Параметри і взаємодія мов

„Ми не раби. Раби – німі”.

(Гасло лікнепу)

„...Я на сторожі коло їх

Поставлю слово”.

(Т. Шевченко)

Позиція тут відіграє першорядну роль, адже кожний суб’єкт розмислу є водночас носієм об’єкта – мови в усіх її соціальних вимірах і контекстах. Так чи інакше, будь-яка прогностика має ґрунтуватися на глибокій ретроспекції і широкій панорамі сьогодення: треба всеохопно бачити явище цілісним у його русі, щоб знайти переконливу відповідь на означене непросте запитання.

Само собою, певні функційні виміри мови мав на увазі В. Сосюра, коли називав рідну мову душею народу, співом солов’я і зброєю ідеї, яка „у битві й труді єднає сердець міліони”. Іншим разом поет, чий рід поєднують з іменем швейцарського лінгвіста Ф. де Сосюра, писав:

Я знаю силу слова –

Воно гостріш штика,

І швидше навіть кулі,

Не тільки літака.

Насправді мова розмаїта функційно і хронотопічно, її параметри структуруються в систему, де взаємодіють як силові складники. Це – внутрішня взаємодія, на якій тримається цілісність мови. А проте є й зовнішня, що також визначає її обличчя й долю. Будь-який етимологічний словник доводить, що мова є вмістищем енергії і наслідком стосунків між мовами.

Зазвичай у переплетенні функцій мови вирізняють найвагоміші: комунікативну, пізнавальну, експресивну, номінативну, етичну, ідентифікаційну, естетичну, культуроносну, сакральну, пам’яті (нагромадження і збереження інформації) тощо [6]. Р. Якобсон, виділяючи шість функцій мови: комунікативну (референційну), апелятивну, поетичну, експресивну, фатичну (забезпечення зв’язку), метамовну, зазначає: „Різниця між повідомленнями не в монополії котроїсь однієї функції, а у відмінній ієрархії функцій” [91: 468–469]. Ця студія не ставить за мету схарактеризувати кожну функцію чи описати докладно раніше виділені параметри мови: демографічний, політичний, юридичний, економічний, інформаційний, ідеологічний, культурний, евристичний (науковий), освітній, технологічний (потужність і доступність комп’ютерних словників і програм), власне лінгвістичний тощо. Проте не зайве тут нагадати про підступність абстракцій і потребу мислити системно, адже мовна політика тільки тоді дає результат, коли вона всеосяжна й комплексна, добре структурована й цілісна [55; 56]. Інтерес являє собою передусім ціннісна ієрархія в системі координат. Що в ній є рушієм? Які мовні ознаки, властивості й чинники впливають на інші і як саме? Що, крім людської звички, дає мові силу зберегти свої терени й вижити? За яких обставин мова здатна відроджуватися? Звичайно, обсяг цієї розвідки дає змогу окреслити лише найзагальніші підходи до деяких аспектів проблеми.

Й. Сталін із властивою йому тоталітарно-батальною манерою висловлюватися розглядав мовні контакти як смертельний герць між мовами-суперницями. Сильніша й стійкіша перемагає, гадав він, слабша мусить загинути. На зміну такому поглядові прийшла теорія мовного гуртожитку, де ключовим було поняття мирного співіснування і „гармонійного розвитку” мов. Радянський Союз виявився братською могилою для десятків етномов, а треба ж було примусити людей заплющити очі на очевидне. І. Білодід та його школа не помічали навіть того, що, за класичним філософським визначенням, розвиток є боротьба протилежностей. Власне, уже як форма свідомості – суспільної, плинної, творчої – мова не може не бути постійним джерелом суперечностей і конфліктів. Сучасна лінгвістика здебільшого вивчає саму взаємодію мов, зокрема у спільному соціопросторі, і зміни внаслідок такої взаємодії в кожній мові. Її підхід – історичний, але в тому розумінні, що мова не вмирає, не зникає безслідно, а залишається у спадок іншим мовам, з яких котрась цілком може бути носієм імені предка. Коли мова зберігає своє ім’я упродовж століть чи тисячоліть, вона все одно оновлюється і в її межах з давньої говірки на сучасну роблять переклади так само, як і з мов іноземних. Отже, за назвами мов криються глибокі й складні процеси. Утім, цей панівний напрям не витіснив зі світоглядного поля ні прадавньої ідеї протиборства мов, ні ідеї співжиття, котру переосмислено на новітніх засадах мультикультуралізму. Остання прибрала ще й антиглобалістcький ракурс і утверджується як ідея єдності розмаїття – того розмаїття, яке цивілізований світ прагне зберегти за неодмінну умову для свого розвитку.

Людей споконвіку ваблять несходимі обрії і передбачення. Якою ж мовою говоритиме і писатиме Україна років так через 50, 100 і 300?

