Її першому успіху аплодував Параджанов

Ніна Немировська | П'ятниця, 9 січня 2015, 22:51

У цій історії багато дивного і несподіваного – навіть символічного, адже мешкає героїня нашої оповіді у знаменитому харківському будинку «Слово», вигляд якого одразу викликає шквал складних почуттів. Звідси у 30-х роках XX століття починалося відоме українське розстріляне Відродження. Має вона також безпосереднє відношення до другої хвилі національного руху в Україні, його славних сторінок, адже прем’єра фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського стала поштовхом до нової хресної дороги української інтелігенції. 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» під час першого показу фільму виступив відомий український критик Іван Дзюба, якого підтримали В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та інші. Арешти та репресії тих, кого називали «совістю народу», не забарилися. Серед них були і харків’яни.

«Співаночки, мої милі, де ж мені вас діти?..» зринають у пам’яті слова коломийки, що звучить з уст маленької Марічки у фільмі «Тіні забутих предків», знятому на кіностудії ім. Довженка у 1963-1964 році. Фільм приніс славу українському кінематографу на багато років уперед, отримав 28 міжнародних нагород. Фільм потрапив до Книги рекордів Ґіннесса як такий, що здобув найбільше нагород. У 1991 році Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочнікову, Г. Якутовича. В іноземному прокаті фільм має назву «Вогняне коло».

Про сам фільм, виконавців головних ролей Марічки (Ларису Кадочнікову) та Іванка (Івана Миколайчука) рясно рецензій та відгуків, як і на фільм, що лишається неперевершеним витвором української кінематографії. Сергій Параджанов народив «правдиву казку гір» і відкрив світові унікальність гуцулів, адже і зйомки відбувалися у селищі Верховина на Івано-Франківщині.

Але ми поведемо мову про маленьку акторку, харків’янку, – Валентину Глинько, а нині доцента, викладача Харківського національного медичного університету – Валентину Олексіївну Шеданію. Сергій Параджанов шукав її для свого «дітища» 4 роки і віддав їй роль головної чорноокої героїні у наймолодшому віці на початку фільму.

«Одягнуся та й буду файна дівка»

Вона народилася у Харкові і до 5 років разом із батьками жила на Салтівці. Тато Валі закінчив інститут і був направлений на роботу до м. Долина Івано-Франківської області, а мама працювала там учителькою української мови. Дівчинці не було ще й 7 років, коли мама вирішила зміцнити їй здоров’я перед школою і віддала до піонерського табору, який розмістився серед мальовничих гір. Невдовзі маленька Валя стала для всіх улюбленицею. Мама навідувалася до неї нечасто, адже маленький однорічний синочок теж потребував її турботи і часу.

Свою несподівану нагоду стати акторкою Валентина Олексіївна згадує з особливим теплом та посмішкою. Одного разу вона побачила, як з долини до табору стежкою підіймається гурт людей у надзвичайно красивому одязі: жінки у національному барвистому вбранні з коралами на шиї та чоловік високого росту, з бородою в сомбреро і пончо. Звідусіль почулося: «Артисти приїхали!» Це дійсно був Сергій Параджанов зі своїми асистентами – він котрий рік продовжував пошук дівчинки на роль маленької Марічки. Огляд дітей завершувався, ніби приглянулася одна світлоока русява дівчинка… Та раптом, як у казці про кришталевий черевичок, вихователька підштовхнула вперед свою чорнооку улюбленицю…

І ось маленька Валя стоїть на стільці і голосно декламує вірш про зайчика. Дорослі гості дуже тішаться, щиро сміються та аплодують. Отже, першим, хто аплодував її успіху, був сам Сергій Параджанов! Сама ж дівчинка не мала жодного уявлення про цього красивого і доброго чоловіка. «На проби до Києва мене запросили одразу, але мені не вірилося», – згадує Валентина Шеданія. Валина мама до подібного плану поставилася й зовсім скептично.

Через місяці два в Долину, що на Івано-Франківщині, надійшла телеграма із запрошенням на проби, а потім ще і ще… І лише тоді мама повезла свою донечку в «артистки» - на кіностудію ім. Довженка.

На все життя залишилася у Валиній пам’яті перша проба: темний павільйон, люди, які щось говорять, підказують. Валечці не все одразу вдавалося. Та раптом майбутній Іванко заграв на сопілочці – все, як у казці, кудись зникло, а лишилися вони: Іванко, Марічка та мелодія. Зняли кілька дублів, і майбутня акторка повернулася в Долину.

Згодом почалася робота. Валі говорили, що і як потрібно робити, та результат приходив не одразу. Наприклад, в епізоді в сараї потрібно було злякатися і передати почуття широко відкритими очима… Пройшов день; маленька акторка хоч і відчувала, що чинить не дуже гарно, але не могла нічого вдіяти – замість страху їй хотілось сміятися. Наступного дня Параджанов дав команду, не повідомляючи дітей, під час зйомки гучно стукнути позаду дівчинки… Так і сталося – страх охопив дитя, очі стали великими… «Стоп-кадр!», зйомка вдалася.

