Євген Левін: "Росія буде боротися до кінця, аби знищити українську державність та ідентичність"

– Пане Євгене, Євромайдан і війна багато чого розставили на свої місця: зокрема, як мені здається, ці драматичні події зблизили українців та євреїв, які мешкають в Україні. Тим часом Ви, етнічний єврей, понад два десятки років є авторитетною особою в українському русі Харкова, та ще й належите не до ліберального, а до націонал-консервативного крила цього руху.

– Мені дуже близький класичний, ОУНівський різновид українського націоналізму. Бандера, Шухевич, Петро Полтава та багато інших звитяжців – це й мої герої. Я не один такий: згадаймо хоч би Лева Ребета, який був одним із соратників Бандери.

У червні 2005 року я подав заяву на вступ до Конґресу Українських Націоналістів, оскільки саме ця партія є прямою спадкоємицею ОУН(б). Із собою прихопив Івана Туренка, харківського математика, українця з діда-прадіда (сміється). Він теж вступив до КУНу.

– Але нині КУН перебуває на марґінесі українського політикуму. Чи не здається Вам, що на сьогодні ця партія є радше символом, емблемою, ніж реальною силою, яка має всі важелі для політичної боротьби?

– Нині партія переживає не найкращі часи, але я не виключаю, що в разі грамотного менеджменту, як сьогодні модно казати, для неї ще не все втрачено.

– Ви гостро висловлюєтесь на адресу таких одіозних осіб, як недавній губернатор Михайло Добкін і горезвісний Геннадій Кернес, який, на жаль, і досі залишається очільником Харкова.

– Я не приховую своїх емоцій. Цих людей я не сприймаю взагалі. Сказати, що вони ганьблять єврейську націю – це нічого не сказати.

Уперше я побачив Добкіна на телебаченні у 2002 році, коли він балотувався до Верховної Ради: разом з іншим кандидатом, Косиновим, вони солов'ями заливалися про харківський патріотизм. Не може бути ніякого окремішнього харківського патріотизму поза українським контекстом!

Ті вислови Добкіна щодо України та українства, які чув я всі ці роки, є виявами печерної українофобії, яка межує з нацизмом. Принижувати цілу націю намагається істота з явною інтелектуальною недостатністю, написаною на обличчі!

Добкін, Кернес, а вкупі з ними бридкий "борець із фашизмом" Нісон Ройтман – брудна пляма на репутації Харкова, від якої нам доведеться ще десятиріччями відмиватися. Як Харків міг винести їх на такі високі посади? Яким же приниженням має бути для ніби-інтелектуальної столиці України мерство Добкіна та Кернеса!

На жаль, я глибоко переконаний, що це не випадковість. Фальсифікації виборів, повірте, – чинник другорядний. Говорімо прямо: ці люди йшли до влади на гребені проросійської, антиукраїнської риторики, яка, хоч як прикро це визнавати, виявилася співзвучною більшості харків'ян. Проросійські, російськомовні харківські "широкі маси" – співучасники цієї ганьби, ганьби мого міста.

Що найцікавіше, добкіни-кернеси-ройтмани разом з ПР-івською більшістю міськради зважувалися судити людину, поряд з якою цим інтелектуально та духовно вбогим людцям не стояти ніколи: професора Гарвардського університету, видатного мовознавця Юрія Шевельова. Тавро ганьби вже лягло на всіх тих, хто в міськраді голосував за ліквідацію меморіальної дошки на його честь.

Сподіваюся, що ближчим часом розбиту дошку буде відновлено. Маю також надію, що це – остання значна поразка українства в Харкові. Часи змінюються, свідченням цього є ліквідація пам'ятника Леніну на головному майдані міста, яку я щиро вітав.

А після ліквідації чужих пам'ятників давно пора перейти до перейменування вулиць і районів. Не повинні вулиці українських міст, райони і станції метро носити імена катів та окупантів України. Нині міська топоніміка – це суцільний жах! Хитра та злочинна харківська влада завжди покликалася на відсутність коштів на перейменування. При цьому на буйні відзначання "Дня побєди" і "Дня освобождєнія Харькова" з феєрверками та із запрошенням дорогих російських "звьозд" гроші чомусь завжди знаходилися.

