Вікторія Склярова: «Це саме діалог, де кожен намагається почути один одного»
Пані Вікторіє, розкажіть, будь ласка, про ваші зустрічі. Як і коли виникла ідея розповідати про війну, АТО студентам та школярам?
Ви знаєте, ця ідея виникла незвичним способом. Під час візиту Петра Порошенка до Харкова ми познайомилися з головою держадміністрації Зміївського району Іваном Степановичем Мандриком. Він мене запросив до себе щоб показати власне ноу-хау. Воно полягало в тому, що він зібрав усіх своїх одинадцятикласників з району і почав проводити для них військово-патріотичні вишколи. І в мене тоді виникла ідея: чому б нам не організувати в Харкові військово-патріотичні бесіди зі школярами?
Як пройшла перша зустріч? Хто брав в ній участь?
Наша перша зустріч відбулася в жовтні 2014 року під час ротації Дмитра Сороки, який є командиром зенітно-артилерійського взводу. Він разом зі своїми побратимами захищав донецький аеропорт протягом 2 місяців. Зустріч пройшла в школі № 61 в П’ятихатках, яку закінчував сам Дмитро. Там чудовий директор. Школа там, які і він, вся патріотично налаштована. Коли ми туди прийшли, то побачили великий плакат з надписом «Подаруй тепло солдату». Це діти, їх бабуні та мами в’язали шкарпетки, шалики, теплі рукавички для наших воїнів. Вся атмосфера в школі була такою піднесеною. Дуже добре пройшла бесіда Дмитра Сороки зі старшокласниками.
Після цього була зустріч в ХНУ імені В.Н. Каразіна зі студентами фізико-технічного факультету. Викладачів було також дуже багато. І викладацькі запитання іноді були цікавіші за студентські. Але найцікавішими були, звичайно, відповіді самого Дмитра. Він сам родом з Донецька. У віці 5 місяців батьки з ним переїхали до Харкова. В нього є дуже багато рідних, які мешкають в Донецькій області. І тому Дмитро дуже добре розуміє ментальність і психологію місцевих мешканців. Він в своїх відповідях якраз порівняв ментальність жителів Слобожанщини та Донеччини. Розповів, яким на його погляд має бути мирне вирішення цього конфлікту і в чому його витоки. Дмитро каже, що Україну розколювали досить довго. І що робили це в основному політики під час своїх виборчих кампаній. Що радикальні партії обох напрямків однаково брали в цьому участь. Тому нам потрібно сьогодні зшивати Україну. І треба для цього робити все. І ось таким приблизно є наш девіз, напрямок нашої роботи, нашої громадської ініціативи, в якій беруть участь бійці.
Як на ваші зустрічі реагують вчителі, батьки? Чи беруть вони участь у ваших бесідах?
Дуже цікаві запитання лунають з вуст вчителів. Тому що дуже багато з них навіть не замислювалися над тими подіям, які зараз відбуваються. Вони дивляться російські телеканали, яких зараз стає все більше. Особливо коли власники комерційних фірм приходять просто до будинків харків’ян і пропонують встановити супутникову антену лишень з російськими каналами. І дуже сумно про це дізнаватися саме в цей час, коли йде війна. І тому дуже багато питань від людей, які мало що про це знають. І це важливо. Часто батьки тих школярів пишуть нам свої відгуки. І вони доволі такі глибокі. Наприклад: «дитина прийшла така серйозна, замислена дуже, вона задоволена зустріччю».
І що важливо в нашій ініціативі – це те, що на самому початку ми провели таке імпровізоване соціологічне опитування. Ми в соціальній мережі запитали користувачів: «якою є, на вашу думку, школа, в якій навчається ваша дитина?». Чи вона має нейтральне спрямування (тобто, аполітична), чи вона більший акцент робить на українську культуру та патріотизм, чи вона, навпаки, патріотична, але в напрямку іншої держави? І батьки дали дуже цікаві відповіді. Більш як 25 шкіл (може, вже трохи більше) налаштовані на українську культуру, на патріотизм. Інша половина ще не визначилася. А деякі школи, як сказали батьки, ватні .
Чи виникали під час ваших зустрічей певні конфлікти? Передусім це стосується реакції проросійських школярів на ваші бесіди.
Під час бесід в одній школі старшокласник, який родом з Донецька, дуже негативно сприйняв повідомлення одного з бійців про те, що Росія напала на Україну. Дослівно він сказав так: «Вы не говорите, что Россия напала на Украину, ведь ваши уроды тоже убивают наших ребят в Донецке». І одна з колег, з якою ми були під час цієї зустрічі, відповіла цьому хлопцю досить таки в агресивному тоні. І він у відповідь поставив питання: «Навіщо ви зламали пам’ятник Леніну? Так не можна». І тоді боєць, який був з нами, каже «Як це не можна? Зараз війна. Який нафіг Ленін?». І виникла така трошки напружена ситуація.
І в той же день я вирішила зібрати круглий стіл. Туди я запросила бійців та їх комбата, психолога, яка працює з родинами, волонтера з Америки, адже у них часто такі діалоги влаштовують. Запросила також інших учасників наших діалогів. І ми провели такий собі брейн-шторм, напрацювавши ідеї, про які можна говорити і про які не варто. Вирішили, що обов’язково спочатку має бути підготовка. Перед будь-якою зустріччю має бути розмова з тими, хто її організує. Чи це вчителька,чи це батьківський комітет. Бо вони знають, які діти будуть брати участь. Щоб ми відповідно до цього формулювали свої меседжі.
Звичайно, якщо виникають такі спірні ситуації, то я беру слово і трошки намагаюся ситуацію пом’якшити і зробити її зрозумілою для обох сторін. Бо найважливіша мета наших зустрічей – навчити дітей не просто сперечатися один з одним, не просто кулаком доводити свою правоту, правильність своїх думок, а намагатися спочатку зрозуміти позицію опонента, намагатися почути його. І повторити власними словами його позицію так,як він її розуміє. І якщо вони доб’ються відповіді «так, ти мене вірно розумієш», лише тоді продовжувати розмову. І тоді опонент, можливо,також буде намагатися зрозуміти їх.
Що ви робите для того, щоб налагодити контакт з людьми, які дотримуються протилежної позиції?
У нас після того випадку не було жодного конфлікту. Тому що я намагалася пояснити, що ми не збираємося когось образити, когось принизити. Ми, навпаки, намагаємося налагодити діалог. Ці зустрічі – це не полеміка, не дискусія. Це саме діалог, де кожен намагається почути один одного. Це наша мета. Саме почути людей, у яких інша точка зору. І, до речі,у нас виникла ідея створити спільний круглий стіл для учнів, які вже взяли участь у наших бесідах. І з’ясувати, що ми можемо зробити разом. Тобто, що можуть зробити разом люди для того, щоб зшити Україну. Щоб чути один одного, навіть якщо серед них є проросійські. Все одно вони живуть в Україні, на цій землі. І їм потрібно щоб їх почули. І вони тоді будуть чути нас. Ми намагаємося пояснювати це максимально доброзичливо.
