Путін і санкції. На чию користь?
Причина цього «дивного» явища будь-якій нормальній людині може здатись дикою, але вона аж ніяк не дикіша за захоплення Криму. Вона лежить на межі політики й психології, майже на поверхні, але, щоб її побачити, треба звернути більшу увагу на деякі традицій та особливості Російської імперії, насамперед на так званий Великий Московський міф.
Головна помилка більшості аналітиків, які намагаються оцінювати й передбачати реакцію кремлівської верхівки, полягає в тому, що вони зазвичай мислять на «мові» цивілізованої логіки, за якою навіть політичний цинізм має чітко визначені межі й диктується насамперед економічним прагматизмом, до того ж зорієнтованим на довгострокові перспективи. У рамках цієї логіки прагматичні інтереси правлячих кіл нерозривно пов’язані з розвитком економіки країни, з прибутками, які можна з неї отримати (байдуже, законним чи не зовсім законним шляхом) і які, в свою чергу, багато в чому залежать від добробуту народу, що для європейського й узагалі для нормального мислення давно стало аксіомою. Але російські традиції з часів заснування та становлення Московського царства століттями спиралися на дещо іншу логіку, інші аксіоми й зовсім інший різновид прагматизму, який ґрунтувався й ґрунтується перш за все на НЕекономічних чинниках, серед яких провідні місця посідають відвертий примус, сакралізація персони першої особи держави (у давні часи царя, у ХХ столітті — Сталіна, у ХХІ — Путіна), і, найголовніше — ідея, яка, в свою чергу, базується на так званому Великому Московському міфі. Саме в останньому ховається відповідь на те, чому Путіну навіть вигідно, що на Росію наклали санкції.
Одним з головних постулатів цього Великого Московського міфу є те, що навколо Росії суцільні вороги, що вони її постійно ображають, і саме через них нещасний російський народ живе погано. Так, це начебто загальновідомий факт, і один з його аспектів — громадський інфантилізм, через який, замість того щоб докласти зусиль для покращення свого становища, люди бездієво скаржаться й списують усе на підступи ворогів — згадується в аналітичних оглядах досить часто. Але цей аспект — не єдиний, а головна проблема полягає в тому, що згаданий міф, на відміну від мінливих зовнішніх пропагандистських «накачок», дуже глибоко в’ївся не лише у свідомість значної частини росіян, а і в підсвідомість, сягаючи рівня архетипу. Він закарбувався на всіх шарах психіки настільки міцно, що, не знаходячи його реальних підтверджень, люди відчувають певний дискомфорт через порушення усталеної картини світу і, навпаки, коли такі підтвердження знаходяться, для них все «стає на свої місця».
Так само сильно впливає на поведінку цієї ж частини населення, яку з урахуванням історичних витоків можна вважати ментальними московитами (це — щоб не плутати з нормальними росіянами, які мають інший менталітет і частка яких у російському суспільстві поступово збільшується), особливий архетип русько-московського царя із «сильною рукою». Ставлення до нього має щось спільне із так званим стокгольмським синдромом: століття повної і безмежної залежності від волі монарха породили й закріпили на генетичному рівні парадоксальну любов до всемогутнього деспота, через що знову і знову в цій державі відтворюється незбагненна для носіїв іншого менталітету ситуація, коли чим жорстокіше монарх чи диктатор поводиться із власним народом, тим сильніше той його обожнює. Так, за часів Івана Грозного боярин, якого посадили на палю, конаючи в страшенних муках, кричав: «Боже, благослови царя», а за радянських часів, дізнавшись про смерть Сталіна, замість того, щоб радіти, тисячі людей дружно й щиро заливалися сльозами.
Цей чинник не варто недооцінювати. Підсвідомі імпульси, інтенції та прагнення, а тим більш — психологічні установки архетипового рівня нерідко визначають поведінку людини більшою мірою, ніж свідомість (тим, хто не знає значення термінів «установка» й «архетип», краще зазирнути у «Вікіпедію»), а відповідно до згаданої вище складової, в значної частини росіян існує глибинна підсвідома установка, що жити погано для росіянина — це природно, що стан «війни з усім світом» є єдино можливим, і що вороги обов’язково мають існувати та якось проявляти свою ворожу сутність. Тобто, підсвідомо носій московитської ментальності бажає бути ображеним іноземцями. І водночас він так само несвідомо прагне бачити над собою «сильну руку», тобто диктатора, який уже досить однозначно проявив себе у цій якості, особливо якщо він претендує на відповідність образам «царя-батюшки» та «збирача земель російських». Так — саме тій ролі, яку намагається зображати пан Путін.
