Спомини про майбутнє
Тут дивовижно чітко наводиться дата 22 лютого 2014 року як так званий День Визначення Сил – Раґнарьок. Північні волхви віщують, що саме цього дня велетень Фінрір почне вивільнятися з магічних пут і побачить сонце. Він здобуде перемогу над наймогутнішим із богів – Одіном, а потім і Одінів син Тор буде битися з почварним світовим змієм, котрий вирине з океану, і внаслідок цих битв життя на землі майже зникне. Так само жахливі пророцтва щодо наближення часів занепаду Європи висловила колись усім відома болгарка Ванґа та молода віщунка і астролог з Єгипту Джой Айяд. Якщо вірити їм, подальший розвиток геополітичних розподілів буде перенесений на Схід, зокрема до Північної й Південної Кореї та Китаю, де так багато людей мешкає по правий берег Амуру і виють вовки на тисячах гектарів за лівим.
Начитавшись в українських і польських виданнях таких страшних передбачень, ми – кияни похилого віку – навантажили 19 лютого минулого року свої кравчучки голубцями, котлетами, смаженою рибою і подалися, як досить часто й перед тим, піші, бо не працювало метро, на Майдан. Серце рвалося, прагнучи хоча б чим-небудь допомогти нашим дітям, онукам. Люди поступово заповнили і тротуар, і проїжджу частину Хрещатика, ще й вулицю Богдана Хмельницького і все підходили й підходили. Майданівці голосно просили дати змогу проїхати машинам, котрі чомусь рухалися лише по правій стороні з кількахвилинним інтервалом. Майже всі дивились угору, розглядаючи чоловіків, які спокійно походжали по парапету будинків на розі вулиць Городецького, Прорізної, на даху Головпоштамту. Без жодного зойку, без патетики хлопці казали одні одним: «Там, на Інститутській – стільки поранених, є мертві». І голосно кричали: «Звільніть проїзд для машин швидкої допомоги!». Чорний дим від палаючих шин стояв у низовині в центрі Києва, над Будинком профспілок висвічувався показник температури повітря – мороз – 19о С. І ми, старші люди, наче десь усередині, в душі, в мозку – замерзли… Зовсім розгублені, нетямущі, здивовані, що ніхто не хоче брати привезену гарячу їжу. Столи в будинку міської адміністрації прогинались під вагою смаженого-вареного, а ніхто не їв. Один з майданівців спокійно так пояснив, що не варто наїдатися, коли треба бігти в атаку з Хрещатика під гору на Інститутську. І пішов далі… Ми – похилого віку жінки і чоловіки – були самі не свої.
Але біля входу до мерії побачили дідуся, такого ж віку, як ми, котрий спокійно, по-діловому обгортав молодим хлопцям ноги до самого верху скотчем, старими м’якими журналами «Новый мир», «Знамя». У більшості цих юнаків попід очима були чорні тіні від кіптяви, що її розносив дим палаючих шин. Кожному дідусь ретельно роз’яснював, як розвертатися під час бою, чому не можна стояти спиною до атакуючих «беркутів», чому треба зняти з себе примітні для спайпера деталі одягу… І ще багато чого, про що знали люди нашого покоління і що, на жаль, знову доводиться застосовувати в житті. Про громадянську війну, про махновців, зелених, петлюрівців, котовців, білих, більшовиків, денікінців, січових стрільців, власівців, ополченців ми не тільки чули від батьків, а й почасти знали з власного досвіду. Тому гаряча хвиля без кінця повторюваного питання – «Що буде в найближчому майбутньому?» – заливала мозок, бачилась у кожному зустрічному погляді. І знову ми ставали в уяві маленькими дітьми, котрих вела за руку мама, дуже рідко кого – батько, вузеньким проходом уздовж Хрещатика, на площу, де вішали німців, де працювали полонені різних національностей, де крутився сяючий млин салюту на День Перемоги. Думки шукали той вузенький прохід, той місток між минулим і прийдешнім, щоб вивести нинішню молодь з полону спогадів у майбуття не нещасними, а переможцями…
