Темний бік електронного врядування, або За півкроку від встеленого добрими намірами пекла
У чому полягає головна сутність демократії? У можливості пересічних людей впливати на владні рішення, брати в будь-якій формі участь у врядуванні. Можна підкреслити: всіх людей, від перших до останніх, а там, де за будь-якою ознакою права тієї чи іншої верстви населення обмежуються, — це що завгодно, але не демократія. Саме до виникнення такої нерівноправної верстви і може призвести механічне, бездумне впровадження елементів електронного врядування в Україні.
Так, у Європі та США електронній петиції й інші елементи електронного врядування довели свої переваги. От тільки Україна до європейських країн наближається лише за менталітетом, але аж ніяк — за економічним рівнем і матеріальною забезпеченістю левової частки населення. Тому і запровадження електронних петицій на практиці не лише не забезпечить доступ «більшості» до влади, а навпаки, призведе до ще одного розколу в нашому суспільстві: поділить його на тих, хто може користуватись Інтернетом, і тих, для кого це нереально. Адже як людина, що не має Інтернету, зможе підписатися під електронною петицією чи за щось проголосувати? Вона, можливо, і хотіла б долучитися до вирішення питань загальнодержавного чи обласного рівня, а — зась!
Ця проблема є соціальною як за витоками, так і за наслідками. За витоками — оскільки ціни на комп’ютери, планшети й смартфони для більшості жителів України (на відміну від сучасних європейців та американців) є непідйомними, і навіть платити за Інтернет 60—100 грн. на місяць з урахуванням подорожчання комунальних платежів для багатьох — не з їхніми грошиками, тут аби на їжу та «комуналку» вистачило. Отже, відсутність комп’ютерної техніки — прямий наслідок уже наявного матеріального розшарування, яке і так вже стало серйозною загрозою для нашої країни. А соціальним наслідком цієї обставини є те, що елементи електронного врядування перетворять різницю в матеріальній забезпеченості на різницю в можливості практичної реалізації найголовніших демократичних політичних прав. На справжню прірву між багатими й бідними, оскільки та частина населення України, що має змогу користуватись Інтернетом, опиняється у привілейованому становищі, а для решти відсутність вільного доступу до всесвітньої мережі перетвориться на обмеженість доступу до повноцінної громадянської активності. Маєш гроші на комп’ютер (а отже і доступ до Інтернету) — можеш впливати на владні рішення й обстоювати свої інтереси, не маєш — ти ніхто і ніщо!
Найголовніше при цьому, що саме останніх серед нас — більшість. За статистикою у 2011 році в Україні доступ до Інтернету мало лише 37,49 % (для порівняння: в усіх європейських країнах — понад 95 %), при цьому 43 % з них — це люди у віці від 16 до 24 років. Зараз цей показник дещо підвищився, але однак кількість користувачів не дотягує до половини населення, при тому, що значна частина найактивніших користувачів — неповнолітні, яким голосувати за щось іще зарано. Більш того: навіть ці цифри є умовними, оскільки багато хто з «мешканців Інтернету» має купу аккаунтів і створює у соцмережах не одну сторінку (не кажучи вже про звичку багатьох підлітків видавати себе за повнолітніх, що зробити в Інтернеті дуже легко, адже вказані на сторінках соцмереж дані із документами ніхто не звіряє). Тобто, реальних користувачів Інтернету серед наших співвітчизників майже напевно значно менше, ніж за формальними статистичними даними.
До цих статистичних даних можна додати ще дещо: певна частина людей — і не така вже мала — має до Інтернету обмежений чи неперіодичний доступ. Це ті, хто може іноді зазирнути туди на роботі, доки начальство не бачить (побачить шеф — доступ перекриє; звільнився — нема гарантії, що комп’ютер буде і на новому робочому місці), і ті, в кого комп’ютерне обладнання технічно застаріло, через що перевантажені відео й анімованою рекламою інтернет-сторінки часто-густо не відкриваються. Чи зможуть за щось проголосувати через Інтернет такі люди? Можливо. А може, й ні. Як пощастить. Отже, їх теж можна вважати «зоною ризику».
Однак сьогодні складається враження, що цю проблему ніхто не помічає. Чому? Швидше за все тому, що багато хто просто не усвідомлює, що для мільйонів українців Інтернет — недоступна розкіш.
