків... На жаль, явна меншість...

 

21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Та зрадник вже вирішив його долю: в ніч на 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

На пропозицію здатися Гальчевський відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової знали, що у приміщені знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі “жолнєже” витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами… 

 

Коли добивали, нелюди кричали: “Досить бик наївся польського хліба!” 

 

Вже мертве тіло польські недолюдки порубали сокирами на шматки. 

 

Після вбивства Гальчевського, поляки направилися в сусіднє село Трещани, що в 5 кілометрах, де вбили батька і брата Антона Богуна – завідувача кооперативу “Пробоєм” у Грубешові...

 

Свій життєвий шлях один із найкращих синів України ХХ століття закінчив 22 березня 1943 року. “Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов’язав себе з українською визвольною ідеєю”.

 

Поховали Якова Гальчевського у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель… Труну не розкривали – настільки порубаним і посіченим був батько-отаман...

 

Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової 23 березня 1943 р. вбили таки Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею. Незважаючи на те, що він послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву.

Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж  поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу і голосів його побратимів дійшла до нас.

Дай Боже, щоб слово Гальчевського допомогло збагнути причини українського-польського протистояння і посприяло нам не повторювати більше помилок, якими завжди  талановито користувалася імперська Москва.

 

Не хотів би, щоб ця публікація була сприйнята як протипольська. Навпаки, ми б хотіли жити з поляками в мирі. І політика президента Польщі Олександра Кваснєвського сприяє порозумінню між нашими народами. І заживляє рани. Навіщо ж їх зараз ятрити? Навіщо польська сторона вимагає від нас покаяння за різанину 1943 року? Це не продуктивна позиція. Тим більше, що саме польська шовіністична політика стала причиною братовбивчої різанини 1943-го і подальших років.