Українці всіх національностей, єднаймося! або Альтернативні підстави для національної самоідентифікації (дискусійна стаття)

Російська агресія розколола нашу країну не лише на географічних картах, а насамперед у людський свідомості. Навіть далекі від політики люди, особливо в областях «зони ризику», зачеплених «російською весною», вимушені подумки шукати відповіді на питання «З ким я?» і «Хто я?». Але навіть для багатьох із тих, хто визначився, питання «Хто я?» лишається болючим. Насамперед це стосується українських громадян російського чи змішаного походження й усіх тих, в кого глибоко укорінилася теза про «братні народи»: певна частина з них страждає від внутрішньої роздвоєності, бо боротьба з «братами» завжди є тяжким випробуванням для психіки, а інша частина, співчуваючи цій боротьбі й засуджуючи путінський режим, не може наважитись підняти руку на «своїх». Саме таким «роздвоєним» і тим, хто вагається, присвячено цю статтю.

Насправді проблема вирішується легше, ніж здається: для цього достатньо відійти від нав’язаних стереотипів, за якими ми звикли себе з кимось ідентифікувати.

Найтрадиційнішими із підстав національної самоідентифікації є «кров», тобто походження, та «ґрунт», тобто територія проживання. Але традиційне — не завжди правильне, і якби людство протягом свого існування не відмовлялося від віджилих традицій, ми б досі мешкали в печерах і ходили на полювання з кам’яними сокирами. До речі, чи це не безглуздий парадокс: якщо хтось закликатиме повернутися до найтрадиційнішого із традиційних дикунського життя в печерах, його вважатимуть диваком, а в разі спроби силоміць примусити когось це зробити — і божевільним, тоді як коли хтось прагне відновлення Російської імперії, це називають «ідеологією»?..

Однак повернемось до критеріїв самоідентифікації. На перше місце зазвичай ставлять походження, так зване «коріння». Насправді ж навіть у межах цього підходу, без аргументів інших наук, легко знайти вкрай ненадійну ланку — достатньо замислитись, що треба вважати «точкою відліку». Якщо починати з Адама та Єви — то взагалі всі люди є рідними братами, однак цей варіант в контексті поділу на українців і росіян ніхто не розглядає. І дарма: якщо відштовхуватись від цього, то вся історія людства є історією того, як легко колишні брати перетворюються на «історичних ворогів». А крім жартів, дійсно, з якого саме моменту варто починати відлік? З виникнення Київської Русі? З часів татаро-монгольскої навали, коли вона розкололася, й окремі її частини зажили власним життям, змішуючи свої гени і традиції з генами та традиціями інших народів? З XVIІ ст., коли частина українських земель відійшла до Російської імперії, і почався процес часткової асиміляції, при тому, що деякі інші українські землі до середини ХХ ст. російського асиміляційного впливу не зазнавали?.. Мислячій людині самого факту, що за «точку відліку» можна взяти будь-що, вже вистачить, щоб усвідомити ненадійність цього підходу. Не кажучи вже по те, що нашу історію фальсифікували стільки разів, що стверджувати щось напевно можна лише побачивши першоджерела на власні очі (при тому, що багато документів знищено), а в інше залишається тільки вірити чи ні без жодних доказів — як у релігійні догми.

