ПРО ПРИРОДУ ЛІДЕРСТВА: СПРОБА АНАЛІЗУ

Задачка не з простих. Історія знає дуже невелике число людей, яким можна дати таку характеристику, і зазвичай вона (характеристика) давалась уже після того, як ці люди дійсно змінили хід історії. А серед них були дуже різні люди. Починаючи від флібустьєрів, як-от Генрі Морґан, і закінчуючи університетськими професорами штибу Антоніу де Салазара та політв'язнями на кшталт Вацлава Гавела. Є серед них диктатори, як Франсіско Франко чи Ауґусто Піночет, є філософи, як Махатма Ґанді, а дехто досі за еталон має масових убивць – Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна.

З іншого боку, саме поняття політичного лідерства є дуже розпливчастим і часто змішується з поняттям очільника держави чи національного руху. А тут узагалі – повний швах: кінець ХХ-го та початок ХХІ-го століть упевнено доводять, що на відповідних – і відповідальних! – посадах можуть опинятись як звичайні сірі чиновники, в яких нема ні грама харизми, так і натуральні божевільні, які за життя будують собі золоті статуї або уявляють себе світовим жандармом, якому дозволено все.

Коло замкнулося. Ми маємо силу-силенну прикладів політичного лідерства, а розпізнавати справжніх лідерів не вміємо. Тому і очікуємо "другого Вашінґтона", "другого Піночета" чи "другого Гавела", забуваючи про те, що всі перелічені особи у свій час були першими, унікальними і ні на кого не схожими – тому і стали видатними політичними лідерами, а не зайняли номерні місця в довгому переліку тих, хто "жив, правив, вийшов на пенсію (варіант: помер)".

Отже, за великим рахунком, шукаючи Лідера – ми шукаємо насамперед виняткову особистість.

Давні греки вважали, що ця винятковість має виявляти себе у формі сили – у тому числі й грубої, шляхом завоювання та підкорення. Теорія проста і легка для засвоєння, тому й залишається популярною досьогодні, трансформувавшись в уявлення, що справжній лідер повинен не боятись крові, бути готовим послати на смерть інших, а іноді й буквально "особисто різати горлянки зрадникам". До досконалості теорію цього типу лідерства довів Фрідріх Ніцше, який створив образ уберменша – людини, яка стоїть над суспільством, керується надлюдськими мотивами, і тому інші люди для неї не більш ніж пішаки, яких у вселенському масштабі подій – не шкода. Від інших таку надлюдину відрізняє наявність волі (прагнення) до влади.

Однак щось тут не те. Історія знає чимало політичних лідерів, які менш за все хотіли владарювати. Найвідоміший з них – Цинциннат, який спокійно вирощував городину в селі, але коли на Рим напали варвари, без вагань узяв владу в свої руки, щоб захистити країну. Коли ж війна скінчилася, повернувся собі в село, і коли в Римі почалося плебейське повстання, Цинцинната довелось умовляти знову повернутись на владний Олімп.

Чи мав Цинциннат волю до влади? Безумовно, інакше б просто не зміг командувати військами. Але чи була для нього влада самоціллю? Очевидно, що ні. Значно важливішим для нього було дещо інше: відповідальність за долю своєї країни. Причому у випадку давньоримського полководця мав місце складний вибір, що важливіше – відповідальність перед своєю родиною чи відповідальність перед країною. І як справжній лідер, Цинциннат упевнено зробив вибір на користь останнього.

У цьому яскраво проглядаються ще дві важливі характеристики: для лідера пріоритетом завжди є країна, задля якої він готовий пожертвувати особистим. А іще він більш далекоглядний, ніж пересічна людина. Адже зрозуміло, що якщо Рим захоплять варвари, родина Цинцинната опиниться в значно більшій небезпеці, ніж у випадку загибелі батька і годувальника або простої втрати цьогорічного врожаю.

Але такий вибір роблять і звичайні люди: це саме та відмінність, за якою визначають, хто є патріотом, а хто – просто обивателем, якому начхати, хто при владі і який шмат території треба віддати за гарантію спокійного життя. А ми шукаємо винятковість.

І тут нам необхідно звернути увагу на те, що видатні політичні лідери, як правило, з'являлись у критичні для країни часи. Це необов'язково має бути війна: критичним періодом може бути й економічна криза, соціальна чи політична нестабільність абощо. В цій ситуації найчастіше й з'являється лідер, який, на манер Цинцинната, бере на себе відповідальність за рішення.

