НІМЕЦЬКА БЛАКИТЬ ІЗ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ПАЛІТРИ ОЛЕКСАНДРИ КОВАЛЬОВОЇ
Назва – промовиста, адже символ німецької романтичної поезії – die blaue Blume, «блакитна квітка», яка, за висловом авторки, сяйнула перед захопленими очима Новаліса. Тому всі відтінки блакитного набувають у цій книжці особливого сенсу, як-от у перекладі з Едуарда Меріке:
Блакить прозора зваблює мене
І мовить серцю слово чарівне.
Почасти вірші, опубліковані у «Блакиті», вже побачили світ у раніших перекладацьких книжках Олександри Ковальової – «Потік» (2011) і «Жіночі голоси» (2013), але у вигляді окремої антології, упорядкованої за принципом єдности стилю, її «романтичні» переклади з’являються вперше. До речі, «Блакить», як і згадані видання, – білінґва, що додає їй вартости як корисному і приємному посібнику з вивчення німецької мови, і так само видана за сприяння харківського клубу «Апостроф», до якого належить пані Олександра, – товариства шанувальників української книжки і української пісні, що негучно, але послідовно бере участь у формуванні культурного обличчя україномовного Харкова.
Поринаючи в читання «Блакиті», відчуваєш раптове сповільнення свого внутрішнього ритму. Ці вірші, написані задовго до того, як світ обплутали телефонні дроти (не кажучи вже про стільниковий зв’язок та Інтернет), вчать не поспішати, не метушитись, а натомість прислухатись до себе, до голосу свого серця і до того серця, що б’ється поруч – чи далеко. І не соромитися сліз і нападів меланхолії. Адже й у природі не завжди світить сонечко. Можна, як закоханий подорожній Йозефа фон Айхендорфа, запрягти коня у візок і неквапом мандрувати, плекаючи в серці вірну любов:
Візок мій тихо їде,
Везе мене в світи.
І хоч куди б я їхав,
Я серцем там, де ти… –
…і заклинати свою пісню, аби вона долетіла до коханої:
Пісне, від сльоза гаряча,
Понад гори і яри,
Де моя кохана плаче,
Ти по небу доберись.
І якщо вона весела,
Розкажи, як мучусь я,
Якщо сумно їй на серці, –
В поміч радість їй моя.
А якщо кохання вірне
Час байдужий хижо стер,
Хто мене любив і вірив, –
Всім скажи, що я помер.
А можна, як баронеса Аннетте фон Дросте Гюльсгоф, потерпаючи від безсоння в розкішній спальні власного замку, рахувати години до світанку, компонуючи вишукані строфи («Безсонна ніч»):
Бузок хитнувся за вікном,
Ці пахощі його п’янкі.
Шибки заморосило сном,
І низько хиляться гілки.
Нікого сон не омина, –
Вже й одинадцята мина.
О, ця дрімота, послана мені, –
Благословення чи душі прокльони? –
Роса зацілувала тиху ніч.
Від темряви, мов від дощу, холоне
Моя щока. Ці краплі крижані
Гойдаються, мов чарівна заслона.
А там, вгорі, до стелі герб прилип,
Мов з гіпсу ніжно зліплений поліп.
А можна, як Едуард Меріке, відчувати «пухнасту легкість часу на світанні», що напоїла поета блаженством буття і «нових світів збудила біг» у його уяві («Зимового ранку перед сходом сонця»).
Знайдемо тут і відлуння суворої германської героїки в поезії Авґуста графа фон Платена «Могила на Бузенті», де описано величний похорон вестґотського володаря Аларіха:
Тут, на березі Бузента, готи враз напнули жили
І русло старої річки повернули, як зуміли.
Землю вийняли з-під хвилі, що вже не озветься лунко,
Туди тіло опустили на коні і в обладунку.
Знов засипали землею воїна, коня і зброю,
Аби ріс потік до неба над могилою героя.
Вдруге річку повернули, хай відшукує дорогу,
Хай біжать потужні хвилі по слідах русла старого.