Дивимось далі. Щоб влада була міцною, вона має користуватися підтримкою народу, а для цього народ треба якось задовольняти, виправдовувати його очікування. Це умова, спільна для всіх можливих політичних устроїв, але що саме потрібно народу для задоволення, може суттєво відрізнятися.
Що вважається нормою — і офіційно, і на рівні підсвідомості — в країнах з європейською ментальністю? Мир і постійне зростання добробуту. Якщо їх немає чи, тим паче, рівень життя погіршується — починається невдоволення.
Що ж відбувається у разі московитської ментальності? На рівні свідомості прагнення до миру й особистого добробуту є такими ж самими, як і скрізь, але якщо додати до цього згадану вище підсвідому установку, що «росіян завжди ображає ворог і тому їм погано живеться», складається дещо інша картина: ментальний московит за нормальних умов, тобто таких, де його матеріальні потреби більш-менш задоволені, відчуває, що йому чогось бракує. Так, так — неприємностей і ворогів, чого він зазвичай сам не усвідомлює. Натомість, якщо умови життя, насамперед матеріальний стан, погіршуються, замість одного, так би мовити, загальнолюдського, стають можливими два основні варіанти реакції:
1) не видно зовнішнього ворога й правителя, ідентифікованого в ролі «царя-батюшки» — винним є керівництво країни з усіма наслідками, що з цього випливають;
2) є ворог, на якого можна вказати, і є правитель відповідного зразка — треба гуртуватися навколо останнього (сьогодні — навколо пана Путіна), і чим більшим буде погіршення, тим сильнішою виявиться підтримка уряду. Навіть тоді, коли цей уряд ворожі дії власноруч і спровокував, бо ментальні московити бачитимуть не справжню причину лиха, а лише результат: «ворог є», рубль дешевшає, а рівень життя знижується саме через нього, тож звична картина світу відновилася, все так, як і «має бути». Отакий от парадокс.
Звісно, схильність шукати ворога й звинувачувати його в усіх негараздах не є виключно російською рисою, але такого ступеня «зацикленості» на ньому немає в жодній іншій культурі й ніде більше наявність ворога не викликає таких парадоксальних сплесків любові до влади. Так само не є винаходом пана Путіна і розпочинання війни заради того, щоб відвернути увагу населення від внутрішніх проблем, «під шумок» придушити всіх незгодних (а цей процес уже почався) і таким чином запобігти внутрішньому вибуху — цим прийомом з різним рівнем відвертості хоч колись користувалися практично всі країни. Але...
Але повернемося до нашої ситуації. Якщо відкинути твердження, що буцімто Путін просто збожеволів, і відштовхуватися від того, що він продовжує залишатися прагматиком, тільки не європейського, а московитського зразка, тоді за його маячними діями має стояти вагома причина.
Яка саме? Безбожне розкрадання верхівкою народних багатств призвело до назрівання криз майже в усіх сферах і галузях (а цьому є безліч підтверджень) та накопичення проблем, які неухильно підштовхують державу до соціального вибуху, але при цьому решта світу «чомусь» не бажає бути Росії відвертим ворогом, не бажає її «ображати», навпаки, майже всі країни вперто торочать про співробітництво й дружбу, розхитуючи звичну для московита картину світу, а поодинокі «ворожі» дії є якимись надто млявими і невиразними, щоб навіть за пропагандистського «роздмухування мухи в слона» викликати в росіян бажану «реакцію №2»: ну, хтось там щось із західних політиків сказав, ну, якусь ноту надіслали про те, що вони «занепокоєні»... Замало цього для «правильного» ворога! Тоді що робити кремлівській верхівці, щоб народ, невдоволений своїм становищем, не спрямував своє обурення на неї, при тому, що в Росії поступово зростає частка населення, яка поділяє інші цінності? Атож: треба за будь-яку ціну продемонструвати зовнішнього ворога й задовольнити підсвідоме бажання ментальних московитів бути ображеними, найкраще — кимсь із «звичних» ворогів, тобто Америкою, Заходом, НАТО тощо. Якщо при цьому ще і якісь власні меркантильні інтереси задовольнити пощастить (наприклад, зруйнувати курорти Абхазії й таким чином позбавитись конкурента Сочі), це взагалі чудово, але не обов’язково, бо власне економічний інтерес у цих діях є другорядним. Але і тут роками Путіну не вдається досягти бажаного результату: навіть уже згадану Абхазію Захід проковтнув, обмежившись майже умовними заходами, недостатніми, щоб ментальні московити почали його обожнювати. А проблеми продовжують загострюватися і накопичуватися, ще трошки, і...