Але зрозуміймо: найбільша проблема – це наші люди. Я досить песимістично дивлюся на більшість своїх земляків. На жаль, правда в тому, що ця більшість не хоче змін, зокрема й перейменувань: на будь-які арґументи вони відповідають штампованою фразою: "это же наша история!". Але пам'ятати історію і робити з неї слушні висновки – одне, а вшановувати катів та покидьків – геть інше.

– Я пам'ятаю Ваші виступи на місцевому телебаченні в передачах, присвячених Другій світовій війні, зокрема боротьбі ОУН-УПА. Ви не є фаховим істориком, але саме Ваші виступи здавалися чи не найбільш переконливими.

– Цією темою я глибоко цікавлюся ще змолоду – від початку 1990-х. Мені здавалася вкрай несправедливою та демонізація української визвольної боротьби, яку нам накидала у той час совєтська пропаганда. Я почав вивчати першоджерела – і з них виходило щось зовсім протилежне тому, чого нас учили.

І починаючи від 2006 року я став час від часу виступати у передачах харківських телеканалів. Мені здавалося надзвичайно важливим донести цю правду саме до харківців, до мешканців Сходу України, – врешті-решт, позиція суспільства щодо таких наріжних питань історії незрідка напрямець визначає електоральні симпатії громадян.

Може, й непогано, що я не є фаховим істориком: питання УПА насправді доволі просте, щоб зрозуміти його правильно – треба бути всього-на-всього порядною людиною й дотримуватися законів формальної логіки. Я завжди починав з того, що УПА воювала виключно на своїй території, на своїй землі з тими, хто на неї прийшов. УПА боролася із совєтськими, німецькими, польськими та іншими загарбниками, які вдерлися на українську землю. Теоретично на цьому можна було б і закінчити ефір – адже, власне, цим усе сказано, – але доводилося продовжувати.

Населення було не готове до такої правди. Реакція була шквальна. Не в останню чергу через мою етнічну приналежність: єврей – і член Конґресу Українських Націоналістів! Багато в кого це не вкладалося в голові. Адже совєтська пропаґанда завжди торочила про антисемітизм ОУН-УПА... Ефіри були прямі, тож було багато злобних дзвінків до студії. Телефонували вітренківці та інші потворні совкові персонажі: що не кажи, а після сімдесяти років совєтської окупації місцевий континґент у нас іще той...

Мене почали впізнавати на вулицях. Підходили зокрема євреї й зізнавалися: "Ви мене переконали, тепер я по-іншому дивлюсь на УПА. Якщо ви, єврей, говорите про неї добре..." Я щасливий, якщо мені бодай частково вдалося засипати цю прірву недовіри.

Слід зазначити, що ця війна звично  – за совковою інерцією  – розглядається як однополярна: ти або за Гітлера, або за Сталіна. Але ж не могло не бути частини людей – і значної! – яка була як проти одного тирана, так і проти другого. Ось такі люди – найпасіонарніші з них, ті, які готові були взяти в руки зброю, – і йшли в УПА. Між іншим, серед упівців було чимало і східняків... Навіть не всіма цими людьми рухали суто самостійницькі ідеї – багато хто просто виступав проти чуми сталінізму та гітлеризму.

Аналогічні, хоч і менш потужні, рухи виникали і в країнах Балтії, і в Білорусі, й навіть у Росії. Мені приводилося читати чимало історичних розвідок на цю тему.

Для тих, хто кричить, що УПА злочинна, нагадаю: після війни вояки УПА селилися в різних країнах цивілізованого світу, й нема жодного випадку, коли б когось із них там засудили. Нюрнберзький трибунал виправдав УПА, хоча совєтська сторона, як відомо, усіляко намагалася очорнити український визвольний рух.

І взагалі – я б зрозумів, якби про "злочини" УПА говорили англійські ліберали чи скандинавські соціал-демократи. Але зазвичай тезами про "злочинність" УПА оперують ті самі люди, які підтримують російський чорносотенний шовінізм і виправдовують криваві учти сталінізму. Хіба не парадоксально?

Дуже важливий і однозначний висновок: всі противники УПА, яких мені привелося бачити і чути, по суті є противниками не тільки і не стільки УПА, скільки України як такої та всього українського. Панове, нащо лицемірите, чом би вам не зізнатися в дрімучій українофобії як вона є?

