Про політику, героїв і когнітивний дисонанс

Політик не має особливого вибору. Він може зіпертись або на народ (такий політик називається популяром або популістом), або на так звані "ділові кола" (такий політик називається оптиматом).

Це іще давні римляни розуміли.

Український народ показав себе ненадійною опорою. Він шукає не очільника держави, а Переможця. З великої літери "П". І покладає на нього абсолютно всі надії: ніби цей самий Переможець володіє бузинною паличкою і може за один день сокрушити усіх ворогів і кожному дати по мішку ніштяків.

Це називається "очікуванням Героя".

А політики - не герої. Це такі спеціалісти. Одні - кепські, другі - хороші, треті - просто чудові. Але люди. Вони їдять. Вони ходять у нужник. У них бувають помилки. У них бувають критичні, вибачте, дні. Вони можуть затятись і сунути вперед, упершись рогом.

І тоді виникає когнітивний диссонанс. Очікували героя, а отримали людину. І замість того, щоб прийняти свій вибір і хоча б визнати свою відповідальність за прихід цієї людини до влади - вони символічно чи натурально викидають її на смітник, а потім... правильно, починають шукати собі наступного Героя.

В результаті політик не має іншого вибору, як спиратись на олігархічні кола. Бо він добре знає: як тільки виявиться, що він - людина (надто якщо виявиться, що він погана людина), то народну підтримку він утратить. А з кріслом ой як не хочеться розставатись.

Героїв не буває. Герої тільки в міфах і легендах.

А в житті бувають тільки люди. І якщо хочете, щоб країну очолила нормальна людина, а не "оказался наш отец не отцом, а сукою", то вибирати треба людей.

А не тих, хто обіцяє махнути паличкою і припинити війну в один день.