Журналісти на війні: основне завдання — лишитися живим! (фото)
Командна робота завжди має більш плідні результати. Так само і у журналістиці — коли об'єднує спільна ситуація, краще триматися разом. Робота у гарячій точці вимагає дотримання цього правила в обов'язковому порядку. У стані підвищеного стресу дуже легко загубити один одного. І саме у цю хвилину ви чи ваш колега може потребувати допомоги. Головне завдання — залишитися живим!
Денис Вишневський, журналіст, оператор:
“В першу чергу, були важливі практичні заняття, полігон МНС дуже був схожий на зону АТО. Інструктора змоделювали нам найгірші умови в які міг потрапити журналіст. І навіть маючи досвід роботи в гарячих точках, можна зробити помилку яка виявиться фатальною. Основний момент, який я виніс для себе, - будь-яка дія має бути обдуманою, навіть якщо на це в тебе є лише секунда. І її достатньо, аби лишитися життя.
Найголовніше, що нам показали, - як важливо триматися військовим кореспондентам поруч і стежити один за одним. Тільки так можна вижити. Окрема подяка нашим інструкторам. З метою їхньої безпеки імен не називаю. Це дійсно професіонали з бойовим досвідом.
Ці тренінги дуже важливі, тому що показують, що навіть досвідчені военкори допускаються “дитячих» помилок. Ще був важливий момент особистого спілкування серед учасників, обмін досвідом. Знаєте, цей тренінг призвів до того, що я почав думати інакше. Оскільки я працював у зоні АТО, покладаючись на інтуїцію. Після кожного дня тренінгу я та інші учасники сиділи до 3-ї години ночі і ще спілкувалися, і ділилися досвідом, вказували та бачили свої помилки. Згадую, як 26-го травня під час першого бою за Донецький аеропорт я з іншими колегами ховався у кущах... Як я міг так безпечно?! Там могли бути розтяжки! І ще одна порада, яку я хочу дати своїм колегам: якщо ви опинилися у небезпечному місці, то відразу валіть, а не працюйте! Не один матеріал не вартий твого життя!!”
Інколи знання, звички у нових реаліях виявляються хибними, можуть зіграти злий жарт з нами. А уявлення про власні сили руйнуються в одну секунду. На війні не діють звичайні правила — там їх немає. І все може статися! Це головне, що потрібно пам'ятати щосекунди.
Олександр Бабіч, журналіст-фрілансер:
“Під час тренінгу нам дали дуже велика кількість дуже цінної "поживи для розуму" - практичних порад, а не голої теорії. Інструктори досягли своєї мети. Ті знання, якими вони поділилися з нами, викликали велику кількість запитань, на які ми пізніше шукали відповіді самі. Повернувшись після тренінгу, я зрозумів, що моя аптечка може мене врятувати від подряпини і головного болю як максимум.
Виїжджаючи на практичне заняття на полігоні, я думав, що буду чи не найбільш здібним, бо в юності займався реконструкцією бойових дій та звик до вибухів і стрілянини... Але інструктори зайшли з іншого боку: було багато тактичних маневрів - відпрацювання дій при пораненні, попаданні колони в засідку. На полігоні не було розривів снарядів, але ми впадали в ступор, коли їх напарників "поранили". Навіть накласти джгут виявилося непростим завданням, хоча напередодні ми слухали величезну лекцію з медицини, де навіть кожен рух розбиралася окремо.
Практично торкнулися психологічного аспекту. Наприклад, колеги під час практики на полігоні помилялися навіть у найпростіших ситуаціях. Розгублені ми тягли на руках "пораненого" колегу з під "шквального вогню". При цьому “поранений” цілком може бігти і на своїх двох, а пошкоджена рука! І ми не думали про це...
Незвичайним і цінним стала можливість стати "військовим" або “місцевим жителем-провокатором”. Це такі рольові ігри-перевтілення, які вчать уникати помилок. Я тепер розумію, що навіть військовий може з переляку вистрілити не туди, а куля терориста, випущена в військового може випадково потрапити в журналіста, який виринув на лінію вогню в гонитві за вдалим ракурсом.
Одного тренінгу недостатньо для того, щоб підготуватися. Але щоб уберегтися - цілком. І найголовніше досягнення - тренери змусили нас думати. Думати треба не лише про виконання свого завдання, а й про те, що будь-який, можливо навіть самий вдалий кадр за всю кар'єру, не вартий нашого життя”.
У деяких країнах існує табу на військових журналістів-жінок. В Україні таких законів та правил не існує. Серед колег існує думка, що навіть представницям жіночої статі легше працювати та здобувати інформацію у зоні АТО.
Вікторія Якименко, журналістка інтернет-видання "Palindrome", фрілансер:
“Жінка теж може працювати на війні, але потрібно розуміти, що тут є свої особливості. Наприклад, іноді жінка здатна трохи розрядити важку обстановку, її сприймають більш лояльно, від неї очікують менше загрози. І це все грає на нашу користь у роботі! А іноді до жінки можуть ставитися зверхньо, можуть її не вважати за людину, що має права голосу. До другого потрібно бути готовим. Бо там вояки!
Найголовніша порада, який можна винести з тренінгу, не їдьте в саме пекло на лінію вогню, туди їдуть або тільки ідіоти, або вас просто випадково накрило. Якщо їдете перший раз, то почніть, наприклад, з уже звільнених територій, далеких від вогню - там теж достатньо матеріалу для журналістів.
Усі питання першої допомоги потрібно ретельно обміркувати ще вдома. Наприклад, можна записатися на спеціалізований кількаденний тренінг, яких зараз проводять досить часто. Все що відбувається там - відбувається раптово, і думати буде вже ніколи. Як накладати джгут, надавати першу допомогу — ці дії потрібно просто довести до автоматизму.
Я боюся навіть думати, що я поїхала туди, у зону АТО, без знань, які отримала під час тренінгу. Після нього з'явилося головне питання: а чи варто воно того? Робота та життя — ось, що я маю на увазі. Адже ризик дуже великий. Відповідь на нього я знайшла: варто! Але лише після підготовки, вирішених побутових питань - екіпіровка, фізичної підготовка та перша допомога”.
