Ольга ДЕРКАЧОВА: "Ніколи не брешу читачеві"
- Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про ваше формування як письменниці. Яка література впливала на вас, як ви відчули поклик до писання?
- Що формувало мене як письменницю? Мабуть, найперше - культ книги, який панував у родині. А ще маленькою, коли навчилася писати і складати літери у слова, а слова у речення, зрозуміла, що у цьому є щось дуже особливе. Кожен раз, коли складаєш відомі всім слова у речення, може вийти щось нове, незвідане. Ще у школі писала вірші, новели. Навіть пробувала написати детективний та фантастичний романи. Читала усе, що потрапляло до рук. І ще тоді найбільше вразив «Маленький принц» Екзюпері, в якому говорилося так просто про важливі речі. А ще з дитинства люблю керроллівську Алісу – імпонує мені той упорядкований особливим чином хаос і безлад. Та взагалі... дуже люблю дитячі книжки. Хтозна, може дорослим їх варто навіть більше читати, аніж дітям.
Серед найперших літературних вчителів можу назвати журналіста «Калуського нафтохіміка» Дмитра Іванціва, до якого мене з віршами привів тато. Під час навчання на філфаці у Прикарпатському університеті це були Степан процюк, Євген Баран, Степан Хороб, Ольга Слоньовська. Мені взагалі пощастило з університетом та факультетом. Творчість, свобода, дисципліна, наука – навіть не знаю, як нашим викладачам вдавалося це все поєднувати.
- За фахом ви філолог. Як ваша професія допомагає вам у творчості?
- Насамперед вона допомагає почуватися гармонійно. Я дуже люблю свою роботу. Шалено. А коли любиш свою роботу, то щасливіше живеться на світі. Мріяла про українську філологію років із дванадцяти. І я не уявляю себе не філологом, не викладачем університету. Робота така, що ти постійно мусиш учитися. І мені це подобається.
А для творчості, мабуть, більше дає не сама філологія, а робота викладача, що передбачає спілкування з іноді абсолютно різними людьми. Та й героями моїх творів нерідко виступають викладачі, студенти.
- Що означає для вас місто, в якому ви живете і працюєте? Цей реальний простір якось впливає на ваш творчий світ? Які ще міста (чи ширше - місця) ви любите?
- З містом мені пощастило, як і з фахом. У нас направду літературне місто з його специфічною атмосферою та енергетикою. Воно невеличке – і в цьому його шарм. Щодня ходжу на роботу пішки і милуюся ним. Його людьми та будинками. Таке місто не може не впливати на мій літературний світ. І якщо уважно почитати мої твори і знати Івано-Франківськ, то безпомильно впізнаєш це місто.
Франківськ для мене – особливий. Хоча люблю всі українські міста, бо ж міста – це і люди. І в кожному місті обов’язково знайдеться хоча б одна близька тобі духом людина. Із закордонних люблю Вільнюс, Шяуляй, Варшаву, Краків...
- На вашу думку, чи доцільно ділити літературу на "жіночу" та "чоловічу"?
- Та її завжди так ділитимуть. Питання - що саме вкладати у ці поняття (стать автора чи коло проблем, про які пишеться). Мене от вважають стовідсотково жіночою авторкою. Так і називають: авторка жіночої прози. У принципі, мені приємно. Але щось я ніколи не чула про чоловіків: автор чоловічої прози. Є література хороша або не дуже, а хто її пише, чоловік чи жінка, - то вже питання другорядне.
- Особисто на мене, коли я читаю вашу прозу, найсильніше враження справляє відчуття вашої "вжитості" у свідомість кожного персонажа: ви озвучуєте найтонші нюанси його почуттів, угадуєте мотиви його дій. Здається, ви прописуєте кожного героя так, як актор розробляє рисунок ролі - і це справляє ефект психологічної достовірності. Чи могли б ви прокоментувати це?
- Я не знаю, як так виходить. Чесно. Я немов бачу картинки або чую діалоги і починаю їх записувати. Але у процесі писання відчуття реальності втрачається. І таке враження, що то не я розповідаю історії, а мої герої самі це роблять. Іноді дуже важко відходжу після написаного – так, немов це зі мною самою сталося, а не з вигаданим героєм. Але я ніколи не брешу читачеві – я пишу так, як чую-відчуваю.
- Кілька років тому ви написали новелу "Дружина загиблого героя", яка особливо пронизливо читається нині, у воєнний час. Тоді ніхто й гадки не мав, що в нашій живій сьогоднішній реальності можлива війна. Якби ви писали цю річ сьогодні, то сказали б у ній те саме, що сказали тоді?
- У «Березолі» цей творі вийшов під такою назвою. Але насправді називався він «Дружина їхнього героя». Бо то для них він герой, а для неї – коханий чоловік, який вже ніколи не повернеться. Збірка «За лондонським часом», в якій було надруковано це оповідання, вийшла у 2008 році… Нещодавно перечитала - аж моторошно зробилося... Так, думаю, що і тепер сказала б те саме.
- Які враження у вас зазвичай лишаються від зустрічей із читачами?
- Найкращі і найпозитивніші. Люблю презентації, зустрічі, люблю живе спілкування. Мені щастить на читачів. Щастить на хороших людей.
P.S. Прозові книжки Ольги Деркачової: «Синдром підсніжника» (2006), «За лондонським часом» (2008), «Крамниця щастя» (2013), «Повидло з яблук» (2014), «Гуртівня штучних квітів» (2014), «Коли прокинешся» (2015).