І тут трапляється така напрочуд зручна нагода вбити одним пострілом одразу кількох зайців: в Україні, яку Путін і саму по собі мав намір остаточно підкорити, починається революція. Чи то не нагода, а ним же спланована акція, яка зрештою вирвалася з-під контролю (не можна повністю виключати, що серед його планів не було і такого, який передбачав би навмисне винищення дуже значної кількості «незручних», надто соціально активних українців, що самим своїм існуванням заважали його іншим сценаріям, для чого було потрібно спровокувати їх на активніші дії, які надали б привод для розправи). Але головне, що ввівши війська на нашу територію, пан Путін нарешті все-таки досяг того, щоб проти Росії почали запроваджувати якісь конкретні санкції, на які тепер він зможе списати будь-що! Ось він — довгоочікуваний ворог, ось вона — некритична народна любов, а ще — вивід світу в новий вимір, де Путіну і компанії можна робити, що заманеться, адже санкції вже запроваджено, злочином більше, злочином менше — немає різниці, руки розв’язані, бо ядерну війну усе-таки почати ніхто не наважиться...
Водночас задовольняється і інша складова Великого Московського міфу — Путін виконав на «ура» вже згадану роль «збирача земель руських», тобто відновилася і частина підсвідомих уявлень московитів про «правильного правителя», що ще сильніше підвищить його рейтинг. Тож, чому б путіністам і не відчувати задоволення, коли вони що хотіли, те й отримали?!
Інакше кажучи, НАКЛИКАТИ НА РОСІЮ САНКЦІЇ Є ОДНІЄЮ ІЗ САМОДОСТАТНІХ ЦІЛЕЙ ПАНА ПУТІНА, не менш значимою, ніж загарбати собі нові землі й задовольнити такі само одвічні імперські амбіції, а, може, навіть головнішою за них, адже чи вдасться досягти інших, це ще питання, тоді як перша вже приносить «прибуток» у вигляді відповідного ставлення до нього росіян московитського штибу. І чим помітнішими будуть нові санкції, тим міцніше любитимуть Путіна невиправні московити. Отже, єдине, на що нормальна частина Росії й увесь світ у зв’язку із санкціями ще можуть сподіватися — це на внутрішньоросійську опозицію, що складається з носіїв іншого менталітету й може посилитися за рахунок людей, які нині зовсім не цікавляться політикою, навіть не слухають новин (а таких теж чимало), завдяки чому уникають «промивки мозків», але в разі помітного погіршення економічного стану вилізуть зі своєї «хати з краю» і можуть почати шукати вихід не лише в нав’язуваному Путіним напрямі.
Таке ставлення офіційної Москви до санкцій і власного народу є диким, огидним, надто цинічним? Безперечно. Але таке традиційно безмежне нехтування справжніми інтересами народу в Московії — ще один момент, який, схоже, недооцінює значна частина аналітиків, яка відштовхується від аксіоми, що між інтересами народу, держави і влади існує безпосередній зв’язок. Ні, панове, на жаль, коли йдеться про Москву, це не так. Кремлівській верхівці до... не будемо уточнювати, до чого саме, те, що економічно кримська авантюра й підтримування «Новоросії» принесе більше збитків, ніж прибутку, що ці санкції боляче вдарять по добробуту пересічних росіян і ще страшнішою буде криза, яка рано чи пізно неодмінно вибухне. Московитські провідники впевнені, що на їхнє життя «позитивного ефекту» від санкцій вистачить, що їхні розкішні палаци, побудовані на брудні гроші, ніхто не відбере, що їхнє властолюбство буде задоволено на всі двісті відсотків, а кому це не подобається — то його проблеми, у напіввоєнному стані внутрішніх ворогів знищувати зручніше. Вони майже все розрахували... крім того, що через їхні дії може початися ланцюгова реакція з непередбачуваними наслідками, спроможними вдарити по них із такого несподіваного боку, який не піддається жодним розрахункам. А ще, крім того, що Москва — це не вся Росія, що далеко не все російське населення складається з таких-от московитів, і хоча нормальних росіян кількісно сьогодні дещо менше, якісно вони стоять значно вище за перших й, отже, теж мають шанс підкинути путінській кліці неприємний сюрприз. І те, що пан Путін не врахував такi речі, теж природньо: злодій може бути хитрим, але ніколи не буває мудрим. Тож, подивимось.
