КОЛИ І ЯК ХАРКІВ СТАВАВ КУЛЬТУРНОЮ СТОЛИЦЕЮ УКРАЇНИ
Харків, Харків,
Де твоє обличчя? -
ці слова зі збірки Павла Тичини «Харків» (1923) цитувалися в українській публіцистиці минулого сторіччя безліч разів. Може, найбільш резонансна спроба відповісти на риторичне питання Тичини належить гарвардському професорові Юрієві Шевельову в есеї «Четвертий Харків» (1948). Торік харківська міськрада, що складається майже повністю з представників Партії реґіонів, відплатила своєму всесвітньовідомому землякові, організувавши 25 вересня 2013 р. знищення його меморіяльної дошки…
А питання лишилося. Його щодалі більше заплутували проросійські історики, пов’язуючи заснування і міста, і Харківського університету з «просвітницькою місією» царату. Нещадно нищачи пам’ятні дошки українським культурним діячам, прихильники скинутого президента Віктора Януковича будь-що-будь намагалися увічнити якимось чином пов’язаних із Харковом російських визначних осіб і навіть відомих літературних персонажів на кшталт шахраюватого «отця Федора» з роману Іллі Ільфа і Євгена Петрова «Дванадцять стільців» (1928). Ще з 1991 р. в місті діє медіа-центр вихованця московського літературного інституту Костянтина Кеворкяна «Первая столица». Він утверджує в суспільній свідомості концепцію народження української державности не в княжі часи, а в ХХ ст., завдяки большевицькій революції. Харків, проголошений російськими окупантами в січні 1920 р. столицею маріонеткової «УССР», за цією концепцією і став справжнім центром творення України. Відтак же «Україна» як держава виникла з ласки могутнього північного сусіда. Колонізація Слобідського краю в XVII ст. в цьому контексті інтерпретується як гуманітарна акція Москви, що прийняла на свої землі православних утікачів від жорстоких утисків поляків-католиків.
Маніпулювання історією в дусі Міністерства правди з роману «1984» Джорджа Орвелла стало важливим складником інформаційної війни, яка готувала криваві події 2014 р. Російські диверсанти, що їх автобусами завозили до Харкова в березні-квітні, знайшли підтримку не лише в марґіналів та заздалегідь сформованих кримінальних структурах на кшталт бійцівського клубу «Оплот». На жаль і сором, до 15 % мешканців міста виявилися вразливими до ворожої пропаґанди й готові були змиритися з російською окупацією. З Божої ласки місто вдалося захистити. Але проблеми з усвідомленням власної ідентичности продовжують лишатися прихованим джерелом сепаратизму.
Українські поселенці прийшли в слобожанські степи в середині XVII ст. Тоді засновуються Суми (1652), Охтирка (1641), Харків (1654), Балаклія (1663), Ізюм (1681), Острогозьк (1652), що стали першими полковими містами. Правда, моя рідна Балаклія відразу ж і втратила цей статус. А статус Харкова почав був зростати з перенесенням до міста Білгородського колегіуму (1726), утворенням Харківської єпархії (1799) і, нарешті, заснуванням Харківського університету (1805).
Але колонізація XVII-XVIII ст. не була першою появою українців у безлюдних степах Московського царства. Насправді вже в ХІІ-ХІІІ ст. уздовж Дінця, названого за це Сіверським, існували поселення сіверян. І коли «Слово о полку Игоревѣ» знов і знов повторює «О Руская земле, уже за шеломянем єси!», то, як вважають медієвісти, йдеться власне про ізюмський пагорб Кременець. Цей пагорб позначав край земель, котрі чернігівсько-сіверські князі вважали за свою історичну власність. А серед інших тогочасних поселень було й Донецьке городище над річкою Уди, ототожнюване з літописним Донцем. Це городище знаходиться нині на околиці сучасного Харкова.
Отже, прихід українських піонерів Дикого Поля виглядає швидше поверненням на власні історичні землі. Але оскільки ординська навала 1240 р. знищила руські городища над Сіверським Дінцем, а спустошені землі увійшли до Золотої Орди, то Московське царство як одна з держав-спадкоємниць імперії Чингізідів претендувала на володіння ними. Та, неспроможна освоїти перелогові землі, Москва ґарантувала пільгові умови («слободи», тобто «свободи») для відчайдушних українців, котрі бралися провадити тут господарство.
