Солдат Нацгвардії: «Я можу зрозуміти знущання з боку сепаратистів, але не з боку українських солдатів»
Наш оповідач – Андрій Мисик, солдат Національної гвардії, її підрозділу, розквартированого під Харковом. Худорлявий молодий чоловік із гострими, рішучими рисами обличчя. На чолі й на руках у нього – садна.
– У понеділок, 20 липня, я пішов по сигарети, – починає він. – Я був у військовій формі. Раптом мене зачіпає якийсь тип. Від нього я чую купу образливих слів на адресу української армії. Чесно сказати, я йому навіть не відповів як слід – я більше слухав, ніж розмовляв; жодної бійки не було й поготів. Та, незважаючи на це, за кілька хвилин приїхала машина військової комендатури, і мене забрали. Згодом я зіставив факти і дійшов висновку, що вся ситуація була зумисне спровокована. Чоловік спровокував конфлікт, а люди, які приїхали, були його знайомими і мали намір цей конфлікт «розрулювати».
Мене запакували у вантажівку без усякого медичного освідування: написали, буцімто у мене була хитка хода і неприємний запах з рота, тоді як насправді на алкогольне сп'яніння мене ніхто не перевіряв, хоча я письмово наполягав на повній медичній експертизі мого стану.
Мене закрили на так званій організованій гауптвахті, й там я провів майже добу. Мене всіляко ображали, знущалися, били, називали католиком, звинувачували в тому, що я зі Львова: "всі ви, львів'яни, с*ки"... Провокації тривали, мене буквально підштовхували до того, щоб я на хамство відповів хамством, але я стримався, бо знав, що це дасть їм формальний привід для подальшого затримання.
– Ви мали можливість зв'язатися з командиром?
– Безперечно, командир відіграв свою роль. Він приїхав туди і відстоював мої права.
– Як ви думаєте, що саме викликало ненависть людей із комендатури?
– Мені здається, я зіткнувся з відвертою ксенофобією, ненавистю до представників Західної України. Ставлення з боку звичайних солдатів було відверто непривітним і недружнім. Можливо, що вони виконували чийсь наказ, але я схильний думати, що це була їхня особиста ініціатива.
– Пане Андрію, що ви як солдат відчуваєте, осмислюючи цю ситуацію?
– Мій дуже близький товариш ось уже п'ять місяців перебуває в полоні, в донецьких підвалах. Лише вернувшись із цього затримання в комендатурі, я вповні зрозумів, наскільки це важко – перебувати у ворожому середовищі й бути абсолютно безправним. Ще виходячи з Дебальцевого, я говорив: краще підірвати себе, ніж потрапити в полон до «сепарів», – але то була Донеччина, а в Харкові я, чесно кажучи, не сподівався зустрітися з таким ставленням. Для мене це стало шоком і великим розчаруванням. Я можу зрозуміти знущання з боку сепаратистів, але не з боку українських солдатів, так само мобілізованих, як і я. У зв'язку з цим у мене виникає питання: якими є критерії добору людей, що несуть військову службу? Невже їх свідомо добирають із такими настроями? Чому в українській армії опиняються садисти і ксенофоби, відверті зрадники? Невже вони – представники «системи»?
– Один полковник в українській формі в обличчя нам кричав, ніби ми розстрілюємо донецьких дітей, – докидає товариш Андрія.
Я звертаюся до командира роти, капітана Ореста Юзвенка.
– Пане Оресте, а як цей епізод прокоментуєте ви? Які емоції він у вас викликав?
– Емоції емоціями, але для представників комендатури існує правове поле, за межі якого вони просто не мають права виходити, – резонно відповідає капітан. – Якщо йдеться про затримання людини, то має бути складено відповідний протокол, дотримано певної процедури. А тут ми маємо справу з елементарним беззаконням. Обзивати хлопця за те, що він зі Львова, кричати йому в обличчя, що він католик... Та яка різниця – католик, баптист тощо?! Коли таке чинять люди в погонах – це нікуди не годиться.
– Побої я зняв, – додає наостанок Андрій Мисик. – Мені б хотілося надати цій ситуації якнайширшого розголосу. Послухайте: одинадцять місяців я чесно виконував свій обов'язок, бувало, що й ризикував життям. Свідомо ризикував. Отримавши повістку, не лише не ховався від призову (хоча міг утекти до Польщі, бо маю польську візу), а й сам повністю купив собі всю екіпіровку. Тому тепер мені тяжко усвідомлювати, що держава на мене просто наплювала: адже представники військової комендатури – це люди, покликані працювати на державу, солдати в українських одностроях, з українськими прапорами на шевронах.
