Жанна БОДНАРУК: «Існую, щоб співати»

Днями пані Жанна потішить своїх шанувальників концертом «Передчуття весни», який має відбутися 14 лютого о 17:00 у Київському міському Будинку вчителя. Більшість пісень, що становлять її репертуар, вийшли з-під пера композитора й автора текстів Анатолія Карпенка, чоловіка співачки, з яким вона ось уже багато років творить надзвичайно вдалий музичний тандем.

Незадовго до заходу виконавиця поділилася із «Справжньою вартою» своїми міркуваннями про музику під час війни, про українське суспільство перед обличчям чужоземної аґресії та про багато іншого.

– Пані Жанно, ось уже рік у країні точиться війна. Як ці драматичні, трагічні події вплинули на Вашу працю, на Вашу музику? Мені відомо, що Ви записали кілька пісень, присвячених Майдану...

– Ці пісні не пишуться спеціально, «на замовлення»: вони постають, коли виникає відповідний настрій. Але на цей настрій, безперечно, впливає суспільна атмосфера. Ось і з’являється почуття розпачу, болю, та водночас – почуття патріотизму. Душа рветься від того, що роблять з нашою землею. Цю землю топче ворог, гинуть наші хлопці.

Перша пісня такої ось громадянської тематики виникла в мого чоловіка Анатолія Карпенка ще минулого, 2014-го року: це пісня «Пелюстки на снігу», присвячена Небесній сотні. Там нема слів «Небесна сотня», там у тексті нема конкретики, але є всім зрозумілий натяк: червоні пелюстки на снігу – краплини крові.

«Юні ангели в небо летять, як птахи,
І за нас спокутують наші гріхи...»

Я неодмінно співатиму цю пісню на концерті 14 лютого – це ж буде якраз переддень роковин отого жахливого розстрілу людей на Майдані.

Жаль, що тепер цих янголів уже не одна сотня, армія їх на небі все зростає і зростає... Від цього страшенно боляче.

Потім зродилися й інші пісні: і «Майдан», і «Слава Україні»... Колись вітання «Слава Україні! – Героям слава!» належало до досить вузької, суто упівської традиції, а тепер воно поширилося на все патріотичне суспільство. Це неймовірно приємно. Мені б хотілося, щоб цей заклик був упроваджений і в армії – як офіційне вітання.

У мене іноді виникає потреба – просто прийти на Майдан, на Інститутську, вшанувати тих, хто загинув там. Ось після роботи просто йду туди і думаю про все це... Мені здається, це має відчувати кожен справжній українець. Земля Майдану – це місце, на якому лилася кров, палали шини, стояли наші герої. І це уже назавжди. Цього не можна забувати.

Приходив туди не раз і мій чоловік Анатолій. А якось ми з ним прийшли на Майдан разом, і я йому зізналася: «Ти знаєш, завжди, коли я тут, то думаю про це». Він каже: «І я так само». І в нього народилася пісня, що починається словами: «Веде нас пам'ять в чорний дим Майдану...»

– А як Вам запам'яталися тижні й місяці Революції Гідності?

– Це все відбувалося буквально на наших очах. Як усі кияни, як усі свідомі українці, ми допомагали Майдану чим могли. Навіть наш син Андрій, якому було шістнадцять, разом з однокурсниками тікав з уроків у коледжі, бив бруківку і насипав у мішки сніг для барикад.

– Ви, мабуть, і боялися за нього, і пишались ним одночасно.

– Та я спершу навіть не знала! А потім питаю його: «Андрійчику, що це від тебе димом пахне?..» То був ще не дим від шин, а дим від дров у «буржуйках», на яких готувалась їжа і якими грілись люди, – це було ще до кровопролиття, і запах цього димку асоціювався із запахом свободи... І він мені признався. А потім купив собі балаклаву... Коли на Майдані почалися сутички – я стала за нього боятися, але водночас і тішилась, що в мене такий син-патріот – незважаючи на те, що зростав він у Києві.

– Пані Жанно, Ви так говорите – «незважаючи на те, що зростав він у Києві», – наче Київ Ви сприймаєте як територію зденаціоналізовану, зросійщену. А от ми з Харкова дивимось на Київ як на квінтесенцію всього українського.

– Ну, звичайно, тут усе залежить від того, з чим порівнювати... Але ніде правди діти: Київ – переважно російськомовне місто. І так буде ще довго. Хоча я бачу, що багато людей уже зрозуміли: треба ставати українцями! Хай ще не всі вони перейшли на українську мову – важливо, що серцем вони вже сприйняли Україну, українські цінності.

