«На ниві Господній є досить місця для всіх справжніх сіячів» (світлої пам’яти Євгена Сверстюка)
«Заочно» я познайомився з Євген Олександрович на хвилях радіо «Свобода» у далекі совєтські часи, коли заборонене слово проривалося в етер крізь систему дороговартісних споруд із глушіння сигналу. Зокрема, запам’ятав читання його знаменитої праці «Собор у риштованні».
Зараз точно не згадаю, коли ми познайомилися не «заочно». Це було або у 1988, або 1989 році – мабуть, після його виступу на засіданні «Українського культурологічного клубу». В одній з наших численних розмов я запитав, чи не думає він свої есеї, публіцистику видати окремою книжкою. «Може б Ви подивилися, упорядкували по рубриках, поредагували?» – запропонував мені п. Євген. Так розпочалася наша багатомісячна співпраця, з якої вийшла перша у незалежній Україні книжка Євгена Сверстюка «Блудні сини України» і перше видання після 1991 року, редаговане за харківським правописом 1929 року. Таким було його побажання, яке добре виконав ще один славний чоловік, на жаль, уже покійний, Олександр Рибалко… Пригадую, скільки ми разом працювали над упорядкуванням текстів і на їхній з п. Валерією квартирі на Лівобережній, і в гуртожитку на Несторівському провулку біля Львівської площі, де я з родиною тоді мешкав.
Я досі шкодую, що тодішній редактор «Пам’яток України» (саме у бібліотеці журналу побачила світ ця праця) Анатолій Сєриков дуже підвів з розміром шрифту, якістю паперу і друку. Але, незважаючи на це, «Блудні сини України» були відзначені у 1995 році Національною премією імені Т. Шевченка.
+++
Слова у заголовку взяті з його інтерв’ю радіо «Свобода» у липні 2004 року, яке зберігається у моєму архіві. У тій передачі, присвяченій книжці Г. Могильницької «Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я)», п. Євген у притаманному йому стилі говорив прямо, не «завивав у папірчики», але не опускався до примітивних образ. Ось як він схарактеризував в одному реченні місію «працівників пера і комп’ютера»: «Розбиття блудослів’я, спростування лжесвідчень – це є елементарний обов’язок журналіста у всі часи». Торкнувшись питання канонічності РПЦ, він спочатку поставив убивчі запитання: «Якщо ви відзначаєте 500-річчя своєї церкви, а через кілька років – уже 1000-ліття, то хто ви є? Якщо ви говорите про канонічну територію і маєте на увазі захоплення чужих територій, називаючи їх своїми, то хто ви є?» І відповів: «Це навіть у політичному відношенні не витримує ніякої критики, а в духовному – це профанація… Справжня церква, та, яка має авторитет, ніколи не буде говорити про канонічність. Вона не потребує цього. Вона працює з людьми, сіє слово, піднімає, виховує. Вона не конкурує. На ниві Господній є досить місця для всіх справжніх сіячів». Є. Сверстюк вважав, що поняття «канонічність» – це суто спекулятивний прийом політичної полеміки, розрахований на те, що народ – маловіруючий, забобонний, для якого канонічність – це кругла печатка.
В іншій передачі радіо «Свобода» у травні 2003 року, присвяченій провідній верстві, Євген Олександрович охарактеризував належних до неї людей, як тих, що несуть традиційний, релігійний і моральний обов’язок, як лицарів і перших слуг нації, про яких прийнято говорити – королі, правителі, президенти не зраджують.
+++
Коли Є. Сверстюк одержав у Бухаресті премію ЮНЕСКО для країн Центральної та Східної Європи імені відомого румунського дисидента Корнеліу Копосу «За міжетнічну і міжконфесійну толерантність» за книжку «На святі надій», а також за есей про Василя Стуса, перекладений французькою мовою, і за виступ у Сорбонні «Українські джерела російської релігійної філософії», я відразу запропонував йому інтерв’ю для «Дзеркала тижня». Його відповідь на запитання про те, як би він схарактеризував міжетнічні і міжконфесійні проблеми, зокрема на просторах колишнього СРСР, варта цитування: «Це – авгієві конюшні, які ніколи не чистилися. Я б навіть сказав, що це – вічно пульсуючі вулкани, над якими темні сили століттями запалюють вогнища війни. Ці проблеми використовувалися завше для розпалення «класової боротьби». Особливо загострювалися міжетнічні проблеми. І хоча пролетарська революція 1917 року проголосила, що вона нібито поклала край міжетнічним конфліктам, насправді на тому місці, де були приглушені національні почуття, показав роги російський великодержавний шовінізм».
У цьому ж інтерв’ю Є. Сверстюк розповів про дещо курйозний випадок, присвячений століттю Павла Тичини, який відбувався у філармонії і на якому головував Павло Загребельний: «Він боявся надати мені слово. Мабуть, остерігався, що я «рознесу» Тичину. І коли йому все-таки довелося дати слово, він був вельми здивований, що я заговорив про Тичину як про великого поета. Але в цьому нічого дивного немає, бо у світі прийнято про великих говорити на основі їхніх великих творів, а їхні слабкості та їхні твори найгіршого ґатунку – це питання або вузьких дослідників, або ж іноді – психологів-фрейдистів».
+++
Не одну передачу радіо «Свобода» присвятила розгромові редакції газети «Наша віра» суб’єктами у рясах від митрополита УАПЦ Мефодія (Кудрякова) у день представлення нового помаранчевого уряду 4 лютого 2005 року. Нагадаю, що цей, використовуючи термінологію п. Євгена, «піп» благословляв в українській святині, Андріївській церкві, різних «кучмістів», починаючи з дружини Л. Кучми, так званих кавалерів і кавалерствуючих дам ордену святого Станіслава.
Слова Є. Сверстюка уподібнювалися скальпелеві, бо одним із його принципів було називати відверто речі своїми іменами: «Це перший випадок насильства після Помаранчевої революції, яка пройшла без насильства, а тепер якісь ряженні під попів суб’єкти вриваються у редакцію «Нашої віри», у ту редакцію, де ніхто не заходив без стуку. Виявляється, ряса є нині дуже зручною маскою. Це диявольський виклик новій владі… Цей факт увійде в історію, як перший в Україні погром першої релігійно-культурологічної справді незалежної української газети, яка 15 років виходить усупереч усім режимам. Із тим фактом також увійдуть в історію імена тих, що знали й не зупинили злочину. Це ім'я прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, віце-прем’єр-міністра Миколи Томенка… Немає даних, чи отримав інформацію про погром наш президент. Коли не отримав, честі його канцелярії це не робить».
+++
Мені хотілося б ще й ще цитувати зі своїх звукових архівів незабутнього п. Євгена. (Ось хоча б сказане за підсумками парламентських виборів 2006 року, але як актуально звучить: «Багато партій з’явилося, як прищі, перед виборами»). Таким чином я ніби продовжую з ним спілкуватися, пригадую, коли і за яких обставин те чи інше інтерв’ю записувалося – і його завше доброзичливий успіх, і готовність жартувати, і дивовижний спокій та впевненість вільної людини.
«Я народився, – написав він у «Блудних синах України», – під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока – і любив її. На Становому плоскогір’ї в холодні бурятські ночі зорі такі великі, що здається – вони гріють. Як Циганське сонце. В пустелі велелюдного міста вони блякнуть, але голубе мерехтіння залишається».
Євген Сверстюк був не лише справжнім сіячем, але й лицарем, який ніколи не зрадив націю. Саме на таких трималися, тримаються і триматимуться українське небо й українська земля.
http://cun.org.ua/nid/576--04--12--2014--49.pdf