«Співаночки мої, співаночки…» – Марічка у фільмі виконує їх, схилившись над шитвом… Цей епізод теж спочатку не вдавався: неслухняними у Валиних руках виявилися нитка з голкою, все плуталося…Тоді сам режисер вправно показав, як вишивати хрестиком і одночасно співати. Параджанов, незважаючи на свій темперамент і емоційні реакції, притаманні геніальним людям, терпляче і любляче ставився до дітей.

Зйомки фільму тривали півтора року. Валя (Марічка) з Ігорем (Іванком) ходили до сільської школи і продовжували брати участь у створенні фільму. «Запам’яталися, – каже Валентина Олексіївна, – зйомки епізоду похорону взимку, коли довго в горах не з’являлося сонце; так тривало і тиждень, і два». З його появою «шкільних акторів» негайно забрали з занять.

За час роботи над фільмом всі стали близькими, своїми. Траплялось, що коли хтось із дівчаток у школі хотів привернути увагу Іванка (Ігоря), то Марічка (Валя) дуже страждала…

Епізод, коли Іванко, охоплений гіркотою від утрати батька, б’є по обличчю Марійку, аж ніяк не вдавався Ігореві, доброму і вихованому хлопчику. Тоді Параджанов намовив Валю у момент зйомок сказати образливе слово на його адресу. Порада спрацювала стовідсотково: ляпас удався такий, що з Валиних очей одразу бризнули справжні сльози.

Важко давався епізод купання дітей в озері. У горах стояла рання осінь, було холодно, вода в озерці, що насправді було копанкою, виявилась крижаною. Але ще більшого клопоту завдавало те, що купатися потрібно було без одягу: соромилася. Тоді їй порадили швидко забігти у воду і плескати по ній руками, здіймаючи бризки. Все насправді вийшло природно: і крик, і хлюпання… Дітей одразу вихопили з води, розтерли спиртом, одягли в тепле і рятували чаєм.

Уперше Марічку помічаємо в фільмі, коли вона стоїть у церкві, серед свічок, образів, у справжньому, природному для гуцулів середовищі: здається, вчувається запах ладану і воску... Насправді цей епізод знімали останнім - під Києвом, у старій церковці. Маленькі актори жили на квартирі в Києві у стареньких добрих людей, які щиро вболівали за успіхи своїх акторів.

«Ой, кувала зозулечка…» Непомітно минуло майже 50 років, харківська Марічка не прагла афішувати своє акторське дитинство, хоча ніжно зберігала в серці спогади про ті події. Аби не донька, теж медичний працівник, та чоловік, які переконували Валентину Олексіївну оприлюднити спогади, - так би й не наважилась.

… Напередодні першого показу фільму над Долиною пролетів літак і, як дощем, укрив все місто білими запрошеннями. Це було зроблено спеціально: адже знали, що маленька акторка живе у їхньому місті. Валентина Олексіївна демонструє збережені мамою безцінні документи, запрошення, телеграми Параджанова, угоди тощо. І почалися для маленької Валі, а особливо її матусі, клопоти від акторської слави. Люди спочатку йшли дивитися кіно, а потім прямували до Валиної оселі… Дівчаток цікавило, зокрема, як стати актрисою.

Валентина Олексіївна згадує про те, чого варті були матусі приїзди малої акторки додому, коли та зовсім скучала за домом і мамою. Відмити від гриму було дуже складно – тричі мінялась вода, яка була і чорною, і коричневою одночасно. На 200 рублів премії, що надійшли маленькій акторці телеграфом, мама придбала килим, який довго нагадував про зоряний час.

«Іваночку, Іваночку!..»

Наближалась до завершення робота над фільмом, і всім дуже не хотілось розлучатися. З прикрістю згадує Валентина Олексіївна, що так і не здогадалася тоді взяти адресу свого партнера Ігоря зі Львова, який був старший за неї років на сім, оберігав як міг, допомагав, був добрим і чуйним. Валя обожнювала його. Тож має тепер харківська Марічка єдину мрію – відшукати львівського Іванка за будь-яку ціну.

Про кар’єру акторки не мріяла, хоча все життя виступала в художній самодіяльності. За покликанням Валентина - педагог, як і її мама. Закінчивши Харківський державний університет, факультет біології, захистивши дисертацію з проблем довголіття, Валентина Олексіївна Шеданія викладає нормальну фізіологію студентам Харківського національного медичного університету, вважаючи свою сьогоднішню справу надзвичайно потрібною. Студенти люблять її, пишаються, що їхня викладачка виконала роль у великого Параджанова.

Після розмови з господинею затишної квартири я бережно ступаю сходами будинку «Слово». Звідси, з сьогоднішньої квартири Валентини Олексіївни, у 1934 році забрали на розстріл письменника Олексу Слісаренка; тут мешкав поет і щирий шанувальник українського слова Іван Вирган, який теж зазнав репресій у 40-х роках…

Але мене не покидає відчуття, що тут, у Харкові, попри всі сьогоднішні його дискредитації і лиху славу, живе «сіль землі», справжня українська інтелігенція, і тому у міста є майбутнє.

P.S. Тривають пошуки львівського Іванка (Ігоря Дзюри). Автор висловлює подяку всім, хто відгукнувся на прохання допомогти. Сподіваємося, що всупереч долі ця історія матиме щасливе завершення.

Фото Валентини Шеданії, Катерини Свідко