Капітан Орест ЮЗВЕНКО: "Доречніше говорити не про АТО, а про війну. Важливо називати речі своїми іменами"
– Пане Оресте, ви були на Майдані, потім рік провели в умовах війни... Як гадаєте, що вам дав цей досвід, як він змінив вас?
– Майдан я буквально прожив, тепер це частина мого життя, причому свідома частина. Там я пройшов через усі гострі моменти, був і на Грушевського, і на Інститутській. Дякувати Богу, навіть не був поранений – одного лише разу граната розірвалася прямо біля ніг. Я людина дуже віруюча, і Господь мене береже... Усе, що я робив у своєму житті й роблю, я роблю з любов'ю і з вірою.
– Ви капітан підрозділу, і в небезпечні моменти вам необхідно було зібратися самому і заспокоїти ваших підлеглих. Як вам це вдавалося?
– Кажу ж – Господь допомагав. Небезпечних ситуацій було чимало. Одна з найсерйозніших – Дебальцеве, де ми виходили з котла. Шість діб ми провели в бронежилетах, не знімаючи їх. Була небезпека й у Світличному, й біля Артемівська...
Я завжди намагався дбати про своїх підлеглих, вчасно відпускав їх додому, у відпустку, щоб вони там поїли домашньої їжі, побачилися з дружинами, дітьми... Мені завжди важливо, щоб і дружини моїх хлопців, і матері дивилися на мене з вдячністю.
– Як ви гадаєте, за що воюють сепаратисти, наші вчорашні співгромадяни? Мені здається, в їхній ідеології дуже багато "проти": проти України, проти української мови, культури, українських державних символів... Чи є в їхній мотивації бодай якесь "за"?
– Почнімо з того, що нині не дуже коректно говорити про сепаратистів. Гадаю, людей з українським громадянством там практично не залишилося. Так званих "ополченців", які свого часу захоплювали ОДА, там не було вже в червні минулого року. Я маю масу підстав казати так, бо був у багатьох місцях. Ми маємо справу з регулярними частинами російської армії. Вони самі й нейтралізували отих "ополченців", більшість яких була обтяжена кримінальним минулим, алко- чи наркозалежністю, – щоб не плутались під ногами.
Тому доречніше говорити не про АТО, а про війну. Важливо називати речі своїми іменами.
– Тобто це суто загарбницька війна, пряма російська агресія.
– Безумовно. Мої люди під Дебальцевим потрапили в полон. Знаєте, до кого? До донських козаків. Колись ці "козаки" функціонували як народні дружини, згодом російське керівництво почало використовувати їх як допомогу регулярній армії в різноманітних конфліктах, зокрема в чеченському. Сьогодні на Донбасі ці "козаки" – це типові бандформування, які чинять беззаконня.
Серед російських найманців є і серби, і навіть бразильці, мексиканці... Набрід із різних країн.
– І все ж, якщо повернутися до населення захоплених територій, – які там настрої?
– Там відбувається тотальне промивання мізків. Фундамент для такого промивання було закладено ще за часів Радянського Союзу. За останній рік на тих територіях зруйновано дуже багато об'єктів інфраструктури, немало всього й вивезено до Росії. Однак людям утовкмачують у голови, наче це все лихо зробила Україна.
– Які думки ви б хотіли донести до української влади, до вищого військового командування?
– Чесно кажучи, мої думки мало відрізняються від думок більшості військовослужбовців, які пройшли Схід. І вищим ешелонам влади ці думки відомі – тільки, на жаль, від цього мало що змінюється. Ми нагодовані, вдягнені, взуті; чого недодає держава – додають волонтери. Питання не в цьому. Найбільша наша проблема – в керівництві. Нема нічого гіршого, ніж коли солдат не довіряє своєму керівництву.
Наведу приклад із так званими перемир'ями. Якщо згадати, скажімо, війну ізраїльтян із палестинцями: чи можливо уявити собі ситуацію, щоб ізраїльтяни спокійно терпіли, коли палестинці по них луплять? Це нонсенс. А наші солдати саме в такій ситуації й перебувають. Їм кажуть: починаючи від такого-то числа вам не можна застосовувати зброю...
– І відступати не можна також...
– Саме так. Іноді це більше нагадує цинічний відстріл наших солдатів. Коли ми були на Луганщині, то саме після оголошення перемир'я пішли танкові атаки з ворожого боку. І як тут реагувати?
– Скажіть, будь ласка, чи не розчаровує вас реакція європейського співтовариства на пряму російську агресію? Чи нема відчуття, що Україна в цій війні полишена напризволяще і мусить покладатися виключно на свої сили?
– Розумієте, з Європою багато років працює Росія. По-перше, в засобах масової інформації задіяні інструменти проросійської пропаганди. По-друге, Росія "підсадила" Європу на "голку" своїх енергоресурсів. Якісь сигнали "обурення" з Європи надходять, але ніхто в Європі не скаже більше, ніж буде дозволено сказати.
Згадаю хоча б недавній візит французьких депутатів до Криму. Якби Франція мала стовідсоткову солідарність з Україною – цим депутатам це б так безкарно не минулося. Це ж публічні особи. Це не звичайні французи, які приїхали покуштувати кримського вина! Це була ціла делегація, і цей візит був узгоджений з найвищим французьким керівництвом.
– Ваш прогноз: чим закінчиться ця війна і що буде далі з Україною?
– О, це дуже масштабне питання. Мені здається, нині ми перебуваємо на стадії народження: жінка зачинає, виношує, й ось надходить час пологів. Усе дуже непросто. Людське дитя виношують дев'ять місяців – а країну? Для народження країни, очевидно, потрібно набагато більше часу.
Ясно одне: наскоком, нахрапом відкусити в нас Донбас Росії не вдалося. Досить імовірно, що цей конфлікт буде потихеньку заморожуватись, і врешті-решт ці території перетворяться на друге Придністров'я. Хоча нам цього, звісно, дуже б не хотілося.
Найприкріше те, що Україну, схоже, дуже сильно підривають ізсередини. Відбуваються процеси, на яких хтось незаконно збагачується. Коли країна хоче закінчити війну – всі мають консолідуватися, не повинно бути ситуацій, коли хтось тягне ковдру на себе. Нині не час для корупції. Їй і в мирну добу не повинно бути місця, а нині й поготів.
Крім того, мене дуже турбують Мінські домовленості. Ми й досі не знаємо їхньої суті. Ми, м'яко кажучи, не впевнені, що ті, хто їздив домовлятися від імені України, дійсно піклуються про українські інтереси. Крім того, йти на домовленості з терористами – це вже ганьба. Як на моє око, всі ці домовленості більше нагадують бандитські "сходки", поділ сфер впливу. Краще нам від цих домовленостей не стає.
– Серед солдатів, перед якими ми виступали, були й ті, кого тільки відряджають у зону АТО, і ті, кому вже час демобілізуватися...
– Так. Що стосується мого підрозділу – його бойовий шлях підходить до фіналу. Будемо братися до мирних справ, будемо виховувати дітей, але й у мирному житті будемо намагатися всіляко працювати на благо нашої Батьківщини.
– Чого ви бажаєте вашим солдатам, які йдуть на "дембель", і собі самому?
– Я спостерігаю за людьми і бачу, як вони міняються. Бажаю, щоб з ними лишилося все те добре, що пробудилося в багатьох із них за цей рік. Хай вони живуть щасливо, хай несе їм радість і небо, і земля.
Що ж до мене – я був патріотом і залишився ним. Якщо розділити моє серце на три частини, одна з них буде присвячена сім'ї, друга – Україні, а третя – Господу Богу.
