Зеровські пенати в Зінькові
І два мої візити до Зінькова, розділені кільканадцятьма роками, не розвіяли цих чарів, навпаки – дали змогу зробити чудесні відкриття, відкриття фактів, безперечно, відомих знавцям історії родини Зерових, а однак приголомшливих для того, чиї улюблені поети зненацька сходять зі сторінок книг і являють незаперечні свідчення своєї колишньої присутности майже поруч, майже в тому самому вимірі, просторовому й часовому… Бо що таке якихось сто з гаком років з погляду вічности!
Саме наближення до Зінькова автівкою – з пагорба на пагорб, ніби пливеш хвилями зеленого океану, – вже магія. Тут розгортаються пейзажі з сонетів і олександрин Миколи Костьовича, тут оживають його «спомини на сірому узбіччі // Широко скруглених і вицвілих горбів, // Край придорожніх верб і мудрих вітряків…». І ще зовсім недавно тут можна було почути «тягучі ритми опішнянських «куч» (плетених з лози возів, у яких перевозили глиняний посуд).
Перший раз я їхала до Зінькова без якихось виразних планів – лише побачити на власні очі батьківщину братів-поетів, розпитати, чи не заціліла садиба Зерових. Ні, про садибу ніхто нічого не чув, зате в бібліотеці однієї з місцевих шкіл, гортаючи теку «зеровіани», я натрапила на статтю з якоїсь полтавської газети – і там було вміщено фото Зіньківської двокласної школи («міського училища»), де «під батьковою ферулою» вчився маленький Микола – як відомо, в одній групі з Павлом Губенком, майбутнім Остапом Вишнею. Школу мені показали – одноповерхова кам’яниця у «полтавському» стилі, з високими вікнами, оздобленими рельєфним муруванням, стояла пусткою, а позад неї кущився здичавілий садок. Як мені розповіли, певний час там були швацькі майстерні. Жодної меморіальної дошки, жодного пам’ятного напису… А що фотоапарата я тоді не мала – тільки й лишилося, що побожно обійти цей колишній храм знань, постояти на сходинках ґанку, якими ходили невтомний освітянин Кость Іраклійович Зеров та його спраглий до знань первісток.
Цього ж року моя зіньківська проща вже мала конкретну мету: сфотографувати будівлю «училища» на прохання Всеволода Ткаченка, знаного київського перекладача французької поезії. І коли я, з майже орестіанською непоквапливою педантичністю повернувшись на місце колишньої знахідки, стала розшукувати знайомий будинок у центрі Зінькова, виявилося, що він наче крізь землю провалився! Жодні розпити не могли зарадити. І лише директор місцевого історичного музею, великий зеровознавець Віктор Литус пояснив: колишню школу знесли, бо… не було грошей на ремонт. Воістину: не відкладай на завтра (післязавтра, наступний рік…) те, що можеш зробити сьогодні!
Зате на мене чекало відкриття, яке подужало вгамувати біль від історичної втрати, – садиба Зерових! Вона таки збереглася!! Цього разу шлях до неї мені вказували всі, до його я зверталась, – і це має пояснення: 2007 року на зеровському будинку було встановлено меморіальну дошку, подія мала громадський резонанс… Ось він, за іронією долі – на вулиці Дзержинського, винахідника тієї пекельної машини смерти, яка знищила Миколу і лише чудом випустила зі своїх пазурів Михайла (до речі, існує й вулиця Братів Зерових – але вона чомусь розташована в іншій частині містечка)…
Маленькі вікна, на двох із яких ще тримаються старенькі віконниці, нова цегляна кладка межує зі старою:
Ні гордих портиків, ні строгих колонад, –
На старосвітський штиб мурований фасад,
Родини славної непоказний маєток,
Що стане меккою поетів і поеток…
На жаль, на меморіальній дошці, що увічнює імена двох братів – Миколи і Дмитра, відомого ботаніка, академіка, не згадано Михайла Ореста. За словами пана Литуса, була ідея зробити в будинку меморіальну кімнату, але є перешкоди: півбудинку в теперішніх власників купили, покупець виїхав у Дніпропетровськ і зв’язок із ним загубився…
Насамкінець, пам’ятаючи сумну історію двокласної школи, пропоную читачам «Справжньої варти» бонус: фото кам’яниці, яка належала дідові Дмитра Нитченка і де за часів навчання в зіньківській індустріально-технічній школі жив і сам майбутній письменник, – неподалік від тієї-таки вулиці Братів Зерових. Зараз там аптека і будинок справляє враження цілком доглянутого, але краще перестрахуватися…
