Невідомий Качуровський

І він був Поетом усе своє життя, дослівно до останніх днів, свідченням чого є останні поезії в його підсумковій книзі «Лірика», що вийшла незадовго перед тим, як він спочив навіки. А от початки його поетичного шляху губляться в золотому серпанку дитинства: «…вірші я почав – ще не писати, а складати – відтоді, як себе пам’ятаю. У перших клясах, що звалися тоді “групами”, пробував писати як українською, так і російською, жодній з цих мов не даючи переваги. Але в Курську, в другій половині 30-х років, оскільки на мої українські віршові вправи не було споживача, поволі, але невхильно, став переходити на російську» (з «Автобіографії творчої», «Березіль»,  2015, ч. 1–2).

Нагадаю, що в Курську родина Качуровських опинилася вимушено – рятуючись від загрози висилки до Сибіру. Поезії тієї пори нам майже зовсім не знані (майже – бо декілька з них автор таки включив до збірки поезій і перекладів «Свічада вічности» та до «Лірики»). І лише цього літа в Мюнхені, під час опрацювання архіву Ігоря Васильовича на запрошення його вдови, Лідії Крюкової-Качуровської, мені пощастило віднайти три рукописні зошити, списані найтоншим пером і найвитонченішим у світі почерком: один, розпочатий 7 березня 1929 року, має заголовок «Стихи Качуровского Игоря. Вірши Качуровського Ігора» і містить відповідно російські та українські, ще школярські, віршові спроби, а два інші – «Зори вечерние» І і ІІ – поважний доробок поета, вихованого на творах Єсеніна, Буніна, акмеїстів «зі словом несхибним, як шпага» (за висловом Качуровського з набагато пізнішої поезії «Овідій»). Ці вірші ніби існували в іншому часі й просторі – поза «радянською дійсністю», тож не мали жодних шансів на друк (хоча молодий автор і зробив принаймні одну спробу надрукувати деякі з них у газеті):

Комедию жизни в который-то раз

Играют все те же актёры.

И снова галёрку приводят в экстаз

Побоища, драки и ссоры.

Бесстыдно раскрытые плечи актрис

Восторг вызывают в партере –

И сладко мечтается к тайнам кулис

Пройти сквозь заветные двери.

Сама королевна, как сон хороша,

Дурацкое слушает слово

И шепчет придворным, шелками шурша:

«Не правда ли, как это ново..?»

…Плохие костюмы, плохая игра,

Нелепые, плоские рожи.

И некому крикнуть, что пьеса стара,

Довольны рабы и вельможи.

–

Уйдем же отсюда, ведь нам не смешно.

Скучны и обманы, и кражи.

Без нас или с нами – не все ли равно? –

Комедия жизни всё та же.

Історія реукраїнізації Ігоря Качуровського відома. Початковий поштовх дало знайомство з «Орлеанською дівою» Вольтера в конгеніальному перекладі неокласика Максима Рильського (осінь 1942 року), а далі зійшлися докупи відразу кілька імпульсів: «…коли в Каринтії, навесні 1945 р., я заприятелював із Борисом Олександровим (який щойно готував вірші для першої збірки), то вирішальним у моєму остаточному переході до лав українських поетів було не тільки Борисове –

– А чому ви не кинете писати російською? –

також не сама притягальна сила Рильського, двох Зерових, Плужника, що чарували мене своєю лірикою, а ще й відштовхування від остогидлих Маяковських та Горьких…» (з «Автобіографії творчої»).

Тоді й було зроблено найперші кроки у сходженні Ігоря Качуровського на український Парнас (це не красива метафора, а констатація факту, адже після смерти Михайла Ореста Качуровський лишився найпослідовнішим спадкоємцем школи київських неокласиків – нашого, українського відламу тієї течії у світовій літератури, що зветься парнасизм і яку започаткували французькі поети з групи «Парнас» – «парнаських зір незахідне сузір’я», кажучи словами Миколи Зерова). І в новорозпочатій, уже україномовній, поетичній книзі Качуровського, яку він писав майже 70 років, теж є свої невідомі широкому читачеві сторінки – поезії, відкинуті автором, відкладені, забуті, загублені… Серед моїх цьогорічних знахідок – сторінка з львівського журналу «Дзвін», де опубліковано поезію Ігоря Васильовича, яка не увійшла до жодної його поетичної збірки: належить вона (з огляду на згадку ріки Ля-Плята) до часів, коли поет жив в Аргентині, а однак сприймається як приголомшливий відгук на нинішні українські події:

Під тихими вербами – лагідна тінь,

     Зелені, низькі узбережжя.

А далі Ля-Пляти ясна широчінь,

     Молочно-жовтаве безмежжя.

І раптом – як привид – голодні міста,

     Засипані в звалищах діти,

І сутінь собору, де серце Христа

     Гарматним уламком пробите.

Немов повертає імла давнини

     Події жорстоко-криваві.

Чи, може, це тіні нової війни

     В моїй пропливають уяві?

Бо прийде ж, нарешті, омріяна мста,

     Година святої відплати!

…І кров’ю заплакало серце Христа,

     Пробите уламком гранати.