Знайдемо і двох Лореляй – іронічну Гайнріха Гайне і екстатично-релігійну Клеменса Брентано. Цікаво, що образи, та й самі особистості німецьких романтиків надихають Олександру Ковальову і в ориґінальній поетичній творчості, – так, у циклі «Німецькі портрети» зі збірки «Осіння проща» (Харків, 2006), у сонеті, присвяченому Брентано, вона дуже тонко змалювала боротьбу в поетовій душі поганської стихії німецького фольклору і авторитету римського католицизму:
Тривожний Райн при місяці вночі,
Казки німецькі душу полонили,
Та, мов примара, католицький Рим
Зринає раптом, щоб скувати силу.
…
Але ж душа розірвана в шматки!
І вже не квапиться до рими рима,
І крижаніють мрії і думки
Під цим недремним, пильним оком Риму,
В черницю вбрав я, Господи, поглянь!
Німецьку щиру відьму – Лореляй!
До речі, як зізналася перекладачка в інтерв’ю землячці й колезі по перу Люцині Хворост, у хвилину втоми, шукаючи розради в поезії, вона потягнеться не до томика іронічного Гайне, ні! – обере саме Брентано, а ще – Едуарда Меріке, Фрідріха Рюккерта, – поетів глибоких, хоч і не настільки популярних…
А прочитавши у «Блакиті» «Іграшку для велетів» Адельберта фон Шаміссо, замислюєшся над таким явищем, як романтичний гумор: виявляється, він дуже м’який і мудрий. Тут ідеться про доню велета, яка, граючись у долині, знайшла собі нову іграшку – селянина-орача – і принесла її додому, щоб показати батькові:
Дівчатко обережно хустину розстеля
І плуга, й селянина на огляд виставля.
Така посеред столу небачена ява,
Дівча в долоньки плеще і пісеньку співа.
Та батько головою поважно похитав:
«Таким не можна гратись, назад усе постав.
Звідкіль взяла, хутенько все поверни туди!
Щоб гратись селянином?! – недовго й до біди!..».
Авжеж – якщо «не буде селянина, переведеться хліб».
Перекладачка намагається адекватно відтворити не лише образи й мотиви німецької романтичної поезії, а й знайти певні відповідники технічним новаціям романтиків. Так, стилізуючи свої вірші під фольклор, вони запровадили моду на римування, близьке до народнопісенного: не гребували дієслівними римами, ще й залюбки лишали непарні рядки в катренах неримованими. З метою підкреслити цю римову «невибагливість» Олександра Ковальова вдається до неточної рими, яка подекуди тяжіє до штабрайму – германської алітерації, коли участь у співзвуччі беруть наголошені початкові приголосні слів, – як-от у цих репліках Лореляй з поезії Брентано:
«О, пане мій! На горло
Скарай, несила жить.
Бо звіда стільки горя,
Хто знав мене хоч мить…»
…
«Пресвітлий пане, Богу
За мене помолись
І не примножуй болю
Безбожним жартом злим…»
…
«…О, як тріпоче серце!
Там милий проплива.
Зове мене до себе».
Летить душа жива.
Можливо, німцеві чи англійцеві або ж вихідцеві зі скандинавських країн таке римування нагадає алітераційний вірш рідних ранньосередньовічних поем, проте в українського читача, як мені здається, воно радше викличе асоціації з формальною розкутістю бунтівливих шістдесятників, адже їхня поезія живила й надихала пані Олександру замолоду, в пору формування творчої особистости. А водночас у її стильовому почерку відчувається виразне тяжіння до класичної поетики – і цим, очевидно, слід завдячувати її вчителеві у поезії й перекладацтві, Василеві Мисику, недонищеному речникові доби «розстріляного відродження», носієві високої поетичної культури неокласичного ґатунку.
Попри, на перший погляд, цілковитий дисонанс із нашим тривожним воєнним часом, блакитна книжка Олександри Ковальової є сьогодні дуже потрібною: це зброя, до того ж зброя витончена, у боротьбі за україномовний Харків і водночас шляхетний знак поваги і захоплення, адресований великій німецькій культурі, промовистий доказ європейських прагнень України. Як писав Теодор Шторм,
Повзе чужинська мова з дому в дім.
Німецьке слово замовка, а втім
Все буде, як було, хай не ляка вас тиша,
Зло чинять вороги, а друзі пишуть.
Тож і Олександра Прокопівна, не зважаючи на зросійщене оточення, наполегливо перекладає рідною мовою улюблених поетів, і в цьому – її тихий виклик тим, хто на запит «А чому ви не розмовляєте українською?» відповідає: «А какая разница?».
Олена О’Лір
