Олена О’Лір: «Для українських дослідників архів Ігоря Качуровського – це клондайк»
– Пані Олено, розкажіть, будь ласка, що пов’язувало Вас з Ігорем Качуровським, якою мірою його творча доля дотична до Вашої?
– Літературне учнівство – ось та духова сув’язь, яка пов’язувала мене зі світлої пам’яти Ігорем Качуровським, послідовником київських неокласиків, у свою чергу – учнем Михайла Ореста. Ідеться не стільки про академічні студії (хоча мені й пощастило прослухати декілька блискучих лекцій Ігоря Васильовича і в мюнхенському Українському Вільному Університеті, і в Київському університеті ім. Тараса Шевченка) – скільки про безпосереднє спілкування з ним і, звичайно, читання-осягнення його книжок та недрукованих творів. Якщо не рахувати зустрічей у Києві й Мюнхені, ми спілкувалися переважно в дещо старомодній формі – епістолярній (наше листування тривало 17 років!), а коли він хворів – телефоном. Крім того, я була літературним редактором низки його книжок (деякі також набрала на комп’ютері), захистила дисертацію про неокласичну естетику й поетику учителя й учня – Ореста і Качуровського. Так відбувалося «вростання» у комплекс його мистецьких, наукових, та й життєвих переконань і уподобань. І попри величезну різницю і в роках, і в досвіді, і в суспільному статусі – я ніколи не відчувала з його боку ані тіні зверхности. Для друзів і однодумців він був дуже відкритим. Було навіть кілька мало не містичних моментів, коли я – протягом кількох секунд – гіперреально відчувала: ось зараз проведу рукою по своєму обличчю – і відчую дотик до його чола, його повік, його шкіри… Можливо, ця містика діяла й у зворотному напрямі, бо якось у листі Ігор Васильович переповів у двох віршових рядках свій сон:
Мені наснилося, що я – це Ти
І звуть мене «Бросаліна Олена».
(Бросаліна – моє справжнє прізвище).
Він ніколи не звертався до мене з якимись менторськими настановами й повчаннями. Лише одного разу, коли ми прощалися після котрогось мого візиту до Мюнхену, сказав: «Тримайся нашого клясицизму!». Але це прозвучало не як імператив, а як добре напутнє побажання. Це велике щастя – мати такого вчителя…
Щодо дотичности його творчої долі до моєї – чи радше моєї до його – то говорити про це наразі зарано, адже в мене фінальної крапки ще не поставлено. Єдине, що можу сказати, – так це те, що прагну й далі йти тією стежкою, якою вів мене він.
– Ігор Васильович заповів поховати своє тіло в Україні, на Ніжинщині. Ви були причетні до виконання його останньої волі…
– Його прах був похований біля рідної садиби у славетних Крутах, де минуло його дитинство, над Остром, у кургані – як ховали скандинавських конунґів і козацьких ватажків. На постаменті високого хреста вибито: «Ігор Качуровський. Поет». І дати життя. Це також – його воля.
Виконав заповіт поета його земляк, підприємець і меценат Микола Шкурко – коштом пожертв, які надійшли на відповідний рахунок очолюваного ним Благодійного фонду «Ніжен» (до речі, саме таку форму назви цього міста волів уживати Ігор Васильович замість зросійщеного «Ніжин»), зокрема велику фінансову допомогу надав син поета – Леонардо Аріан Качуровський, пілот трансконтинентальних боїнґів. Автор надгробного пам’ятника – київський скульптор Віктор Кравцевич. Моя ж участь полягала лише у вирішенні низки організаційних питань.
– Де нині зберігаються архіви Ігоря Васильовича? Чи висловлював він волю, аби вони були передані Україні?
– Нині архів перебуває там, де й був, – у мюнхенському помешканні Качуровського, його незмінною хранителькою є вдова письменника – Лідія Крюкова-Качуровська. До речі, вона – блискучий знавець кількох европейських мов, багаторічна помічниця чоловіка у його перекладацькій праці.
Щодо посмертного місця зберігання свого архіву Ігор Качуровський не давав якихось певних розпоряджень. Можу лише сподіватися, що ці безцінні матеріали знайдуть надійне сховище в одній з архівних установ України: адже усе своє життя, куди б не закинула його доля – Росія, Австрія, Аргентина, Німеччина, – Качуровський працював для української культури, творив державу Українського Слова на чужині. Для українських дослідників його архів – це клондайк. Натомість німецька наукова спільнота ледве чи буде спроможна оцінити залишені ним після себе скарби.
Торік я їздила до Мюнхену на запрошення вдови і сина Ігоря Васильовича попрацювати з його архівом. Загалом це 110 бібліоратів, як він їх називав (себто великих тек), де зберігаються переважно машинописи – бо ж він належав до тієї епохи, коли головним інструментом письменника була друкарська машинка, – та ксерокопії публікацій, власних і чужих. Кожен бібліорат має номер і назву – наприклад, «Нові поезії», «Статті», «Проза», «Мова», «Моє – різне», «Мішанина», тощо, тощо. Також до архіву належить багатомовна бібліотека Качуровського (невелика – але повна рідкісних видань, зокрема діаспорних) та добірки листів його численних кореспондентів. Пам’ятаєте, як він писав у поезії «Чорна стрічка»?
Пачки листів стерегти-берегти
Буду за звичкою –
Поки й мої перев’яжуть листи
Чорною стрічкою.
В окремому зошиті занотовано, де, на якій полиці в помешканні чи у «пивниці» (підвалі) належить шукати той чи інший бібліорат або книжку. Втім, сам Ігор Васильович часто нарікав, що ось, витратив півдня (день, два дні) на пошуки певної книжки – ще й відкладеної, аби вона була напохваті! – чи іншого архівного «об’єкта». Його іронія й самоіронія була неперевершеною:
Є архіви цілком неможливі:
Викликають то жах, то подив.
