Світлана КАСЬЯНЕНКО: «Людині бракує любові й теплоти. А на війні - й поготів» (відео)
- Пані Світлано, з чого почалася ваша волонтерська діяльність? Чи не помилюся я, припустивши, що з Майдану?
- Майдан змінив моє життя на «до» і «після». Вийшла під Стелу 22 листопада, познайомилася з активістами, тому бачила, як усе починалося… Я знала, що Майдан - дійство сплановане, однак не йти туди було неможливо, а будучи киянкою - ще й соромно. Дії влади викликали дедалі більший спротив і гнів.
30 листопада, коли «5 канал» оголосив, що заблоковано центральні входи та виходи метро, я аж розсміялася і миттю вбралася в спортивний теплий одяг, аби йти пішки. Уявляю, що ж тоді відчували чоловіки та хлопці! На кухнях Майдану рясно та жваво різали сири з ковбасами - це все неперервним потоком передавали прості кияни. Продуктів, звісно, ніхто на санітарні аналізи не посилав – усе трималося на величезній людській довірі. Наїхали представники аптек, терпляче і ввічливо роздавали ліки, а власники кафе та ресторанів привозили усіляку смакоту, аби підживити патріотів.
Моє волонтерство почалося з того моменту, коли я привела додому ночувати першого чоловіка. Він приїхав зі Сходу, й мені хотілося обігріти в першу чергу саме таких людей - напевно, щоб зламати стереотипи про «клятих бандерів»… Здоровенний чолов’яга прожив у мене сорок п'ять днів. Інколи їхав додому, до Маріуполя, аби провідати родину. В той самий час у мене жили ще студент з Івано-Франківська, журналіст із Кам’янця-Подільського, Кость Олійник - майданівський трубач із Харкова, - та одна жінка-патріотка, пані Лариса. Всі ці люди були різними – але мета в нас була одна.
У тих, хто жив у наметах, я брала закіптюжені речі на прання. Ніхто навіть не запитував: як вас звати, чи повернете одяг і коли? Отак щодня я везла додому картату сумку з чужим одягом, носила теплі речі.
А коли 19 січня почалося протистояння на Грушевського, колишній мер Фастова подарував мені потрібні окуляри та маску, взяв за руку і сказав: уперед!
Не можу й описати своїх тодішніх емоцій… Стоять залізні діжки, навколо яких людей по семеро - і все немолоді жінки, і все гатять по діжках дерев’яними палицями! Волосся на голові здиблювалося... Те калатання - то й був гнів обкраденого і зневіреного народу.
В ті дні я, мабуть, уперше за своє життя пишалася, що я українка… Такої самоорганізації не очікувала: несуть, везуть, набирають, тягнуть, котять, розвантажують… і ніхто ніким не командує! Опівночі людей стало стільки, що не вірили очі що бачать… Довелося самій спробувати всього того, що робили люди, бо знаю, що як не пережив, то ніколи не зрозумієш…
Підбігаю до отця у закіптюженій рясі: «Отче! Дозвольте висповідатися!» - «Ходіть, як вас звати?» - Нахиляю голову і кажу: «Отче, ніколи не вживала лайливих слів… а тут, на Грушевського, як шумові гранати підриваються, то лаюсь…» - Панотець сміється: «То такий захист організму, не хвилюйтеся, то зайвий негатив із вас виходить, хай собі...»
Священики були поміж нас, завжди поруч. Вони з нами розмовляли, сповідували, молилися, підтримували, відспівували... І у вогні, і в протистояннях були разом з народом. Люблю їх і пишаюся ними, пам'ятаю їхні обличчя.
21 січня жінки Майдану окремою колоною пішли до щільних рядів «Беркуту», який виставив поперед себе ряди безвусих діточок. Чого ми їм тільки не говорили!.. «Хлопці! - закричала я. - Я сильна, горда, смілива, незламна! В житті ніколи не принижувалася, а зараз я стаю перед вами на коліна, і прошу: не вбивайте з наказу! Ви наші діти - і з того, і з іншого боку! Господь заповідав: не вбий, це служіння Сатані! А хто не почув і вб’є чужу дитину, того я в цю хвилину, як мати, проклинаю навіки!»
Коли був мороз, я вдягала товсту цигейкову шубу ще совдепівського пошиву - таку коричневу, скроєну трапецією, з шалевим коміром. Одяглася, збираюсь іти на Майдан, а тут донька Вікторія підбігає з качалкою: «Зачекай-но!» - та як лусне по спині! «Ну як, боляче?» - «Та так собі, - відказую, - глухенько». – «Тоді йди, - каже донька, - шуба просто народжена для революції!»
А 18 лютого зателефонував мені Кость, трубач із Харкова. «Привіт! Ти на Майдані? Тут на Інститутській таке коїться...»
Ось я і прийшла. Люди всякого віку стоять рядочками, передають одне одному бруковини. Поміж цих людей - і Тарас Чорновіл… Зустрівши мій погляд, колишній реґіонал підшморгнув носом і опустив вуха шапки. Він працював незгірш за інших. Бойовий дух підіймав Кость своєю сурмою та ще якийсь чоловік з волинкою.
І тут «Беркут» прогримів щитками... Тричі прогримів. А потім почалося місиво.