Найважливіше – щоб наступне покоління, покоління наших дітей було українським. Це вже покоління, яке не знало «совка».

– Як Ви ставитесь до недавніх скандалів навколо відомих артистів нашої естради, які мали тісні зв'язки з Росією – виступали там під час війни, отримували нагороди абощо?

– Суджу відносно себе: я б так не вчинила. Не поїхала б до країни, яка вбиває наших людей. Злочином назвати це я не можу, але це аморально.

Знаєте, я людина консервативна у своїх поглядах – у поглядах будь на що. І в цих питаннях я також лишаюся консервативною. Любов до своєї землі, патріотизм – це у мене від батьків, від діда-прадіда.

Між іншим, діда мого вбили енкаведисти. Він був членом «Просвіти» у Чорткові. У 1940 році його заарештували совєти, а в 1941-му, коли німці почали вибивати більшовиків з українських земель, ув’язнених українців погнали етапом до Умані (либонь, для того, щоб їх не визволили німці). Ми не знали про його долю.

Лише у 1991 році моєму батькові надійшло повідомлення про реабілітацію, і ми поїхали до Умані. Там величезна братська могила, у якій лежать розстріляні тоді в'язні. Три великі кургани. Тепер там стоїть пам'ятник. Декілька років тому вдалося встановити прізвища тих, хто там похований. Дуже багато людей, і всі з Тернопільщини. Серед них і мій дідусь, Мирослав Боднарук.

– Історія Вашого діда нагадує історію видатного поета Володимира Свідзінського, який також був заарештований більшовиками, а під час німецького наступу на Харків був разом з іншими в’язнями спалений у стодолі – імовірно, тому, що більшовики, боячись німецького оточення, не знали, куди дівати в'язнів.

– Думаю, багато з тих, чиї родини не постраждали від радянської влади, не зрозуміють нас, родичів і нащадків загиблих.

– Пані Жанно, навіть у найпохмуріші періоди, у роки президентства Януковича – Ви не думали про еміграцію? Не закрадалися такі думки?

– Можливості були, нагоди були... Але я цього собі не уявляю.

Так, нині нам нелегко. Професія наша дуже вигідною не є: мій чоловік пише музику, яка йому до душі, я співаю його пісні, це не та творчість, що зорієнтована насамперед на комерційний прибуток. Крім того, я викладаю естрадний вокал в Університеті культури і мистецтв. Але що я маю тут, в Україні - те і становить моє життя. Тут моє коріння, моя родина... Та навіть коли ми відпочивати їдемо за кордон – за два тижні вже тягне в Україну! Про що тут можна говорити, про яку еміграцію?!

– Ви згадали про роботу. Що Вам дужче подобається і що легше дається: концертні виступи, коли Ви ділитеся енергією зі слухачами, наполеглива і копітка студійна робота чи викладання, під час якого Ви знаходите нові таланти, щось їм від себе передаєте і бачите, як зростають Ваші учні?

– Люблю я і перше, і друге, і третє. І все ж, певно, найбільше вабить мене сцена. Там я викладаюся, там я живу повним життям. Мені здається, я й існую для того, щоб співати. Я мушу співати, без цього я не можу... Ні-ні, практично я багато чого можу робити: я закінчила консерваторію як піаністка, тож у будь-який момент можу піти в дитячий садочок акомпаніатором (сміється). Та хоч їсти готувати можу – домогосподаркою бути! Але живу я співом.

Роботу в студії я люблю за те, що можна використовувати багато різних проб, шукати, експериментувати. Можна відкрити для себе якісь нові нюанси і здивуватися: а чому ж я раніше не співала саме так? Це все дуже цікаво.

А що стосується викладацької роботи, то я завжди тішуся, коли є талановита молодь. Я із задоволенням з ними працюю. Особливо дівчата – я люблю працювати з дівчатами, бо це одна теситура, схожий тембр (хлопців має вчити мужчина – така моя думка). Дуже приємно, коли ти щось пояснюєш, показуєш – і одразу ж бачиш якийсь результат, повтор, відчуваєш, що твої намагання не марні.

– Кілька років тому Ви записали альбом «All The Best», який містить Ваші версії світових шляґерів – творів Шарля Азнавура, Френка Сінатри, Адріано Челентано та інших. Чим став для Вас цей проект? Чи плануєте Ви продовжувати його і записати щось іще із світової скарбниці пісень?

– Я й продовжую – після того альбому в мене з'явилося ще чимало таких записів, їх уже назбиралося на новий альбом.

