Розвінчання міфів (продовження). Тарифи
1. Усі проблеми в Україні від того, що наші громадяни платять за тарифи не ринкову ціну. А от як тільки почнуть платити ринкові ціни — одразу все різко покращає і стане як у Європі.
Для початку напишіть собі на стелі дві тези. Перша: ринкову ціну визначає тільки ринок, основним інструментом якого виступають біржі та аукціони. А не державні контори, значені малозрозумілими абревіатурами на кшталт НКРЕКУ, в якій мені особисто вбачається слово "крек" - так наркота зветься, яку вони, очевидно, періодично покурюють. У нормальних країнах ці контори готують звіти для антимонопольних структур і збирають докази картельних змов, а не встановлюють ціни "а-ля Держплан СРСР".
І друга річ. Ніде в світі тарифи не поділяються за кількістю спожитого продукту. Ніде в світі не буває, щоб гуртова ціна була більшою за роздрібну. Тарифи завжди поділяються за двома розрізами: а) соціальним рівнем споживачів; б) походження товару. Категорії штибу "до 150 кВт" (чи зараз уже "до 100") існують лише в умовах катастрофічного дефіциту продукту, коли необхідна жорстка економія.
Я неодноразово показував, що ресурси в Україні є, тому на це витрачати місце не буду. Натомість зосереджусь на понятті походження товару. Запам'ятайте на все життя: товари з різним походженням, навіть якщо вони ідентичні до останнього атома, - це різні товари і різні цінові категорії. Нікому не приходить в голову просити за картоплю з поля стільки ж, скільки коштує теплична, правда? А великі компанії, типу там "Фольксваґена" чи "Дженерал моторс", чомусь люблять відкривати окремі лінії виробництва ближче до споживачів чи взагалі де-небудь у Китаї... нащо це було б потрібно, якби виробництво "там" і "тут" давало одну і ту саму ціну? Значить, усе-таки різні?
А в нас чомусь вважають за норму, коли газ українського походження коштує стільки ж, скільки імпортний. І ще й аргументують, мовляв: якщо вони будуть коштувати однаково, то зникне корупція. Хоча нікуди вона не зникне, а просто легалізується - адже при однаковій ціні на товар складніше встановити його походження, а коли так, то схопити за руку за накрутки у 200% і 300% від собівартості навіть теоретично неможливо. Тому такі штучки в нормальному світі звуться "картельними змовами", і за це можна позбутись не тільки грошей, а й свободи.
Зрештою, можете самі порахувати обсяги надприбутків, які генеруються за подібною схемою. Мінімальна собівартість українського газу - 60 доларів за тисячу кубів. Мінімальна продажна ціна українського газу - 80 доларів за тисячу кубів. А "ринково обґрунтована ціна" від "комісії креку" становить 319 доларів. Порахуйте самі прибуток.
А це вам для нагадування, за якими цінами "Нафтогаз" купував (і купує) газ у видобувника. Ціни, по яких газорозподільчі мережі постачають споживачам, можете у себе піддивитись у платіжці і порахувати на “куркуляторі”. А потім задати простеньке питання: а чому ж "Нафтогаз" збитковий при таких-то колосальних нормативах прибутків?
http://www.epravda.com.ua/news/2012/03/16/318772/
Та сама ситуація з електроенергією. Мінімальна вартість електрики в Україні становить 2 центи (50 копійок) - стільки коштує атомна електроенергія. Максимальна вартість електроенергії - 20 центів (5 гривень) - стільки коштує сонячна електроенергія. Порахуйте, будь ласка, у стовпчик, скільки грошей викачується з галузі, взявши до уваги, що Україна є експортером електроенергії - тобто наша продажна ціна менша, ніж у наших сусідів.
Таким чином, перш ніж варнякати про необхідність платити ринкову ціну, необхідно створити цей самий ринок. Товари різного походження мають постачатись на нього окремо - а споживач повинен обирати самостійно, чий саме продукт йому постачається. А не купувати кота в мішку і платити стільки, скільки сказав дядя в спінжаку і в краватці.
До цього питання зазвичай "паровозиком" клеїться наступне, яке звучить приблизно так:
2. Ми не повинні перетворювати економіку на економіку подачок, нам необхідна економіка економічно продуктивних громадян.
Повернімось до питання "балансу платоспроможності" - неможливості здерти з людини платежів більше, ніж вона приносить додому.
Згідно з нашим законодавством, якщо людина не здатна заплатити повну ціну, бо має недостатній прибуток, їй належиться субсидія. І тут виникає цікавий парадокс. Якщо ціни підіймаються до "ринково обґрунтованого рівня" із замороженим рівнем зарплат, то якраз і виникає ситуація, коли працююча людина - підкреслю, працююча - нездатна сплатити таку вартість і починає претендувати на субсидію. Тобто людина, яка ще недавно приносила державі прибуток, стає приносити збитки - і щоб не допустити, аби ця людина взяла дубця і пішла бити морди, держава починає - правильно, підкидати їй подачки в формі субсидії. Оцінка, що після підвищення тарифів на субсидію буде претендувати 80% населення України, навіть дуже оптимістична. Вже зараз на неї претендує 17 мільйонів. Після збільшення тарифів це число зросте в півтора рази, а то й вдвоє.
Виходить, що країну на "економіку подачок" перетворює якраз карколомне підвищення цін, а зовсім не "продаж нижче від ринково обґрунтованої ціни".
Виходи тут рівно два: а) скасувати субсидії як такі. Результат - вал неплатежів (як ми уже знаємо, здерти більше платежів, ніж є прибутку, не можна) і крах галузі - насамперед через корупцію, бо субсидії обов'язково будуть використані як спосіб поділу населення на "агнців" та "козлищ" і плата за лояльність чи правильне голосування тощо; б) забезпечення різкого зростання прибутків громадян, щоб вони могли сплачувати підвищені тарифи.
Другий варіант повертає нас до необхідності "швидкого" запуску внутрішнього ринку, який тільки й може створити достатню кількість робочих місць і попиту на роботу, щоб людина могла собі знайти заробіток.
Таким чином, хочете, щоб країна не стала "економікою подачок" - проводьте реформи, а не куріть "крек" під час "ринкового обґрунтування".