Важка повсякденна праця й козацька служба на охороні степових кордонів не залишали ані сил, ні часу для творчости. Та й вирушали на схід не інтелектуали, а звичайні не вельми освічені трударі. Однак вони не забували захопити з собою книги київського та львівського друку, ікони «литовського письма», що їх згодом вилучатиме синодальна церковна влада. Як було можливим, везли з собою і священиків. А харківський полковник Григорій Донець засновує 1663 р. Курязький Преображенський монастир за кілька годин ходи від міста.
Саме там, у Курязькому монастирі, з’являються перші ориґінальні твори місцевого, слобожанського автора – вірші архимандрита Онуфрія, котрий між двома термінами настоятельства десь у 1696-1699 рр. уклав був збірку «О прироженю человѣческом». Поетичні фраґменти цієї збірки опублікував 1926 р. Володимир Перетц. Менш численними, але набагато більш відомими стали твори харківського козака Семена Климовського, автора популярної пісні «Їхав козак за Дунай». Вже ці літературні явища засвідчили природне інтеґрування Харкова в загальноукраїнський культурний контекст. Завершив же цей процес невтомний шукач істини Григорій Сковорода, життя котрого з 1759 р. пов’язане з Харковом і Слобожанщиною. Прикметно, що Сковорода не раз подовгу зупинявся в Курязькому монастирі й присвятив його настоятелеві, архимандриту Наркисові Квітці, свій трактат «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе». А племінник архимандрита, Григорій Квітка, котрий випробував був себе кілька років як послушник Курязького монастиря, після повернення в світ став чи не найколоритнішим харківським письменником. Він обрав собі псевдонім «Грицько Основ’яненко».
Відомо, що Григорій Сковорода не любив місто. Його «Сад божественних пісень» сповнений антиурбаністичних пасажів на кшталт відомого:
Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,
Буду вѣк мой коротати, гдѣ тихо время бѣжит.
О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина!
Але саме присутність Григорія Сковороди на Слобожанщині, широке коло контактів із місцевим дворянством, переважно нащадками козацької старшини, стали потужним чинником ферментування просвітницьких настроїв, що завершилося ініціятивою відкриття в Харкові університету. І сам Василь Каразін, ім’я котрого носить нині цей університет, і більшість його соратників зазнали на собі виразного впливу Григорія Сковороди. Тож попри формальний зв’язок заснування Харківського університету з імператорським указом з 1804 р., справжніми зачинателями першої вищої школи на Лівобережній Україні до певної міри мали б вважатися Григорій Сковорода та його послідовники з-поміж слобожанської аристократії.
Своєю чергою ця вища школа починає трансформувати тихий провінційний Харків в університетське місто. З’являється видавництво, починають публікуватися часописи, засновується театр. Що ж найголовніше – університет приваблює талановитих юнаків з усієї України. Формується середовище, здатне застановлятися над своєю ідентичністю, співміряти мову рідного реґіону з активно поширюваними творами Івана Котляревського та його епігонів.
Центральне місце в цьому середовищі швидко посідає Петро Гулак-Артемовський – вихідець із Черкащини, вихований на польській літературі, перша ж байка котрого, «Пан та Собака» (1818) мала несподіваний успіх в українського читача. Амбітна людина, вельми перейнята власним кар’єрним зростанням, Петро Гулак-Артемовський на перший погляд дещо легковажно ставився до своїх літературних зайнять. Він, як вважається, більше дбав про посади (зрештою дослужившись до ректора університету), царські нагороди. Але ж саме йому належить пріоритет у національній романтичній поезії: балади Петра Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка» (1827) стали першим епізодом у творенні Харківської школи романтиків. Та й відомий сюжет про суперечку з Григорієм Квіткою-Основ’яненком щодо перспектив української літератури можна розуміти по-різному. Не лише як вияв зневіри Гулака-Артемовського в розширенні стилістичних обріїв рідного письменства, а й як спонуку, до певної міри провокацію, завдяки якій пересічний публіцист і сатирик Г.Ф. Квітка перетворився на визначного українського повістяра Грицька Основ’яненка. В колі впливу Гулака-Артемовського опиняються його студенти: Левко Боровиковський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров та багато інших. І вже в 30-і рр. ХІХ ст. можна говорити про здобуття Харковом центрального місця в українському літературному житті.