У моєму, наприклад, архіві
Ще нічого ніхто не знаходив.
Цей раніше невідомий мені катренчик, віднайдений минулого літа у бібліораті з написом «Дедікаторіюм» (збірка віршованих присвят), став для мене справжньою винагородою за працю!
– Як Ви гадаєте, якою має бути державна підтримка в таких випадках?
– Гарне питання (усміхається). Бодай з огляду на офіційні титули Качуровського, якими його вшанувала українська держава: кавалер ордена «За заслуги» 3-го ступеня, лавреат Шевченківської премії, низки інших премій за літературну та наукову діяльність, – транспортування і належне збереження його архіву має бути забезпечене підтримкою повною і всебічною: і фінансовою, і юридичною, і дипломатичною, і технічною. Щиро сподіваюся, що так і буде. І для цього не треба чекати на 100-річчя письменника, яке припадає на 2018 рік, – час діяти вже тепер.
– Як Ви оцінюєте загальну роль Ігоря Качуровського, перекладача, науковця, прозаїка і поета, в українській культурі?
– Ви поставили на перше місце перекладацтво? Саме такої думки була дружина Ігоря Васильовича, сам же він в одному інтерв’ю сказав, що вважає себе передусім прозаїком – з огляду на успіх свого роману «Шлях невідомого» (в англійському перекладі Юрія Ткача – «Because deserters are immortal»), який доносить жорстку правду про Другу світову війну на Україні, про моральний вибір молодого українського інтеліґента, змушеного боротися за власне життя і людську гідність між пекельними жорнами двох диктатур – сталінської й гітлерівської. До речі, австралійська журналістка Керолайн Еджертон відгукнулася про вихід англомовного «Шляху» так: «Ми повинні бути вдячні, що “Шлях невідомого” перекладений на англійську мову. Скромно описаний як український шедевр, він заслуговує на почесне місце у світовій літературі». Для Качуровського така оцінка важила багато. Але мені здається, що в глибині душі він вважав себе таки насамперед поетом – і його остання воля щодо лаконічного надгробного напису це доводить. Він був поетом класичного стилю і класичних естетичних цінностей, гідним наступником київських неокласиків, який, після фізичного знищення радянською репресивною машиною київської неокласичної школи, переніс – услід за Юрієм Кленом і Михайлом Орестом – живу традицію українського неокласицизму (що його дехто з діаспорних критиків поспішив оголосити мертвим) на Захід.
Чи ж знає хто, що без твоєї участи
Ніщо не зможе врятувати храму?
Ти – міст через безодню неминучости,
Ти – той ключар, який пильнує браму, –
ось у цих рядках, написаних у перші повоєнні роки в Австрії, він, на той час – молодий поет, сам визначив свою літературну місію. І все життя служив у храмі Чистої Краси – без модного епатажу, без претензійних експериментів. Вірив в існування Естетичного Абсолюту, вічного й незмінного ідеалу прекрасного, – на противагу постмодерному релятивізму в естетичних питаннях або й відвертому культові потворного. І я цілковито поділяю це його естетичне кредо, як і переконання в тому, що справжній поет – лише медіум, речник божественних одкровень. Звичайно, такі мистецькі принципи автоматично ставили його в опозицію до постмодерністів, зокрема представників нью-йоркської школи, з тамтого табору його воліли не помічати або ж піддавали обструкції. Але він був навдивовижу міцним горішком – попри м’яку, здавалося б, вдачу.
Віра в божественну природу надхнення не виключала для нього свідомої праці над словом, постійного самовдосконалення в царині літературної майстерности. Зі шкільної лави залюблений у поетику, науку віршування, він був неперевершеним знавцем поетичних форм усіх часів і народів – і не лише вдавався до них у власній творчості та перекладах (а перекладав він з 23 старих і нових мов – зберігаючи усі визначальні особливості форми першотвору!), але й «колекціонував» із науковою метою: його блискучий віршознавчий триптих «Метрика» – «Фоніка» – «Строфіка», двокнижжя зі стилістики «Основи аналізи мовних форм» та двокнижжя «Ґенерика і архітектоніка» – своєрідні каталоги формальних засобів світової літератури, написані легко, жваво, з блиском ерудиції европейського рівня й супроводжені багатьма прикладами, часто у власному перекладі автора.
Також Ігореві Качуровському належить ціла низка статей і розвідок з історії української літератури, зокрема про творчість Юрія Клена, Михайла Ореста, інших спадкоємців київських неокласиків, серед них Олекси Стефановича, Олега Ольжича, Бориса Олександрова. І як літературний оглядач Радіо «Свобода» він доклав чимало зусиль для популяризації спадщини зеровської школи (один із бібліоратів, де зберігаються його радіоскрипти, так і зветься – «Неоклясики»).
Зерову та його однодумцям було не до розбудови концепції українського неокласицизму в умовах постійних гонінь з боку «псів гавкучих», а Володимир Державин – перший теоретик українського неокласицизму на Заході, – на жаль, попри феноменальну філологічну обдарованість, не відзначався літературним хистом (його переклади – геть безпорадні), Качуровський же натомість лишив нам у спадок і блискучу поезію неокласичного зразка, і значний перекладацький доробок, також взорований на школу Зерова, і солідний баґаж літературознавчих студій, у яких українських неокласицизм дістав належне теоретичне та історичне висвітлення.
Він збудував свій міст через безодню неминучости – для нас, теперішніх. І заслуговує на велику нашу вдячність.