Якщо ж звернутися до аргументів інших наук, то, перш за все, необхідно розуміти, що будь-яка національність чи нація не є чимось незмінно сталим, бо все живе змінюється і розвивається. Двох-трьох століть окремого проживання цілком достатньо, щоб розбіжності досягли того рівня, за якого колишні частини вже не можна ідентифікувати ані між собою, ані з тим цілим, від якого вони колись відокремилися, навіть за відсутності зовнішніх культурних і генетичних впливів. У дикій природі цього часу цілком вистачає щоб сформувалися не те що окремі популяції із стійким набором різних ознак, а різні біологічні види. Звісно, за умов активного культурного тиску й схрещення з іншими популяціями (для біологічного виду Homo Sapiens — із представниками інших національностей) процес формування їх як окремих одиниць відбуватиметься ще швидше. Саме це і сталося у випадку з українцями й росіянами. Можна додати: становлення одних відбувалося у Великому Князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій, культурно ближчих до Європи, де діяло Магдебурзьке право й існували особисто вільні громадяни, звиклі самостійно вирішувати власні проблеми та проблеми своєї громади, а інших — під впливом Золотої Орди, де залежність нижчих від вищих була рабською, до того ж у Московії усіх «незручних» чи просто «не таких» влада століттями мала звичку знищувати фізично, через що природній добір значною мірою перетворився на штучний і тим самим пришвидшив процес культурного та генетичного відокремлення.

А от аргумент вже зовсім іншого плану: в історії є приклади формування нових національностей і націй з людей, що не мали ані генетичного, ані культурного «спільного коріння», більш того, іноді належали до різних рас. Хто такі татари? А хто такі американці (не лише із США, а і різні латиноамериканці: бразильці, аргентинці тощо)?.. Точніше, це кілька аргументів відразу: і щодо загальної можливості виникнення нових національностей і націй, і щодо справжньої ролі у цьому «коріння», і щодо штучності нав’язуваних московською пропагандою «точок відліку». Так, за часів Київської Русі ніяких американців не було, але ж хіба психічно нормальній людині спаде на гадку стверджувати, що їх не існує і зараз? Аналогічно і щодо твердження, що буцімто «українців не існує», можна пальцем у скроні покрутити — логіка тут та ж сама.

І, нарешті, аргумент здорового глузду: навіть якщо погодитись, що українці та росіяни — брати, що з цього? Он, Авель і Каїн були єдинокровними братами, але хіба це Авелю допомогло? То що ж після цього казати про братів не біологічних, а якихось умовних «історичних»?.. Якщо у вашу домівку вдереться грабіжник, ви не запитуватиме, хто він за національністю, а реагуватимите відповідно до обставин.

Але найголовнішим насправді є дещо інше. Щоб там не було в історії, для кожної окремої людини це не має значення. Хоча б тому, що згідно з психологією, педагогікою та більшістю соціальних наук, «генетична складова» у становленні особистості людини перебуває на останньому місці. Дійсно, що зумовлює в поведінці людини генетика? Частину її підґрунтя — тобто силу чи слабкість тих або інших нервових процесів, набір безумовних рефлексів із їх вираженістю й інстинктивну поведінкову складову, яка зводиться до відносно простих поведінкових паттернів. Тільки це. Усвідомлення себе особистістю, засвоєння складніших поведінкових реакцій, формування власної системи цінностей, поглядів та ідеалів (тобто головного, від чого залежить поведінка дорослої людини) — усе це набуте. Щось засвоюється у ранньому дитинстві, щось — у підлітковому віці, а багато що (серед іншого ті ж самі ідеали й цінності) коригується протягом усього життя.

Зокрема, наукою доведено, що процес самоідентифікації відбувається повільно й однозначно після народження. Немовля не має власного «я», не відокремлює себе не те що як особистість — навіть як індивіда від своїх батьків, а чітко ідентифікувати власну стать як щось незмінне дошкільнята стають здатними у середньому у віці близько 6 років (чотирирічний малюк може вважати, що зараз він хлопчик, а коли виросте, перетвориться на жінку, чи навпаки). Але ж такі особливості, як статеві ознаки є очевиднішими за приналежність до певної національності, відповідно, і національна самоідентифікація — процес значно складніший і триваліший.

Загальновідомий факт: діти з дитбудинку, що не мають виразних зовнішніх відмінностей від фенотипу, типового для представників тієї країни, де вони мешкають, «автоматично» ідентифікуватимуть себе з національністю «за місцем проживання», ким би вони не були за реальним походженням. А іноді цьому не заважають і яскраві зовнішні відмінності. Ось, наприклад, у відділі кадрів одного з харківських підприємств стався такий анекдот. Приходить туди хлопець типової африканської зовнішності: темношкірий, кучерявий і все таке інше. Йому пропонують заповнити анкету. Він дивиться й раптом обурено заявляє: «Да что вы мне на украинском даете? Я — русский!»