Ось тоді, в ніч із 20 на 21 лютого в нашій родині сталося диво. По телебаченню транслювався прямий репортаж з Майдану, і оператор спрямував камеру на купу шин, на одній з яких було ясно видно напис крейдою: «НЕ КРУТЯТЬСЯ НАЗАД ІСТОРІЇ КОЛЕСА, ХОЧ ЛІЗЬ ПІД НИХ, НЕ КРУТЯТЬСЯ НАЗАД!». Ці крилаті слова було написано рукою українського аристократа духу прямо тут, на Майдані, з голови, не як доповідь літературознавця, а просто втілення з ноосфери планетарної думки. Ці рядки – з поезії Миколи Бажана «Шкіц до портрета», створеної в далекому 1950 році, – йдеться в ній про Черчилля і належить вона до циклу «Англійські враження». Поет згадує про наше майбуття, про «Нитки підступних змов, малих і більших зрад, Гримучих мітингових клоунад, І торгів тайних, й явної ошуки». Диво в тому, що цей напис на шині побачила вночі по телевізору дочка Миколи Платоновича Бажана – Майя Миколаївна, впізнала ці рядки, почула голос батька і розповіла всім, кого знала. Вранці ми пішли на Майдан і стали шукати серед сотень шин цю шину з віршами. Знайти допомогли хлопці з 7-ї сотні, й навіть узяли за це лише котлети, а пляшку не схотіли – бо на Майдані тоді був сухий закон. Ми поставили лампадку, сфотографували шину з написом і віднесли її в Музей-квартиру Миколи Бажана, що на Терещенківській, 5. Хотілося, щоб молодь знала про українських патріотів, аристократів духу, про тих, котрі, як Бажан, носили окуляри + 6, мали білий білет, не підлягали мобілізації, але пішли добровольцями на фронт. До речі, збірку віршів «Сталінградський зошит» Бажан написав під враженням від безпосередньої участі в боях. Отакі спогади про майбутнє.
Подібні передбачення всі ми читали на саморобних плакатах, де були написані зокрема слова нашої Notre Damme de Ukraine – Лесі Українки: «ХТО ВИЗВОЛИТЬСЯ САМ – ТОЙ ВІЛЬНИМ БУДЕ» з її «Осінньої казки». Казки не про народ – жертву прикрих обставин, волі Божої, а про народ – відважних реформаторів, про володарів обставин.
Ці спогади про майбуття ми пізнавали через радіо, телебачення, котре переформатовувалося в темпі самого життя, переказували один одному зі слів очевидців – безпосередніх учасників Революції Гідності та всіх небайдужих. Серед цих пророчих одкровень найбільш знаковими стали, як завжди, вірші Тараса Шевченка, немовби звернені до нас з Іловайська, Донецька, Маріуполя, Щастя: «ВОГОНЬ ЗАПЕКЛИХ НЕ ПЕЧЕ» (з поеми «Гамалія»). Ми, старенькі, знаємо, як пече вогонь, і так само – як він пік у наші дитячі та юнацькі воєнні й повоєнні роки. А от мужність, інтелект, патріотизм, запеклість у боротьбі стали для нашого народу сучасністю і принесуть свої плоди в найближчому майбутньому
Не вірте в остаточність змін у світі. «Мало що змінилося під місяцем» від часів Шекспіра, тому написи на шинах, плакатах, стінах будівель на тій землі, жагою до котрої переймалися Чингісхан, Карл ХІІ, Катерина ІІ, Гітлер, котру лише зараз побачили, порівняли з іншими країнами й оцінили наші діти і онуки, твердять: «НАШЕ ВСЕ ЖИТТЯ – ВІЙНА». Ці слова належать пророкові українського народу – Івану Франкові, їх узято з його казки «Лис Микита», яка була зверненням до всіх верств народу, виховувала патріотизм змалечку, а не так, як відбувається зараз, – лише при загрозі зникнення держави Україна. Вибух, справжнє виверження патріотизму, досить інноваційне для людей похилого віку, спостерігаємо нині скрізь по обидва боки Дніпра, спостерігає і весь світ. Думки про Україну стають «планетарним явищем», як писав далекого 1938 року наш провісник Інтернету Володимир Вернадський у своїй праці «Наукова думка як планетарне явище».
Загроза зникнення молодої держави настільки підняла дух боротьби, лобові до своєї батьківщини, що на звернене до жінок запитання «Чи пішла б ТИ, чи пішли б ВИ на фронт, якби завтра вранці була оголошена жіноча мобілізація, відкинувши подумки всі домашні обставини?» протягом останніх трьох місяців 80 % киянок віком від 17 до 70 років відповіли «ТАК». Опитування проводили самотужки, досить по-дилетантському. Навіть якщо припустити, що ці дані значно завищені, можна сміливо сказати, що дух амазонок, яких саме в Україні розселив історик майбутнього Геродот, ширяє тепер по всій ноосфері, по всій планеті, й він обов’язково приведе до збереження державності України, – але, напевно, внаслідок ще довгого розгойдування гнилого постсовєтського ковчега.
