Соціальний педагог розповів про проблеми ВІЛ-позитивних дітей
Пане Дмитре, ви вже не один рік працюєте з ВІЛ-позитивними дітьми. Розкажіть, будь ласка, чи доводилося на вашій практиці стикатися з їх дискримінацією?
За весь період моєї роботи з дітьми було чимало таких ситуацій. Наприклад, коли дитину не пускали в дитячий садок. Директорка в принципі не знала, що таке ВІЛ. Довелося тоді підключити певні структури, в тому числі нашого юриста та медика-педіатра. Тоді цю проблему вдалося вирішити по-іншому – дитина пішла не в цей, а в інший дитсадок. Потім у нас була дискримінація в медзакладах. І в школах також. Але дитина зі школи не пішла тому що це питання «зам’яли». Тоді хтось на батьківських зборах сказав, що один учень є ВІЛ-інфікованим. Після цього батьки підняли ґвалт, намагаючись з"ясувати хто це. Ходили якійсь незрозумілі чутки. Через це все дитині було дуже важко там знаходитися. Але це питання також було вирішене спокійно. Але тут варто зазначити, що розкриття статусу карається кримінально.
А що ви можете сказати про дискримінацію ВІЛ-позитивних дітей не з боку медичних працівників та освітян, а просто оточуючих?
Нажаль, у нас люди мало що знають про проблему ВІЛ-інфекції. І них є певні стереотипи, які, можливо, залишилися від Совєтського Союзу. Що ВІЛ-інфіковані люди – це або ін’єкційні наркомани, або працівники секс-індустрії. А якщо це дитина, то її батьки або алкоголіки, або наркомани, або ще хтось. Насправді все далеко не так. Зараз інфікованою може стати будь-яка людина. Ніхто від цього не застрахований. Але, нажаль, через це деякі люди перестають спілкуватися зі своїми друзями. Мені розповідали таку історію: одна подружка розповіла іншій про свій статус, а та перестала з нею спілкуватися. Боялася, що заразить дитину, коли зайде до неї в гості. Хоча через побут інфекція не передається. В неї тільки три шляхи: від матері до дитини, через кров та незахищений статевий акт.
Чи піддаються ці діти цькуванню з боку своїх однолітків?
Ви знаєте, діти насправді досить жорстокі особистості. Тому якщо в класі буде така дитина, то я впевнений, щось подібне буде відбуватися. Але слава Богу, у нас подібних прецедентів зі сторони дітей не було. Принаймні в Харкові. Але питання про дискримінацію насправді стоїть досить гостро. Це одна з основних проблем ВІЛ-інфікованих людей. Через це деякі не ходять в центр, бо бояться, що хтось про це дізнається. Їх часто стигматизують.
А наскільки задоволені потреби ВІЛ-інфікованих дітей в лікуванні?
Діти у нас йдуть на першому плані. Навіть зараз вони будуть отримувати більше ніж інші. Лікарі-педіатри моніторять їх здоров’я. Також наша мережа ЛЖВ проводить групові заняття для підлітків. Діти молодшого віку відвідують розвиваючі заняття, щоб в них було якесь дозвілля після школи. А що стосується підлітків, то я хочу сказати, що їм дуже важливо спілкуватися з такими як вони. З підлітками, які також мають статус.
А що ви можете сказати про їх перспективи на майбутнє? Чи може їх статус, наприклад, завадити при вступі до вишу?
Якщо вони в майбутньому будуть стигматизувати себе, казати «Я маю статус. Я не піду на той факультет, на який хочу» – то це може стати проблемою. Адже важко прийняти свій статус. Це може зайняти не один рік, а п’ять-сім. І це не так просто дається. І не кожному. Для цього існують психологи, які можуть допомогти людині приймати себе такою як вона є. Не афішувати, звичайно, адже про це нікому знати не потрібно. Але я думаю, що проблем у вишах в них не буде. Хоча можуть бути певні ситуації. Від них ніхто не застрахований. Наприклад, коли хтось розкриє статус. У нас місто велике, але все може бути. Після чого у людини можуть виникнути психологічні проблеми.
А як взагалі ВІЛ-позитивні діти та підлітки сприймають свій статус? Які психологічні проблеми в них можуть виникнути і хто їм з цим допомагатиме?
У нас є напрям, за яким ми працюємо – це прийняття свого статусу підлітками. В першу чергу ми працюємо з батьками або опікунами. Чому саме так? А тому що допомогти в цьому мають саме вони. Адже це найближчі люди. Після цього йде психологічна підтримка. Підліткові групи навчають обговорювати та приймати свій статус. Це не одноденний процес. Він може сягати від півроку до півтора. В залежності від психологічного стану дитини.
А спочатку ми з"ясовуємо психологічний стан дитини. Дізнаємося, чи може вона адекватно сприймати інформацію. Деяким дітям ми не кажемо слово «ВІЛ». Ми кажемо що є «проблема з кров’ю». А то дитина може, наприклад, запам’ятати те слово та сказати подрузі по парті, що в неї ВІЛ. А та в свою чергу скаже мамі, що у дівчинки з її парти ВІЛ. А мама знатиме, що це таке. Тоді можуть бути певні проблеми.
Що, на вашу думку, варто зробити в суспільстві, щоб життя цих дітей стало більш комфортним?
Я вважаю, що потрібно обговорювати проблему ВІЛ в інститутах та школах. У нас проводиться дуже мало профілактики. Люди про це мало що знають. А так вони будуть розуміти, що з ВІЛ-позитивними людьми можна дружити, разом відпочивати, знаходитися в одному басейні тощо. Я думаю, таким чином дискримінації буде менше. І суспільство прийме їх не виділяючи. В Європі це вже давно є. Також нам потрібні різні медичні реформи. Бо, нажаль, буває, що медики в жіночих консультаціях самі не обізнані в проблемах ВІЛ-інфекції. Таке у нас трапляється в пологових будинках, коли хтось кричить на весь кабінет про породіллю «Та у неї СНІД!». І це чує та людина. Чує медсестра чи прибиральниця. Після цього про це гудить вся лікарня. А це ненормально. Такого не повинно бути.