Ще показовішими є деякі жорстокі «експерименти», поставлені самою природою. Усі ми колись читали книжку чи дивились мультфільм про Мауглі (а багато хто і про Тарзана). Із реальністю ці художні твори не мають нічого спільного. Науці відомо кілька десятків випадків, коли дітей виховували тварини (найвідоміший — Амала та Камала), і результат завжди був сумним: ці діти не навчилися ні ходити, ні говорити, ні мислити по-людські, натомість засвоїли поведінку своїх чотирилапих «прийомних батьків». Будучи генетично людьми, психологічно реальні «мауглі» ставали тваринами того виду, що їх «виховали», тобто ідентифікували себе виключно з ними. Гірше: по досягненню певного віку вони втрачали навіть саму здатність навчатись будь-чому людському. Але ж різниця між біологічними видами є незрівнянно більшою за різницю між представниками людських національностей. То який сенс після цього торочити в контексті самоідентифікації про генетику та історію?

Отже, етнічне походження — далеко не головне. А що ж тоді головне? Щоб краще зрозуміти реальне співвідношення між спадковим і набутим, можна провести аналогію з комп’ютером і його, так би мовити, наповненням: від процесору, обсягу основної й оперативної пам’яті, відеокарти та іншого «заліза» залежить загальна можливість встановлювати на ньому ті або інші програми, однак що саме буде туди встановлено: програми для комп’ютерного моделювання, іграшки чи «порнуха», — це можна порівняти із тим, що людина засвоїла після народження. При цьому генетичне «залізо» у представників різних націй принципово якісних відмінностей не має: будь-яка психічно повноцінна людина здатна сприйняти будь-які інтелектуальні чи культурні здобутки.

Саме ці «встановлені програми» і визначають відповідь на сакраментальне питання «Хто я?» При чому підійти до цього теж можна з двох різних боків: або некритично сприйняти готовий «ярлик» (як переважна більшість і робить), або зазирнути глибше й подивитися на реальний зміст «програм», усвідомлюючи, що він може не співпадати з назвою «файлу». Дійсно, звідки ми всі довідуємось, що ми є українцями, росіянами чи ще кимось? Зі слів батьків і записів у документах, які зовсім не обов’язково відповідають дійсності. Тут можна як знову повернутися до прикладу з дитбудинками, де формальне визначення національності дитини залежить від їх адміністрації, так і навести інші — від свідомого викривлення фактів до примітивних помилок (не на рівному місці виник анекдот про «П-петра П-петровича»: «Заїкався мій батько, а паспортистка була дурепою»). Зокрема, у 20-і роки ХХ століття десятки тисяч українців правдами й неправдами переписувались «у росіяни» (можна згадати п’єсу «Мина Мазайло»). Хтось із їхніх нащадків про це знає, а багато хто — ні. Тому, навіть якщо у вас у документах записано, що ви росіянин, з цього не випливає, що ви дійсно ним є навіть у суто етнічному сенсі. І так само, навіть якщо ви є росіянином чи кимось іншим за генетикою, на рівні психіки, менталітету ви цілком імовірно можете виявитись українцем.

