КНИЖКА ЖОРСТОКА, АЛЕ СПРАВЕДЛИВА

Осиливши всю книжку (що не кажіть, а поза півтисячі сторінок!), убагнем, що Олег К. Романчук не підшивається під европейця. Він – істотне західній публіцист, яких в Україні вдень із свічкою не найдеш. А тож його незвичне «К» не є ані знаком політичних обставин, ані знаком осучасненого хвильовизму. Воно – саморідне.

Західня публіцистика є публіцистикою опіній, а українська, яка століттями зазнавала тлінних наплинків московської однодумности, є публіцистика опінії. Скільки поколінь українських виплекано на есеях і статтях «полум’яних борців»! Яких саме – Ярослав Галан чи Ярослав Стецько – байдуже. Вся сила в тім, що слово палає!

Палає і в Олега К. Романчука, та хочякий спалах він гасить тією чи тією цитатою. Ну, чисто мокрим рядном. Як вогонь, що зайнявся від блискавки на Іллі. Початками така пожежобоязнь мене – а я ж повоєнне покоління – злила.

Не гасіть! Ідея перезаснування України запевне на часі. Обстоюйте її, пане, мов правду святу, і впаде на ваше. Посилатися на клясиків і не-клясиків – зайве. Та пан і далі мостить своє: цитат не лічбою – від Анатоля Франса до Анатоля Погрібного... А кожна, утямимо вкінці, се інший аспект тої самої ідеї, інший її нюанс, а завчасто і безапеляційне її невизнання.

Отож маємо не опінію, а комплекс опіній, наслідком чого пласка попервах ідея набуває об’ємности і стає аксіоматичною: або перезаснування, або неіснування.

України як держави, звичайно.

Синтетична, сказав би, публіцистика явище у нас поодиноке. Не те в наших західніх сусідів. Найближчим, як видиться мені, сусідою Олега К. Романчука є славетний чеськиїй есеїст Фердинанд Пероутка (1895-1978).

Близькість не лише стильова, а й тематична. У чеха справою життя була і залишається кількатомна «Розбудова держави» (Budování státu), а в українця є і, я певен, залишиться – «Перезаснування України» (вкупі з книжкою «У пошуках універсуму»). Єднає українця з чехом й цілковита політична незалежність: Фердинанд Пероутка мав часопис «Сучасність» (Přitomnost), Олег К. Романчук має часопис «Універсум». А більше, на жаль, нічого спільного.

«На жаль», бо есеї, що їх пускала у світ  Přitomnost,  брали на розум і чехословацький президент Томаш Масарик, і його міністр закордонних справ Едвард Бенеш. А спогадати, що «Універсум» читають помічники Петра Порошенка (за Самого годі й говорити!), що, читавши, значать N. B. той чи той есей... Помовчім! Зужию словечка, якого при такій годині залюбки зуживає Олег К. Романчук. Мала надія й на те, що львівський часопис читають помічники «українського Бенеша» Павла Клімкіна, бо їхня мова, за влучним визначенням Святослава Караванського, –  киянське койне, а мова Олега К. Романчука – українська аж-аж-аж. У них на таке читання толку не дотече.

Есеї, які увійшли до книжки «Перезаснування України», вийшли з «Універсуму». Називаю найбойовитіші, найболючіші: «Анатомія моралі», «Влада contra культура», «Семіотика державотворення», «Голодомор як геноцид», «Про політичні спекуляції українофобів»... Хто інший назве інші найбойовитіші і найболючіші, але читацтво як таке визнає за ідеал бою і болю есей «Українська держава: «перезаснування», а не «перезавантаження».

«Перезавантаження, перезавантаження», – цвірінькають політичні горобці з-під усіх киянських стріх, але відлиги, запевняє Олег К. Романчук, вони не нацвірінькають.

Пояснення: «Спеціалісти з комп’ютерних технологій добре знають справжню суть терміна «перезавантаження» – reboot (перезапуск). Йдеться про рестарт (перезапуск) комп’ютера через перезавантаження операційної системи, тобто перезапис з вінчестера в оперативну пам’ять комп’ютера незіпсованої версії раніше записаної на диск (проінстальованої) операційної системи. При цьому сама операційна система жодних змін не зазнає».  

Висновок: самé перезавантаження неефективної соціально-економічної та політичної системи не поліпшить її якості; потребуємо перезаснування, себто кардинальної заміни «операційної системи»; уможливити заміну мають відповідальний український провід та відповідальна українська влада; і того, і того Україні бракує.

Чому бракує та чи можна чекати, що незабаром не бракуватиме? Усякий свідомий українець знайде в синтетичній публіцистиці Олега К. Романчука свою відповідь. Знайшов і я свою.

Ниньки мало хто хоче пам’ятати, що наша батьківщина – колишня колонія, а в пору незалежницької гульні й казати за таке було зась. Ну, хіба тільки пошептом. На повні груди не побоялася сказати антроположка Оксана Грабович. Вона ототожнювала Україну не з Норвегією, яка скинула була не аж таке й тяжке шведське ярмо, не з Чехією, яка легко зірвалася з австрійського налигача, а з такими країнами, як Ґана, Ніґерія, Танзанія, Кенія, Замбія...

Оксана Грабович значливо нагадувала, що деколонізація по Ґанах з Кеніями починалася вигнанням колонізаторів. Вигнати п’ятнадцять мільйонів росіян (тодішня статистика)?! Тих, яким «чорнобильський соловейко» Володимир Яворівський уже наобіцяв медовії та молочнії ріки в Україні? Е ж бо ні! У нас демократія... Наче Франклін Делано Рузвелт, який схвалив у сталінській Ялті повоєнне вигнання німців з Польщі, з Чехословаччини, з Угорщини, Словенії, Хорватії, Воєводини, не був демократ... А демократію, на яку посилалися Яворівські, Мовчани, Драчі та Павлички, чеський поет Карел Крил узивав демократурою.

Через демократуру залишилися в Україні мільйони й мільйони росіян і не так собі залишилися, а – панівною (ріки медовії та молочнії) нацією. Їхне молоко з медом – се іхня мова, яка панує по всіх усюдах. Російське слово напасливе що аж, і його, стається, не годні подужати й такі зважливі захисники слова українського, як Олег К. Романчук.

У нього читаємо: «Львівський бізнесмен, з діда-прадіда галичанин, простягає мені візитку. Напис зроблено російською. Помітивши моє здивування, пояснює: «До нас на фірму різні люди приходять. Часто спілкуються російською». А як на мій суд і смак, дивуватися нема чого: візитка незнаного львів’янина й книжка львів’янина знаного чимось схожі. Чим? У книжці російщини також хоч лопатою греби. Маю на мéті численні цитати, що їх не перекладено українською. На можливе запитання незнаного знаний міг би відказати: «Різні люди читають мої книжки».

Російські тексти в статтях українських публіцистів – пошесть. Зайвий доказ на те, що помосковщення стає тотальним. Через війну, яка точиться поки що лише в Донбасі, воно конче стане тотальним, оскільки українське військо геть російськомовне, і його той чи той успіх несказанно підносить авторитет російщини. Українщина тим часом сходить на пси. А нема мови – нема нації. З чого ж постане відповідальний український провід та відповідальна українська влада?

Ось таку маю науку з книжки Олега К. Романчука, книжки жорстокої, але справедливої. Пасувало б їй мотто із присвяченої Україні поезії Евгена Маланюка: «Летиш, страшна й розхристана, на шабаш - своїх дітей байстрючу пити кров...».

Прага.