Ми посміхаємося, згадуючи історичний анекдот про королеву Марію-Антуанетту, яка у відповідь на повідомлення, що в народу немає хліба, порадила біднякам їсти тістечка. Можна додати ще один життєвий анекдот такого ж штибу, але сучасніший: кілька років тому дуже спекотного літа працівники одного з інститутів, посилаючись на реально існуючий закон, що за певних температурних умов робочий день має бути скорочений, звернулися до міністерства з проханням дозволити їм скористатися положеннями цього закону. Міністр відмовив, посилаючись на те, що, мовляв, у всіх нині є кондиціонери. Так, дійсно, у нього в кабінеті кондиціонер був, але не лише в згаданому інституті, а навіть у тому ж самому міністерстві в більшості помешкань про цей засіб захисту від спеки співробітники навіть не мріяли. Інший приклад, ще ближчий до теми: до одного з активістів звернулися представники ініціативної групи з пропозицією надрукувати й поширити «летючки», покликані змінити ставлення певної частини харків’ян до сепаратизму. «А навіщо? — щиро не зрозумів він. — Усе це є в Інтернеті». То чим ця сучасна впевненість власників комп’ютерної техніки та інших благ у тому, що буцімто Інтернет доступний усім і кожному, відрізняється від позиції Марії-Антуанетти?
Навмисно не вказую конкретні організації чи прізвища, оскільки зараз йдеться не про них, а про загальну тенденцію повного несприйняття деяких проблем через бездумну абсолютизацію власного особистого досвіду та власних можливостей. Однак у зв’язку з цим доречно згадати дещо інше: анекдот із хлібом і тістечками стався напередодні аж ніяк не смішної революції, оскільки хліба людям дійсно не вистачало, а за такого ставлення — цілковитого нерозуміння — проблема вирішена бути і не могла. І так само до нової революції може призвести будь-яке ігнорування реальних можливостей і потреб значної частини населення.
А що ми маємо зараз? Із запровадженням елементів електронного врядування всі люди, які не користуються Інтернетом, стануть наче «непотрібними» суспільству та державі, бо і петиції, і різні голосування, й обговорення ще не ухвалених законопроектів, і звіти владних структур про свою діяльність — усе зосередиться виключно у недоступній для них мережі. Поза повноцінним суспільним життям опиняться мільйони. Більшість із нас. І тільки-то електронне врядування буде остаточно запроваджено, ця більшість дуже швидко помітить, що її залишили «за бортом», і навряд чи від цього зрадіє. От тільки не треба казати дурню штибу: «То хай підуть і куплять собі комп’ютер!» — не те що з мінімальною зарплатою, а навіть із зарплатою в 2—2,5 тис. грн. на це «тістечко» їм ніколи не заробити.
Отже, не таке воно й просте — питання про елементи електронного врядування, і якщо його проігнорувати, невдовзі воно встане руба.
У відомому фільмі «Кін-дза-дза» є дуже влучна репліка: «Уряд — на іншій планеті». Наш уряд, Верховна рада, міністерства й (як не дивно) навіть значна частина громадських активістів теж, схоже, перебуває на якійсь іншій планеті, де кондиціонери й комп’ютери є в кожного, а в кого їх немає — то, мабуть, і не люди взагалі, щось другорядне, думка якого не варта уваги… А З ЯКОЇ ПЛАНЕТИ ВИ? Якщо із спільної для власників комп’ютерів і тих, хто їх не має, — давайте поміркуємо разом, як уникнути цієї небезпеки, оскільки її загроза — не привід відмовлятися від перспективи електронного врядування, от тільки впроваджувати його треба з цілковитим розумінням сучасних українських реалій, а не тупо мавпуючи чужі досягнення, нехтуючи різницю між 95 з гаком і 38 відсотками населення.
Перший крок — це усвідомлення цієї проблеми як потенційно небезпечної. Другий — пошук реальних шляхів забезпечення доступу до Інтернету тим, хто його зараз не має. В ідеалі — на державному рівні, наприклад, у вигляді створення при різних громадських приймальнях окремих місць із безкоштовним виходом в Інтернет, де обов’язково мають чергувати особливі консультанти чи адміністратори (байдуже, як вони називатимуться), які зможуть допомогти проголосувати тим, хто не вміє самостійно користуватись комп’ютером. Непогано було б і влаштувати для всіх бажаючих «користувацький лікнеп» — звісно, так само безкоштовний. Однак для цього українських законодавців ще доведеться довго переконувати, що з того, що особисто вони мають тістечка… вибачте: комп’ютери з виходом в Інтернет, зовсім не випливає, що люди, яким бракує грошей на хліб і комунальні послуги, теж їх мають. О, ще важливий момент: якщо такі «виходи» будуть створені, повідомити населення про їх наявність теж треба буде не десь на Fаcebook (бо за такого ставлення до «неінтернетових» і це може статися), а в такому вигляді, щоб дізнатись про них дійсно мали змогу всі без винятку.
А оскільки сьогодні в нас громадськість є гнучкішою та активнішою за владу, такі виходи в Інтернет із курсами мінімальної користувацької грамотності можна створити при будь-яких громадських організаціях і політичних партіях.
Можливо, у когось виникнуть кращі ідеї. У будь-яком разі, якщо сьогодні ми всі дружньо повернемося до цієї проблеми спинами, завтра вона в ці спини вперіщить, і ще пощастить, якщо обмежиться лише цим, а не застрелить, адже дістати собі зброю нині для багатьох легше, ніж комп’ютер.
