«Професор»-афганець

Навесні він хотів долучитись до лав батальйону «Донбас», але щось не заладилось, проте його взяли в одну із регулярних частин Харківщини. Зараз ми, невеличка групка з його знайомих на стареньких «Жигулях» їде до нього, везучи GPS та інші необхідні речі, які не дала держава.

 

Вечоріє. Харків повертається у свої спальні райони, кипить буденним життям, по парках гуляють жінки з дітьми, здається, що розмови про війну в нашому авто — лише переказ сюжету новин про чужу країну. Проте до реальності повертає коробка з GPS-навігатором, ціни на який з початку АТО вже сягнули 8 тис. грн., довелось через знайомих діставати в Києві, знайшли за 2,500. Гроші збирали всім миром, давав, хто скільки міг, необхідну суму зібрали за кілька днів.

 

Наш військовий постійно телефонує, питає, що веземо. Цікавиться, чи маємо 20 комплектів термобілизни. Цього не встигли купити. «Ну добре, нічого, — говорить боєць, — головне, що GPS є, бо він один на всіх».

 

Заїжджаємо в містечко, де дислокується військова частина, до останнього часу розформована, а тепер відновлена з нуля. Звичайне містечко, з помальованими жовто-блакитним стовпами, на одній із вулиць барвистий намет, схожий на мандрівний цирк, до якого веде довжелезна черга людей, дисонує із загальним совково-провінційним антуражем.

 

На стоянці біля частини кілька авто з відкритими багажниками, з яких вивантажують пакети, коробки, які забирають люди у формі. Напроти нас кілька жіночок обіймають солдата, а той усміхається, дивлячись на дитячий малюнок. 

 

Військових навколо дійсно чимало, вони курсують у різних напрямах, різного віку, зросту, в несхожих формі, берцах. Відчувається якась свобода, бо двох однакових вояк знайти важко: є здорові, «лисі» бугаї зі скляними очима і горами м’язів, є класичні «духи», пацанва, що тільки-но відлипла від компів, трапляються солдати з чудернацькими зачісками, один взагалі був бородатий і з довгим волоссям, більше схожий на монаха, ніж на бійця.

 

Дівчат небагато, але вони є: кілька статечних жіночок у формі, решта — цивільні, на велосипедах і піші, гуляють біля частини ніби біля парку.

 

Після тривалого видзвонення до паркінга підходить наш герой. Сильно змінився за ті тижні після мобілізації, читалась страшенна втома і ще більший запал. У різномастній формі, в якій штани були взяті вдома, в кепці словацьких збройних сил, більше схожий на рибака, ніж на військового, він прямо сяяв від радості, без жодного сумніву, він не відчував утоми.

 

Ми передаємо йому речі, він вкотре цікавиться, чи привезли навігатор. Знаходить його в одному з пакунків, ще більше радіє. «Так, трошки побалакаємо, — говорить він, — 5 хвилин, у мене режим».

 

Розмовляємо добрих півгодини. Наш боєць захоплено ділиться тими враженнями, якими можна ділитись, розповідає про армійські будні. Протягом усієї розмови скаржиться на керівництво, яке або молоде і дурне, або зріле та «недосвідчене». Нарікає на технічне забезпечення, бо його підрозділ не має техніки, яка змогла б просто доїхати до Донецька. 

 

Розповідає про спілкування з солдатами, які повернулись з передової. «Важко на них дивитись», — говорить. Молоді хлопці прийшли зі скаліченою психікою, є такі, що за час служби не зробили жодного пострілу, оскільки просиділи в окопах під 24-годинним обстрілом «Градів».

 

Мова нашого солдата густо помережана «професійною» мовою військових, тобто лайкою, він постійно перепрошує, але ми так захоплено слухаємо, що не звертаємо на це уваги. Після критики начальників, боєць вихваляється своїми товаришами. «Більшість воювала. В Афгані або Іраку». Відзначає, що сили вже не ті, що в молодості, проте досвіду більше ніж у вищих рангом.

 

«Взагалі, з молодими важко тягатись, — говорить він з жалем. — Здорові. Мене «Професором» охрестили».

 

Розмову перериває артилерійська канонада з полігону. Гупає зовсім близько, ми втягуємо голову, інші довкола не звертаються на це жодної уваги, — звикли … «Професор» прощається і говорить, щоб його не забували.

 

Ми їхали назад і я думав, на чому тримаються збройні сили України. Немає нормального матеріального забезпечення, чимало недоліків у командуванні. Проте є такі люди, як наш «професор»-афганець, незламні жодними негараздами. Дух — найголовніше в армії, бо «Град» може знищити техніку, зброю, проте бойових дух він знищите не може.