– Пане Євгене, як багаторічний член "Просвіти" Ви звертаєте пильну увагу на мовну ситуацію в Харкові. Скільки мені відомо, цьогоріч Вас занепокоїв епізод у Харківському аеропорту, який свідчив про порушення мовних прав українців.

– Справді, 22 липня я у справах опинився в Харківському аеропорту – і був прикро здивований, виявивши, що оголошення про прибуття й відбуття літаків здійснюються тільки двома мовами – російською та англійською. Спочатку я подумав, що ненароком пропустив україномовне оголошення; з цікавості я лишився у терміналі, очікуючи нових повідомлень, але згодом переконався, що не помилився. Українська мова не пролунала в них жодного разу.

Підійшовши до електронних табло, я виявив, що і там ситуація тотожна: в усіх написах англійську мову дублювала російська і навпаки.

Це здалося мені несправедливим, мало того – обурливим. Черговий у терміналі порадив мені звернутися з цього питання до довідкового бюро. Панночка за віконцем у грайливому стилі взялася пояснювати мені, що до мене, мовляв, жодна людина претензій з цього приводу не висувала (хоча навряд чи це так). Далі вона в тій самій манері заходилася мені доводити, буцімто третя мова в оголошеннях – зайва, адже всі до одного пасажири й так розуміють вищезгадані дві.

Я зітхнув: було враження, наче я потрапив у заповідник імені Януковича. Здавалося, Майдан вирував і боровся десь далеко -– а тут, на задвірках слобожанської столиці, нічогісінько не змінилося.

Вирішивши так просто не відступати, я поцікавився, чи можу поспілкуватися з керівництвом аеропорту. Однак максимум, що мені було дозволено, – написати заяву на ім'я адміністрації, що я й зробив. Крім того, наступного ж понеділка я, проконсультувавшись із досвідченим юристом місцевого осередку ВО "Батьківщина", написав листа до голови Державної авіаційної служби України Дениса Антонюка. 

Незабаром прийшли відповіді з обох інстанцій. Вони були схожі між собою; в обох містилися запевнення, що українська мова була незмінно присутня в оголошеннях аж до червня поточного року, коли вийшов з ладу синтезатор мовлення, і що до середини вересня ситуацію буде владнано.

18 вересня ввечері я знову приїхав до аеропорту. Нічого не змінилося, тільки запопадливі службовці знай собі божилися: ось-ось усе вирішиться...

Наступні відвідини аеропорту виявили, що проблему розв'язано частково. Українська мова тепер лунає в голосових повідомленнях, щоправда, лише третьою після російської та англійської (мала б бути першою). Що ж до електронних табло, то на них українські написи так і не з'явилися. Черговий службовець запевнив, що до Нового Року цю ситуацію буде якось розв'язано. Ох, не віриться...

Гадаю, за ці табло (а їх цілих три) буде справжня битва, оскільки вони недешеві, їхнє перезавантаження або встановлення нових може вилитися керівництву аеропорту в чималу суму. Тож начальники будуть зволікати доти, доки це буде можливим.

– Якщо цими табло аеропорт обладнали до Євро-2012, то виникає питання, чому в момент їх замовлення адміністрація навіть не згадала про українську мову?

– Ось у цьому я й вбачаю пряму зневагу і до самої мови, і до мовних прав українців.

Я затявся: найближчим часом планую надіслати ще два листи – до згаданої вже Державної авіаційної служби та до новопризначеного міністра інфраструктури. Не хочеться кидати справу на півдорозі.

– І наостанок не можу не торкнутися теми нинішньої україно-російської війни. Як це стало можливим? Ще рік, два тому ніхто не вірив у це...

– Я, звісно, ніколи не мав ілюзій щодо Росії, але якби рік тому хтось мені сказав, що буде пряма військова аґресія з її боку, я подумав би, що ця людина несповна розуму. А тепер мені абсолютно очевидно, що рано чи пізно це б неодмінно сталося. Росія буде боротися до кінця, поставить на кін усе, аби знищити українську державність та ідентичність.

