ВІЙНА, ЧИТАЧ, ПИСЬМЕННИК...
Микола Шатилов: Ви знаєте багатьох і багатьох українських письменників, часто відвідуєте Україну. Якою є, на ваше чеське око, реакція української літературної громадськості на російсько-українську війну?
Рита Кіндлерова: Цього року я була двічі в Україні: навесні у Києві і восени у Львові. І там, і там – на книжкових ярмарках. Якби не пішла на Майдан, могла б навіть подумати, що нічого не трапилось... Але варто було стати бодай з кимось до розмови, ставло ясно: трапилось! Вразила мене довга-предовга черга перед «Книжковим Арсеналом». Застоювали її і з маленькими дітьми. Здалося мені, що всі майже «істерично» намагались розвіятися, не пам’ятати якийсь час жахів перебутого. Приходило до «Арсеналу» й чимало російськомовних, питали в консультантів, з чого почати знайомство з українською літературою. Продаж був жвавий. Знайомий видавець сказав мені, що за один ярмарковий день продав стільки книжок, скільки торік за цілий ярмарок.
М. Ш.: Чи змінилося ставлення українських письменників до російських колег?
Р. К.: Не постерігла конкретнмх змін у ставленні українських літераторів до російських. Проблема «народів-братів», як казали не так і давно, має свої корені в Росії, не в Україні. Якщо російські митці підтримують кремлівський режим та його війну проти українського народу, то мені вони так само чужі, як українцям. Чеські письменники, переважно молоді, виступають на захист України, а багато хто з них почав цікавитися українською літературою в чеських перекладах.
М. Ш.: Чи досі живиться українське літературне середовище «каменярським» духом Франка, чи нинішнє покоління письменників сприймає значення літератури інакше?
Р. К.: На таке питання мали б відповісти самі українці. Я можу лише порадити ознайомитися з книжкою Оксани Забужко «Палімпсест», яка вийшла друком напередодні майданівських подій (у Польщі), а згодом і в Києві. Пані Забужко, як нікому, поталанило «намацати» межу між літературою вчорашньою та літературою сьогодення. Порадила б уважніше читати молодих українських поеток, у чиїх передмайданівських і передвоєнних віршах були і герої Небесної Сотні, і Донецьк з Іловайськом...
М. Ш.: Чи помітили ви якісь нові тенденції в українському літературному процесі під час останніх відвідин України?
Р. К.: За певні тенденції говорити рано, але феномен «майданівської літератури» – ось він. Вірші, листи, нотатки... людей, які стояли на барикадах. Це своєрідна хроніка, ба навіть дзеркало, в якому відбивається вид суспільства. Усе, що тепер Україна переживає, конче мусить відбитися і в літературі, і в мистецтві. Це величезний виклик митцям, бо цього (хоча жахливе, страшне...) вже не буде треба приховувати. Це виборсування з мацаків совєтського минулого. Між іншим, саме цього Кремль боїться більш за все.
М. Ш.: Речниками, сказати б, літературної громадськості найчастіше виступають Юрій Андрухович та Сергій Жадан. Наскільки точно, на вашу думку, орієнтуються вони в поточних подіях і чи виправдано орієнтують своїх читачів, коли йдеться про найближче майбутнє України?
Р. К.: Думаю, що кожен читач знаходить собі «свого» речника; кожен автор бачить ситуацію трохи інакше, крізь призму власного оточення, походження, бажань, обмежень. Справжня поезія завжди передбачає, хоч сам поет може збагнути набагато пізніше, що його рука «дряпала»... Письменник має покірно писати, пам’ятаючи, що він не політик, не спаситель, не святий. І повищезгадані не є віщунами майбутнього. Майбутнє мусять знайти в їхніх творах самі читачі.
