Окопи, окопи і ще раз ... бліндажі
Описані пейзажі за вікном неабияк дивували. А що ми хотіли? 13 грудня, в Харкові все розтає, а тут Сибір якийсь. У місті взагалі мало коли буває по-справжньому холодно, адже його мешканців постійно зігрівають вихлопні гази машин, різні цікаві випари, дихання десятків тисяч горлянок, а тут… Сніг, похмурі пейзажі, вітер. Останній зустрів нас, коли ми вивантажились з автобуса вже на заставі, заповз під куртки, які забули застібнути, але не остудив робоче-азартне биття сердець.
Спочатку звично робимо корисну роботу: тягаємо речі з одного місця в інше. Вивантажуємо з багажного відділення складані драбини, лопати, провіант, воду, бензопилки, фарбу, якісь загадкові пакунки і великі пластмасові бутлі, розносимо куди кому заманеться. Через п’ять хвилин навколо автобуса ряди і купки потрібного хламу, все це лежить, відсвічує на сонці, шурхотить на вітрові.
Не чекаючи на команди, хапаємо лопати. Холодно і страшенно хочеться працювати. На заставі — два котловани для бліндажів, розвинена система окопів, які чорною змійкою тягнуться по всій території, проповзають під загорожами і обвивають «Чугунівку» по зовнішньому периметру. Останні окопи — не наша робота, прикордонники теж не сидять склавши руки. Хтось із нашої групи говорить, коли ми починаємо хутко знімати лопатами-«американками» залишки ґрунту навколо одного із бліндажів, що за кілька сот метрів від застави поставлено розтяжки, так що в туалет доведеться ходити обережно і недалеко.
Доки ми розважаємось з «американками», близько десятка чоловіків починають робити стінки бліндажа, беручи для цього довгі колоди із великої кучі неподалік. Чоловіки матеріал для будівництва професійно називають «лісом», так само, зі знанням прилаштовують — чимало «копачів» за три місяці здобули так багато знань зі спорудження фортифікаційних споруд, що можуть змінювати свою основну роботу.
Скоро на створення бліндажа вербують і мене. Спочатку трапляються колоди неважкі, проте покручені і деякі з неприємними сучками, потім — величезні «дури», які змогли підняти аж шестеро чоловіків. «Ліс» зі мною тягають кілька знайомих осіб і троє новоприбулих «ультрасів», які «старанно» шифруються, проте пацанів видають їхня мова, сповнена лайкою через кожне слово, спортивний одяг і цікавість до балаклав.
Скоро одна зі стін заставлена колодами. Коли таке саме відбудеться і біля інших стіл, за справу візьметься бензопила, яка відсіче все зайве, і зверху покладуть перший настил. Я теж почав у цьому розбиратись, хоча за час поїздок був задіяний лише на, так би мовити, підсобних роботах. Також дізнався, що люди, котрі несуть колоди, особливо такі, як наші для настилу, важкі і довгі, мають розташуватись у шерензі за зростом — так нести приємно, весело, позитивно.
Що ще встигли зробити? Кілька разів випити чаю з бутерами, одного разу поїсти печеної картоплі з м’ясом. Це дуже важливо, і тут без жартів — «Чугунівка» відбирає достобіса сил. Також сформувала два бліндажі, які тепер мають стіни і дах з кількома настилами. Уже поночі клали другий шар колод, світло чомусь гасло, але «добрі» прикордонники, потримавши нас годину в темряві, ввімкнули ліхтарі, а дехто з наших — самопальні світильники і ліхтарики на телефонах, лобах. Кілька начальників командували кожен своє, хтось говорив тягнути туди, хтось сюди, панувала робоча атмосфера, а Вакарчук співав з великих колонок свої депресивно-актуальні пісні, інколи замовкав, мабуть, щоб послухати наші розмови, разом з ним зникало наше самопальне світло.
А в цей час з ворожої сторони наші очі сліпило море вогнів. Говорять, що на російському прикордонному пункті є навіть вертолітний майданчик. Ми мали б заздрити, хотіти туди. Але ніхто не заздрив, не хотів, бо робив усе, щоб такі умови, навіть кращі, були на поки зачуханій, покинутій, без жодного туалету рідній «Чугунівці». Нині йшлось лише про створення безпеки від осяяного вогнями і зовнішнім благополуччям «доброго» сусіда, далі ми, впевнений, можемо за кілька днів опанувати будування і вертолітних майданчиків, і всього іншого. Створення бліндажів опанували, а це досить непросто.
Накривши бліндажі плівкою, закидавши настили глиною, почистились, завантажились у бус, поїхали. У салоні, з екрана телевізора Фізрук все ще кидає заздрісні погляди, компенсуючи почуття пиятикою і туснею із попастими старшокласницями. За вікном — суцільна темрява. Ми повертаємось у «звичайний» світ, де все неспокійно, навколо купа персонажів, що панікують, жаліються на складні умови життя, трясуться за кожною копійкою і, можливо, хочуть у Росію. Але ми не хочемо, бо занадто сил, нервів, часу залишили на непривітній «Чугунівці», щоб віддати її кому-небудь.