Колись слово "народний" вживалося у досить вузькому значенні: народні традиції, народна музика, народний одяг... Мода вживати це слово скрізь, де треба й не треба, охопила як проукраїнські кола (згадаймо нову партію Яценюка "Народний Фронт"), так і антиукраїнські. Якби росіяни були чесними людьми, вони б назвали дві свої "республіки" на Донбасі інакше – ДРР і ЛРР: Донецька Російська Республіка та Луганська Російська Республіка. Утвердження в них власне російської ідентичності супроводжується жорстокими зачистками всього українського: активістів, мови в школах, написів на вулицях, вивісок... Що ще раз підтверджує, наскільки брехливою є багатолітня російська риторика про "братній народ" або, тим паче, "єдиний народ".

– Але що є причиною нелюдської жорстокості таких зачисток? Невже причина в одній людині – Путіні, в аномальній ненависті цієї людини до всього українського?

– Вважаю, постаті Путіна у нас приділяють забагато уваги. А він усього-на-всього черговий московський очільник, який робить те ж саме, що робили майже всі його попередники. На жаль, така політика підтримується переважною більшістю росіян, що свідчить про те, що сам цей народ підвладний імперським амбіціям, ідеї власної вищості та руйнівним імпульсам.

Кільканадцять років тому вийшла стаття про підсумки єльцинського правління в Росії, написана російським журналістом, помічником самого Єльцина Дмитрієм Губіним ("Великий разрушитель", "Время", 25.01.2000). Цитую:

"Можно сказать, что именно ельцинское упрямство гарантировало все эти годы независимость и территориальную целостность Украины. Ведь не секрет, что практически все остальные российские политики рассуждали на крымскую и севастопольскую тему.

На все такие разговоры российский президент ответил раз и на все время своего правления: "Так что ж, прикажете с Украиной воевать? Не будет этого". Он ни разу не принял лидеров крымских сепаратистов Юрия Мешкова и Сергея Цекова. Сейчас в киевских кабинетах принято винить "царя Бориса" за подавление октябрьского мятежа 1993 года, но я вынужден напомнить, что одним из первых шагов Александра Руцкого и его команды в случае их победы должно было стать "возвращение" Крыма любой ценой".

Здається, свободівець Андрій Іллєнко зауважив: більшість росіян так і не змогла змиритися з тим, що українці – це інший народ. Це категорично дисонує з їхніми уявленнями про світ. Та Україна, якою вона була до цього, – жалюгідний уламок імперії, – їх ще вдовольняла, такій недо-Україні вони ще могли дозволити існувати поза Росією. Але сама ймовірність, що поряд може постати якісно інше державне утворення, причому з чітко окремішньою національною ідентичністю, спонукає їх брати до рук зброю і воювати. Це не війна за Донбас – це війна проти України.

До речі, нині в Харкові, та й в Україні є досить багато людей, які, роблячи глибокодумне обличчя й підіймаючи пальця вгору, кажуть мені: "Ти нічого не розумієш! Насправді це все зробила Америка! (Варіанти: євреї, масони і т. ін.)" Але – знову ж таки – 98% цих людей є однозначно проросійськими. Їм дуже неприємно визнавати, що їхня дорога Росія може бути бодай у чомусь неправа. Та як би там не було з Америкою – саме Росія була і залишається одвічним ворогом України.

Чи була причетна Америка, коли суздальський князь Андрій Боголюбський (якого росіяни вважають святим!) ущент спалив Київ разом з усіма людьми 8 березня 1169 року?

А може, то американці посприяли знищенню російськими військами гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року? Місто було повністю зруйноване, вбиті всі жінки і діти...

Напевне, це американці винні в тому, що більшовицькі орди з "братньої" Росії, прийшовши в Україну, трощили все на своєму шляху?

Зрештою Україна була окупована і потрапила до складу СССР, де відбувся один з найжахливіших злочинів у новітній історії людства – Голодомор 1932–1933 років...

Тепер ось Росія захопила Крим, а її нереґулярні та реґулярні війська окупували частину українського Донбасу. Звісно ж, Росія тут ні до чого! Це все накоїли кляті американці!

Правда, маю я відчуття, що це остання російська війна проти України. Ймовірно, настає агонія цього монстра. Банальна істина: ця війна руйнує саму Росію. Але, оскільки Росія не мислить себе інакше, крім як імперією, вона не може не вести цієї війни. Бо поразка України – їхній шанс на відновлення імперії. Тоді як відроджена, модерна, демократична Україна – це осиковий кілок у груди оскаженілої Москви.

Але саме відродження України дає бодай надію на постання (вперше в історії людства!) іншої – вільної, демократичної – Росії.