Душа двоїлася: страх у ній боровся із відвагою. Падали люди, текла кров… «Ні! Ні! - сказала я собі. - Це неправильно! Не піду звідси! Не боюся! Я в себе вдома, на рідній землі! Вони можуть забрати лише моє тіло, але не душу!»
І все ж беззбройний народ почав відступати, дехто кинувся навтьоки. Думаю, те, що я тоді відчула, і зветься станом афекту. Я розвернулася проти натовпу, розкрила руки і закричала: «Хлопці! Соколики рідненькі! Не тікайте-е-е-е!..»
Кроки майже спинилися. Декілька чоловіків мовчки підійшли й обійняли мене. Один пригорнув до себе мою голову, вдихнув запах волосся і пішов.
Трубач Кость узяв мене за рукав куртки, і ми повернули на вулицю Городецьку. «Не зупиняй їх, Світлано, - сказав він. - Когось із них уб'ють - і лише тому, що мужик тебе посоромився і не втік вчасно! Найголовніше - це життя!» - «Так, - погоджуюся, - пробач».
...Згадую 22 лютого. На сходах до КМДА - молодий хлопчина. На шоломі написано: «Макс, Кривой Рог». Хлопець притлумлював плач. «Синку, що в тебе?» - питаю. – «Я семерых друзей потерял…» - «Не соромся, синку, - кажу, - дай я тебе обійму, плач, плач...» Я прихилила Макса на своє плече, і він закричав - і від цього крику, здавалося, здригнувся ввесь світ.
...Лунало «Кача», всі відспівували побратимів, кожного проводжали словами: «Герой! Герой!» Чоловіки плакали як діти і того не соромилися. В цю мить здавалося, що з Майдану в небо здіймається стовп болю...
- Ви задоволені результатом Революції Гідності - чи, на вашу думку, правильний напрямок руху втрачено?
- Я бачила чорні і білі мотиви Майдану, які невідомо як уживалися поруч цілих півроку. Одні несли – інші крали, одні дарували життя – інші забирали, одні об’єднувалися – інші знищували, зраджували, «зливали», заробляли…
На жаль, не готові ми - ні морально, ні матеріально, ні ментально - стати європейцями. Хотіти - замало, ще треба щось і робити. Як на мене, Україна хвора, їй конче потрібен «капремонт». Щодня зустрічаю бруд, хамство, нецензурщину, еґоїзм, хаос, байдужість, жадібність, невихованість. Лікувати це необхідно жорсткою системою штрафів, потужними реформами. Бо холопи в Європі не потрібні.
Багато майданівців-активістів потрапили до нової влади, але, як гадаєте, коли в діжку із засоленими огірками покласти десяток свіжих, то що буде?
- Ви підтримуєте дружбу з тими, з ким заприятелювали на Майдані?
- Так, познайомилася там із багатьма цікавими особистостями. Спілкуємось. От і з Костем-трубачем стали друзями, об’їздили з концертами немало місць, немало військових частин…
- Як зустрічають вас солдати? Що вони, на вашу думку, виносять із цих зустрічей і що виносите ви?
- На Схід, до наших синів, я їду для того, щоб вони відчували найголовніше - підтримку та любов.
Приїхали якось. Усього три кілометри від російського кордону. Вітер несе пісок, годі й очі розплющити. Сюди за півроку ми приїхали першими. Хлопці - розхлябані, неголені, неввічливі, понурі… Беру мікрофона: «Хлопці! Любі наші соколики! Я приїхала так далеко, аби подякувати вам за те, що ви є! Любі мої, я мати, я жінка - тож хай підійде кожен, хто хоче, щоб я його обняла, поцілувала, сказала найтепліші слова, подарувала дещицю своєї життєдайної енергії!»
Хлопці поступово пожвавились, повилазили на поверхню з шанців, де вони прожили увесь цей час, і вишикувалися в чергу. Тридцять шість осіб. А страшно там! Доки ми до них проїхали від Станиці Луганської, в нас не раз мокріли долоні й пересихало у роті, - а вони це переживають щодня... Щодня!..
Після концерту оператор Сашко з Лубен подивовано сказав мені: «Пані Світлано, гляньте, що ви з ними зробили! Вони вже інші! Всміхаються, жартують… Я впевнений, що при вас ніхто вже не зможе вилаятися!»
Людині бракує любові й теплоти. А на війні - й поготів.
Я впевнена, творча інтеліґенція має бути на передовій, як взірець. Для мене сьогодні пісня є більше інструментом, засобом боротьби, аніж творчістю.
- Ви більше пишете для дітей чи для дорослих? Для кого писати легше?
- Як для дітей, так і для дорослих намагаюся писати не стільки рукою, скільки душею, бо слухача не обманеш, він неодмінно виявить фальш.
- Як до вас прийшла музика?
- Першу пісню - під назвою «Присвята» - я написала на п'ятдесятилітній ювілей своєї мами. Музику створив композитор Михайло Рябчич. А згодом почала писати музику й сама. Набридло звертатися до професійних композиторів, умовляти їх, пробиватися крізь їхню зверхність і самовпевненість... Тож і почала придумувати музику самотужки. Як на мене, виходить непогано (сміється).
- Зізнайтеся, що для вас найважливіше в житті?
- Залишатися самою собою. Без набору масок, чесною і справжньою. Сьогодні це - неабияка розкіш.
