Година Зерова: до ювілею неокласика
Ювілейне вшанування Зерова відбулось у місці невипадковому – в бібліотеці колишньої Колеґії Павла Ґалаґана (у приміщенні якої й розташований Музей літератури), де свого часу навчалися двоє з неокласичного ґрона – Михайло Драй-Хмара і Павло Филипович. Лейтмотивом чи не всіх виступів київських інтелектуалів-зеровознавців була, як це не прикро, недооціненість, недовшанованість Зерова в місті, де він зажив колись гучної слави – на літературних вечорах і диспутах та за професорською кафедрою – і звідки його вижила антиукраїнська й антикультурна політика більшовицького режиму, і не в останню чергу – також і зрада декого з колишніх учнів.
Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип», де вийшло ювілейне зеровське вибране, повідомив, що презентована книжка належить до серії «Розстріляне Відродження» – найдовшої в історії видавництва ініціативи багатотомного видання класичних текстів української літератури. І зупинятися, за його словами, «Смолоскип» не збирається: на черзі – антологія «Київські неокласики» (що охоплюватиме як поезію, так і літературознавство), укладена Наталкою Котенко.
Тим часом упорядник нововиданого однотомника проф. Володимир Панченко окреслив масштаби Зерова як центральної постаті в літературному та інтелектуальному житті тодішнього Києва: київський златоуст, іронічний і життєрадісний, людина сонячного темпераменту, він був, за висловом Віктора Петрова, справдешнім «живим сріблом». І в ситуації 1920-х років, коли головним суспільним конфліктом був конфлікт культури і антикультури, Зеров користувався незаперечним авторитетом «арбітра смаку». Це саме завдяки йому Микола Хвильовий, прибувши 1923 року у складі письменницької делеґації до «буржуазного» Києва з «пролетарського» Харкова, різко змінив своє бачення того, якою має бути молода українська література: його гаслами стають «Геть від Москви!» та «Дайош психологічну Європу!», його критеріями літературної якости – майстерність і відданість традиції.
Обмірковуючи критерії добору творів для однотомника, В. Панченко прагнув якомога повніше представити літературний і літературознавчий доробок Зерова та дати уявлення про сприйняття його особистости сучасниками, тож включив до видання і уславлену поетичну збірку «Камена» (єдину прижиттєву!), і впорядковані автором, але так і не видані за його життя «Сонети і елегії», і переклади з давніх римлян, і полемічні статті («До джерел»), і розвідки з історії нашої літератури («Від Куліша до Винниченка»), і спогади про Зерова, і критичні відгуки на його твори (зокрема й наклепницьку статтю Петра Колесника, колишнього учня й студента Миколи Костьовича).
А вміщений тут портрет Зерова роботи Михайла Жука нагадує, на думку Панченка, Оскара Вайлда, тільки Вайлд полюбляв носити в петлиці квітку соняшника, а в Зерова – квітка, схожа на гвоздику, але в обох випадках – це акцент, що підкреслює естетство, культ краси, сповідуваний обома мистцями.
Зеров – живий і сучасний, навіть у своїх перекладах з давньоримських класиків. На доказ пан Володимир навів строфу з перевіршованої Зеровим Горацієвої оди «На поворот друга», що звучить нині в унісон з почуттями тих українців, які дочекалися демобілізації своїх рідних і друзів, захисників українського Донбасу:
І нині ти вернувсь. Обіцяним бенкетом
Вшануй Юпітера: скінчилася війна.
І в сад мій завітай, – лавр тінявий росте там,
Лягай у холодку і не жалій вина.
Панченкові ці почуття аж надто близькі, адже він і сам – батько солдата…
А ще його не полишає гостре відчуття, що Київ неналежно вшановує Зерова: зникла меморіальна дошка з будинку по теперішній вул. Богдана Хмельницького, 82 де Зеров мешкав з дружиною аж до арешту 1935 року – і її досі не поновлено. А скільки ще в Києві зеровських адрес, які заслуговують на пропам’ятні знаки! – і в Комерційному провулку (біля будівлі СБУ), і по вул. Ярославів Вал, 36, де Зеров жив у 1917–1920 рр., і по вул. Бульварно-Кудрявській (якій нещодавно повернуто первісну назву) – мова про будівлю Гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, де Зеров викладав у тих-таки роках латину та історію, був членом педагогічної ради.
Проф. Марина Зерова, донька молодшого брата Миколи Дмитра, додала до цього переліку ще й жовтий корпус Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, колишню київську Першу чоловічу гімназію, яку закінчив Микола Костьович, винісши звідти зокрема палку любов до латини. А на старому Лук’янівському кладовищі, на дільниці № 12, уже зараз можна вклонитися символічному похованню неокласика, – Євген Сверстюк привіз із карельського Сандармоху, місця розстрілу сотень діячів української культури, торбинку із землю – і її було висипано на могилу Котика Зерова, єдиного поетового сина, що помер у 10-річному віці, захворівши на скарлатину.
Так, видається, що над Зеровим тяжіла чорна карма – смерть сина 1934 року, наступного року – арешт… Але навіть і в листах з моторошного Соловецького табору (він писав звідти лише двом – батькові й дружині) нема ні скарг, ні жалів – навпаки, він і там намагався відшукати якийсь проблиск надії, захоплювався красою північного сяйва…
Містичну тему підхопила проф. Елеонора Соловей, відома дослідниця інтелектуальної української поезії ХХ ст.: на її думку, недоля і безталання Зерова постають як певний закон. Леґенди, що склалися навколо зеровських лекцій, особливий магнетизм його особистости – викликали захоплення одних і ворожість інших, тих, кого дратувала аура вищости, обраности, аристократизму, яка оповивала поетову постать. І мова не лише про горезвісного Колесника…
А ще Зерову був властивий, кажучи словами Юрія Шевельова, «комплекс Кассандри» – здатність передчувати майбутнє, виливаючи це передчуття у віршах: так, у його сонеті «Тут теплий Олексій іще іскриться зрана…», написаному незадовго перед арештом, вгадується похмурий пейзаж Соловків…
І хоча Зерова не зрозуміли і не пошанували належним чином ні за життя, ні – загалом кажучи – по смерті, а однак є надія, що молоді люди, студенти університетської кафедри перекладу з романських мов імені Миколи Зерова, які читали на презентації сонети свого патрона, гідно берегтимуть його пам’ять.
Водночас із презентацією до зеровського ювілею в Музеї літератури відкрилася виставка унікальних фото- та інших матеріалів, пов’язаних із постаттю Зерова, зокрема й видань його творів (від першодруків до передруків). Серед експонатів – унікальний пергамент, на якому лишили свої автографи 87 київських культурних діячів, серед них і Зеров, у день відзначення 25-річчя літературної діяльности Сергія Єфремова – 11 березня 1920 року. Символ єднання українських сил сторозтерзаного Києва після недавніх і перед обличчям грядущих катастроф, хартія інтелектуальної київської фронди…