Харківська школа романтиків, не маючи ознак формальної організації, стала тим культурним середовищем, у якому поширюються популярні образи й сюжети з козацької старовини, визрівають ідеї національного відродження, розвивається поетичний лексикон. Саме в цьому середовищі етнонім «український» остаточно замінив застаріле самовизначення «руський». Харківські автори стимулюють пробудження Галичини, визначають нові виміри фольклорно-літературних взаємин. І хоча перші програмові документи українського національно-визвольного руху оприлюдняться вже в Києві, де діятиме Кирило-Мефодіївське братство, їхній автор, Микола Костомаров, саме в Харкові усвідомить себе українцем і здобуватиме патріотичне виховання.
Таким чином, у 1830-і рр., попри асиміляційні процеси, стимульовані реакцією Москви на польське Листопадове повстання, харківське культурне середовище, репрезентоване Григорієм Квіткою-Основ’яненком і молодшою ґенерацією поетів-романтиків, зосереджує в собі креативні сили, спрямовані на усвідомлення власної національної окремішности й протидію розчиненню української традиції в імперській культурі. Лояльність до монархічної влади сполучалася з гострим переживанням історичної несправедливости, внаслідок якої українська культура набула марґінального значення. Небезпека втрати історичної пам’яти викликає активні зусилля для її кодифікації та збереження.
Деякі паралелі можна знайти й у ситуації, що склалася довкола Харкова після поразки визвольних змагань 1917-1920 рр., коли окупаційні російські війська зробили це місто маріонетковою столицею. Приваблені доволі інтенсивним культурним життям у «пролетарській столиці», до Харкові збираються журналісти, письменники, актори з усієї України. Практично всі вони були лояльні до нової влади й бачили в комуністичній ідеї шанс не лише на подолання соціяльного визиску, але й на вихід національної культури з марґінального, провінційного сектору. І вони прагнуть використати шанс на культурний прорив.
Ілюзії поволі згасають. З уст енерґійного провідника комуністичних ідей Миколи Хвильового лунає раптом: «Геть від Москви!» «Розстріляне відродження» 1920- х рр. пов’язуване насамперед із Харковом, всупереч большевицьким гаслам, обирає євроцентричний напрям розвитку. Той самий Микола Хвильовий закликає орієнтуватися на «психологічну Європу» й звільнятися від рабської залежности від російської культури. Така несподівана еволюція нового культурного центру України, покликаного протистояти націоналістичній еміґрації, спонукала колоніальну адміністрацію до жорстких репресивних заходів – і вже 1929 р. починається розгром українських наукових, літературних і мистецьких середовищ. А невдовзі й столиця повертається до Києва – напевне, Харків не виправдав покладених на нього надій…
Ось так і виходить, що двічі протягом своєї недовгої історії Харків фактично ставав культурною столицею України. Обидва рази це відбувалося завдяки зосередженню в місті потужних творчих сил, не пов’язаних із визвольними рухами, лояльних стосовно панівного режиму, але безперечно патріотичних. Ситуація етнокультурного пограниччя, асиміляційний тиск іноземної влади спричиняли зростання протидії процесам марґіналізації української культури. І обличчя Харкова ставало щодалі більше українським.
Так само, як і протягом 2014 р., коли брутальність російських диверсантів та мобілізованих ними місцевих марґіналів спонукала здорові сили міста об’єднатися в русі опору й не дала перетворити Харків на руїну, подібну до Донецька або Луганська. Дія породила протидію. Як це характерно для Слобожанщини, землі, куди переселенці йшли в пошуках свободи! І хіба не можна припустити, що цей потяг до свободи, який опановує зібраними в Харкові митцями, дозволить нам стати свідками повернення цим містом принаймні двічі здобутої ним у минулому слави культурної столиці України?