Коли ми вчимося в консерваторії, ми граємо класику: Моцарта, Бетховена... А світові шляґери – це теж класика, класика естрадної пісні, класика джазу. І це теж потрібно! Хочеш, можеш заспівати це – співаєш! Та є одне «але»: беручись за це, ти маєш робити це або краще, ніж звучить в оригіналі, або інакше, по-своєму. Це непросто. Але робити це нам цікаво.

Колись усіх цих кумирів ми слухали на платівках, потім – на касетах, потім – на дисках... Багато хто ганявся за тими платівками… Зрештою, в нашій оселі завжди було багато музики, я слухала і джаз, і класику: адже мої батьки – професійні музиканти... Я, до речі, дуже вдячна батькам за те, що вони, будучи музикантами-академістами, не були догматиками: у нас удома була музика різних стилів. Я зростала з Луї Армстронґом і Еллою Фітцджеральд. Дуже любила Донну Саммер.

Нині складніше стежити за світовою музикою. Інтернет – це не лише доступність, а й надмір інформації: нових виконавців, нової музики вже стільки, що часом аж голова «пухне», і важко з цього масиву виокремити щось вартісне, щось цікаве саме для тебе.

– На Вашу думку, які стильові ніші в українській музиці ще не заповнені? Пісень якого стилю Ви б хотіли більше чути?

– Передусім я б хотіла чути в Україні більше української музики!

На превеликий жаль, наші FM-радіостанції придумали слово «формат» і завели такі порядки, що український виконавець, який приносить їм свої пісні, має платити за ротацію. При цьому російську попсу та іншу іноземну музику крутять безкоштовно. Я вважаю це несправедливим, і це питання варто порушувати. Треба просувати свій продукт, свою музику – і естрадну, і класичну, і джаз. На це має бути політична воля. Сподіваюся, новий міністр культури зверне увагу на це.

А завдання у нього непрості. Культура – це не тільки концерти і радіостанції. Це і маленькі бібліотеки, які занепадають, і сільські клуби. Колись ми гастролювали по таких маленьких клубах, виступали – і люди охоче нас слухали! А тепер у цих клубах забиті хрест-навхрест вікна і жодних концертів не проводиться...

– Проанонсуйте Ваш київський концерт «Передчуття весни».

– 14 лютого – це День закоханих. Ми вирішили, що в наш буремний час людям трошки не вистачає добра, тепла, кохання... На жаль, ті події, що відбуваються нині, вибивають з колії нормального життя. Зранку прокидаєшся – і перше, що робиш, це дивишся новини: що там? Лягаєш спати з думками: хоч би хлопці наші залишалися живими... Та людина є людина, їй хочеться чогось світлого. Ми вирішили, що нині якраз потрібні пісні про кохання. Хай це буде як подих тепла серед зими.

– А хто з відомих виконавців візьме участь у концерті?

– Насамперед – мій чоловік Анатолій Карпенко. Інших запрошених музикантів небагато, бо мені хочеться показати якнайбільше наших з Анатолієм пісень.

Крім нас, планується виступ народного артиста України Леоніда Сандуленка, співака з особливим, дуже колоритним тембром. Братиме участь актор театру, заслужений артист України Анатолій Гнатюк, він і вестиме цей концерт. В амплуа виконавця пісень виступить і друг нашої родини, видатний офтальмолог, професор Сергій Риков.

Співатиме й наш синок Андрій.

– Він вирішив піти слідами батьків і обрав для себе музичне майбутнє?

– Андрій навчається на режисерському, але і співає, і грає на гітарі. Йому навіть важко визначитись, що він любить більше.

– Вертаючись до Вашої пісні, у якій ідеться про ангелів, що «спокутують наші гріхи»: пані Жанно, а в чому Ви ці гріхи вбачаєте? Що саме робили не так українські еліти чи й усе українське суспільство упродовж двадцяти з гаком років Незалежності? На Вашу думку, як треба було діяти, щоб хід історії виявився більш сприятливим для нас?

– По-перше... (замислюється) дуже шкода, що не стало Вячеслава Чорновола. Думаю, якби він став Президентом – усе пішло б інакше. Ну, це суто моя думка.

По-друге, українці надто толерантні. Ця надмірна толерантність іде нам на шкоду. Ми культурна нація, але нам бракує вміння наполягати на своєму. От якщо «москаль», перепрошую, на нас пре, то він пре напролом. Не зупиняється перед оббріхуванням усього і всіх, не має ні честі, ні совісті. А наші люди наче бояться стояти на своєму... Принаймні так було донедавна. Дозволяли ворогам перекреслювати нашу історію, нищити нашу культуру...

Аж тепер – після Майдану – цей національний імунітет починає потроху з'являтися.  І це вселяє надію.