Стоп! Ось воно – те, чого нам не вистачало. Лідер не тільки відчуває відповідальність за країну і має волю до влади. Він також уміє застосовувати (а головне, готовий це робити) цю владу для проведення в життя рішення, яке має владнати кризу. Звісно, це також значить, що лідер повинен уміти генерувати такі рішення, причому швидко – адже в кризових ситуаціях події несуться галопом, й іноді необхідно ухвалювати блискавичні рішення, при цьому не абияк, а прораховуючи можливі наслідки і будучи готовим розгрібати їх також. Звичайно, це включає в себе і готовність нести відповідальність, якщо рішення виявилось хибним.

Отже, справжній лідер насамперед повинен бути політиком. Адже що таке політика, як не мистецтво розв’язування проблем у суспільстві та країні, бажано не розбиваючи при цьому голів невинних громадян? Бо навіть одна розбита голова може перетворити політику на злочин.

Однак навіть винятковий політик-лідер, при всій своїй значущості в суспільстві, сам по собі мало на що здатен. Йому потрібна не тільки команда; зрештою, команду можна легко навербувати в процесі, відсіюючи нездар чи просто добираючи кадри за відкритим конкурсом. Влада політика мусить на щось спиратись. А тут тільки два варіанти:

а) спертись на народ;

б) опертись на когось іще (олігархічні кола, війська, іноземних інтервентів – не так і важливо).

У другому варіанті все зрозуміло: це диктатура, яка править, буквально придушуючи будь-яке інакомислення. Це працює; правда, не завжди приводить до позитивного результату. Зрештою, приклади реально успішних диктатур в історії поки що можна полічити на пальцях, а більшість пригадає хіба що Лі Кван Ю. Решта випадків вела до вельми неоднозначних результатів. Знаючи кількість диктаторів за всю історію, можете самі підрахувати відсоток успішних – він буде сміховинно малим.

Отже, політичний лідер, по суті, вибору не має – він мусить зіпертись на народ. А це значить, що народ повинен йому довіряти.

Ключове слово тут – саме ДОВІРЯТИ, а не ВІРИТИ. Не забудьмо, що сліпа віра в лідера і його дії привела до влади того ж таки Гітлера.

А народ довіряє лідерові тоді й тільки тоді, коли розуміє, що саме той робить. І тут ми приходимо до останньої риси, притаманної справжньому лідеру. О ні, це не харизма, хоча її наявність дійсно бажана. Це уміння простими словами пояснювати складні речі і сміливість – саме так, сміливість! – називати речі своїми іменами.

...Ось вам приблизний портрет того самого унікального політичного лідера, достойного посісти своє місце поряд із Вашінґтоном, Гавелом, Валенсою та іншими кумирами вітчизняних виборців:

- воля (прагнення) до влади;
- відчуття відповідальності за країну, яка розцінюється як найвищий пріоритет;
- далекоглядність у політичному і стратегічному плані;
- уміння генерувати рішення в кризових ситуаціях і готовність нести за них повну відповідальність;
- опора в своїй діяльності на народну довіру;
- харизматичність;
- уміння пояснювати свої дії як прихильникам, так і народові в цілому;
- сміливість називати речі своїми іменами.

Лишилося сказати: буває, що такого лідера не знаходиться чи люди в силу якихось обставин його просто не бачать.

А тоді відбувається дуже проста річ: вони вибирають собі найбільш аморфну і сіру особистість... і наділяють її в своїй уяві всім вищепереліченим. При цьому, як правило, за основу береться політична процедура. Тобто якщо більшість вибрала якого-небудь Барака Обаму – значить, він і є той самий Великий Президент, навколо якого треба гуртуватись у важкі часи.

Жаль тільки, що в реальності це обертається «ефектом Цахеса»: такий лідер швидко втрачає і рейтинг, і підтримку. А часто – й шанс для країни на подолання кризи. В найгіршому ж випадку – ставить під питання існування самої держави.

Тому, коли підете вибирати – і якщо підете – пильно придивіться до політиків. Раптом у комусь із них уже проявився той самий набір якостей Справжнього Лідера, який ми щойно вивели емпіричним шляхом.

І тоді у нас буде свій Перший, Унікальний і Неповторний, «дубля» якого бажатимуть собі наші сусіди.