Як про це дізнатися? З точки зору психології особистості однією з найголовніших складових особистості людини (а на думку деякого і визначальною) є її система цінностей. Вона не завжди усвідомлюється у «розкладеному по поличках» вигляді, але є в усіх. Для кожного якісь цінності є другорядними, якими можна легко поступитись, тоді як заради інших люди ладні пожертвувати життям (від власної дитини до свободи). При цьому, хоча такі ієрархії цінностей у цілому є суто індивідуальними, за найголовнішими пунктами вони у багатьох співпадають. Саме схожість чи відмінність між ними визначає реальний поділ людей на «своїх» і «чужих», серед іншого і «ціннісно-інформаційну» приналежність до тієї чи іншої національності, оскільки певну ієрархію цінностей містить і національна культура, впиливаючи на ціннісні системи кожної окремої людини. Ці цінності існують наче у розпорошеному в загальному інформаційному полі вигляді. Ми, часто самі того не помічаючи, позичаємо їх звідусіль: з родини, з кола друзів та іншого оточення, з дитячих казок і дорослих книжок, з новин і власного досвіду — у цілому з усього інформаційного середовища, в якому перебуваємо. Причому спочатку вбираємо в себе всі, але потім, в кожні окремій свідомості, вони посідають різні місця. Тому хтось із російськомовних мешканців України може легко «набратися» суто українських цінностей, а хтось із україномовних так само — московських: мова лише дещо полегшує чи ускладнює їх засвоєння, але далеко не завжди відіграє вирішальну роль, як і в тому, чи буде людина порядною чи підлою, розумною чи дурною.

Тож, наплюйте ви на генетику й історію (що було, то загуло) і спробуйте відповісти на кілька головних питань, які дозволять розібратися, до кого ви ближче. Щоб не плутати етнічне й ціннісне, називатимемо декого не «росіянами», а «московитами» (таке термінологічне відмежування теж може комусь допомогти краще зрозуміти себе: «Хоч я і росіянин, але європеєць, а не московит»). Отже, «Хто я?»:

1. Ставлення до «першої особи» держави:

- країні потрібна насамперед «міцна рука» (московит);

- не хочу вклонятися жодному тирану (українець/європеєць).

2. Ставлення до влади взагалі:

- держава (=влада) повинна мене забезпечувати всім необхідним, бо на те вона і держава (московит);

- оскільки я плачу державі податки, я маю право вимагати від неї послуг і контролювати законодавців та урядовців (будь-який європеєць, включно з українськими); + політикою не цікавлюсь, а себе забезпечу сам, якщо мені не заважатимуть (українець із «хати з краю»);

3. Цінності у зовнішній політиці держави:

- у кого сила, той і великий, а слабші хай стулять пельку й підкоряються; «цивілізовані правила гри» — вигадка тих, хто хоче нас завоювати (московит);

- велич держави зумовлюють не зброя та площа, а культурні здобутки й уміння жити за цивілізованими правилами — гопник з підворітні може побити нобелівського лауреата, але це не зробить його розумнішим за нього (українець/європеєць);

4. Цінності у співвідношенні «особистість/держава», ставлення до людини:

- порівняно з інтересами держави та великими звершеннями життя окремої людини — ніщо (московит);

- життя людини є найвищою цінністю, якщо я ним ризикую — то не тому, що мене примушують, а тому що це мій вибір і моє право; держава, що зневажає власних громадян, не варта того, щоб за неї воювати (українець/європеєць).

Якщо більш ніж на половину питань ви відповіли не як московит, то московити вам ніякі не брати. Так, насправді для точної самоіндентифікації цих питань має бути в десятки разів більше, але саме перелічені в «опитувальнику» цінності є нині наріжним каменем протистояння, все інше — лише словесна «обгортка», покликана відвернути увагу від суті проблеми. Саме вони виступають справжнім світоглядним кордоном між московською та європейськими культурами. Що ж стосується різниці між українцями та рештою європейців, то вона полягає насамперед у зовнішніх проявах, у суто культурній самобутності, яку одна із згаданих ціннісних систем (московська) заперечує й прагне звести нанівець, а інша (європейська) принаймні визнає за нею право змагатися з іншими національними самобутностями у конкурентній, а не збройній боротьбі. У будь-якому разі, ці цінності варті того, щоб за них боротися, і саме вони можуть стати тим стрижнем, навколо якого остаточно сформується оновлена українська нація.

Отже, брати за цінностями, українці всіх національностей, єднаймося!