На це питання теж годі відповісти однозначно й коротко, адже віражі історії та науково-технічної думки завжди несподівані, а прискорений поступ у багатьох сферах нашого життя просто приголомшує. Мовній прогностиці, хоч би яким солідним було її теоретичне опертя, просто судилося бути жадібною до найсвіжіших знань. Мій обережний прогноз, що в 1999–2002 роках з’явився друком 12 разів, а ще й на сайтах [зокрема: 57; 104], викликав нежданий інтерес, але зразу ж і потребу суттєвого уточнення. Оновлена схема, що її конкретизують окремі студії [1; 59; 54; 60; 61], могла б складатися принаймні з десяти більш чи менш вірогідних шляхів розвитку, деякі б могли зійти й за етапи. На теренах України взаємодіятимуть і змагатимуться у життєздатності:

1) літературна українська мова;

2) літературна російська мова;

3) розцвічений українізмами (відсотків на 10–15, що достатньо для визнання мови окремою) колоніальний відгілок російської мови;

4) зросійщена, а ще й трохи англізована (сукупно на тих самих 10–15% лексики) українська мова;

5) український місцевий варіант англійської мови – укрлиш, що його рясно засвідчують тутешні самопереклади (Д. Кристал в енциклопедії теж реєструє Ukrainian English, але як одну з канадських говірок світової мови [94, 111];

6) англізована українська мова, що також утверджується недоперекладами (як і попередній випадок, уперше ґрунтовно досліджена Ю. Жлуктенком стосовно США і Канади [18]);

7) англізована російська мова, імпортована й місцева;

8) зросійщена англійська мова, відома за СРСР як „інтуристівська” (Intourist English);

9) піджино-суржик укруслиш – мішанка української, російської та англійської мов, яка істотно (передусім лексично – десь на чверть) відійшла від будь-якої норми, проте має шанс скоро олітературитися;

10) англізований укр’яз – піджин, а далі й креол з тектонічними змінами в граматиці й фонетиці, який може також стати наступним етапом взаємодії мов.

Якщо комусь остання перспектива видається неможливою чи надто далекою, щоб про неї можна було тепер говорити, нехай порівняє тутешню мову давнини із сучасною, а також зважить на чималий обсяг видань гібридними мовами в сьогоднішньому світі. Називаючи креолом піджин, що став рідною мовою спільноти, Д. Кристал, зокрема, подає список 100 найвідоміших піджинів та мов-креолів; деякими з них розмовляють мільйони людей. Наприклад, франко-гаїтянським піджином послуговуються 6 мільйонів мовців. Піджином кітуба у сфранцуженому Конго – 4 мільйони. Мішанець санґо в Центральній Африці є рідною мовою для 200 тисяч і другою – для 5 мільйонів. Говірка кріо в Сьєрра Леоне, продукт англізації, – рідна для 350 тисяч і друга – для 3 мільйонів. По 2 мільйони осіб застосовують піджин в англізованому Камеруні і на Ямайці, а також новомеланезійську – ток писин, котра для 50 тисяч уже рідна [93: 336–341, за І. Генкоком, 1971]. Звичайно, поява мов-гібридів у якійсь країні в певну добу закономірна: це наслідок катаклізмів і докорінних зрушень у господарстві, політиці й культурі. Тим часом чи не всі розвинені мови сьогодення, зокрема й мови європейців-колонізаторів, суть олітературені мішанки, про що знову-таки свідчать етимологія і словники запозичень.

Суржиком в Україні, хоч би як негативно оцінювали це явище і зрікалися його в анкетах і статистиці, спілкується переважна більшість – мільйони співгромадян. За масштабами поширення і характером взаємодії мов-донорів цей суржик унікальний. Принаймні для Європи, бо в Новому світі англо-іспанський гібрид звичний для 40 мільйонів людей („Дон-Кіхота” Сервантеса ним уже перекладено). Ідеться не лише про українсько-російський мішанець, адже обидві мови являють собою синтез десятків інших, що триває. Поміркуймо, до якої мови можна віднести отакий пасаж:

„Гадаєш, піпл буде без бонусу й пресингу толерувати інвазію офшорних брендів у прайс-листах наших маркетів і на бігбордах?” – зі смайлом на фейсі проартикулював бой-френд іміджмейкер офіс-менеджерці за бізнес-ланчем з бренді й чикен-київ у снек-барі фітнес-центру, коли диск-жокей міняв рімейк синглу модерної хедлайнерки-суперстар на коктейль з хітів попси, мікс гардроку, арт-ґотіку, репу – харитативний ексклюзив для фанів брейк-дансу й рекреаційного секондхенду. „Що за слоган з постера? Не жени перманентно, без тайм-ауту піарний фаст-фуд, як на брифінгу перед самітом чи на пабліситі ток-шоу зі спікером! Ти ж не копірайтова топ-модель істеблішменту. Та й не репрезентант формації аутсайдерів, не тінейджер-скінхед чи памперсний байкер з пірсингом. Ти – креативний трейдер інновацій, промоутер маркетингу й сайдингу, хай-фай модератор, тебе респектують фундатори холдингів, спонсори перформенсів, монетарні боси, що мають кейси баксів на депозитах і гігабайти в ноутбуках лояльних білих комірців! Не пролонгуй нонсенсу фрустрацій депресивним кілером із мильного трилера. Наш месидж рецептору – це глобальний виклик. Фокусуватися в дискурсі конвенційної трансляції та мобільної перцепції на евентуальних лейбелах прагматичної екзистенції і нефункційних субститутах ноу-хау хепіендової футуристики – аналог суїциду на старті. Альтернатива – драйв у тренді. Концентруймося на тотальному консенсусі щодо формату тренінгу просунутої генерації лідерів. Щоб мати з гарантією реальний дилінг, треба зафондувати драстичний моніторинг і релевантний консалтинг дистриб’юторів, імплементувати трансформацію менталітету через масмедіа і шоу-бізнес, поюзати для піар-акцій кліпи, музик-фести, інет-клаби, таблоїди, рейтингових спічрайтерів, блокбастерних секс-бомб, дайджести віртуальних блоків, пакети тестів для аплікантів на гранти”. „Вау, моя бізнес-леді, твій прес-реліз – супер для адмінсайту фірми! Але таймер у холі демонструє фінал вікенду й акселерує інтенцію фінішувати з чізбургером та біг-шейком. Подискутуймо адекватно на бізнес-панелі або в чаті он-лайну, окей?”

 Цю розмову, нереальну за доби І. Нечуя-Левицького і часів М. Стельмаха, складено з лексики, взятої із сучасних друкованих видань. Якби й трапилося в ній якесь питоме українське слово, як-от сахатися, малюсінький, глузд, силеча, вщерть, навшпиньки, сутужно, поспіль, всуціль, допіру, далебі, перегодом, неборак, проноза, шарварок, чи не здавалося б воно іноземним?..

Слово має велику силу над людьми. Говорячи так, ми зазвичай згадуємо материнську пісню і батьківську пересторогу, евристичний екстаз чомусика і трепетне юне освідчення в коханні, отруєння помиями брудної лайки й осяйну терапію молитви, палке бажання діяти, викресане розмовою з неординарною особистістю, і зачарованість шедевром класики. Слово – ключ від душі. Ми шукаємо в ньому сенс і знаходимо цілий світ. Ми, проте, рідко пов’язуємо енергетичну потугу слова з прямими наказами на зразок “сядь і встань”. І майже ніколи не думаємо про те, що владу над нами мають слова, пересаджені з іншого клімату, вихолощені й нісенітні. Ми й не підозрюємо, який небезпечний полон таять навіяні ними сум’яття і заціпеніння, в яку безодню непевності й покірливості манить їхнє порожнє дзенькання в тумані. Разом із безперервним сіпанням між мовними світами пуста абракадабра пригнічує розум і паралізує волю – це симптом радше заміру й замаху, аніж недомислу. Безглуздя виховує раба.

У самому серці столиці України – у підземному „парнику” „Глобус” на майдані Незалежності – переважають назви магазинів, кафе тощо латинкою:

Adidas, Alessandro, Anna K, Atlantic, Axara, Beggon, Big Bag, BoBiju, Brocard, Cacharel, Carlo Pazolini, Carnaby, Chartage, Chevignon, Colin’s, Columbia, Diesel & Gas, Dim, Dyrborg, Eagle, Ecco, Eugen Klein, EuroStar, Esprit, Frankenwälder, Fellini, For Men, Frey Wille, Fugifilm (як заведено тут повсюди, з вивіскою без перекладу „digital print shop”), Futuro, Glenfield, Gregory Arber, Hallmark, He & She, Hush Puppies, Jam, Jasmine, Lausanne (“watches & jewelry”), Leder HB Furs, Licona, Linens, Lotto, Mothercare, МсDonalds, Mediacentre, MoDaMo, Motor, Monton, MyDan, Naf Naf, Nescafe, Niagara, Nina Ricci, NCkids, Orchestra, Paris Beauté, Petrovka ua, Pierre Cardin, Pim, Polo Garage, Press Cosmopolitan, Promise, Puma, Roncato, Sasch, Seta Decor („магазин красивих вещей”), Soondoock, Sonny Bono, Step, Stilarte, Sundays, Sunglass Hut, Swarovski, Swatch, Sweet Land, Tally Weijl, Timberland, Tissot (“Swiss watches”), Tommy Hilfinger, TJ Collection, Watch station, Western Union, Yamaha, Yves Rocher.

Значно менше назв кириличних, вони здебільшого російські або транскрибовані неслов’янські за походженням:

Авиакассы, Альба, Альбатрос, Аудіо-Відео, Бар Бекю, Баскін Робінс, Бель Фамм, Бікіні, Два гуся, Делта спорт, Джунглі, Екстрем стайл, Єва, Женева, Золотой ларец, Кенділенд, Кофе Хауз, Мобі Дік, Презента, Робінзон, Сін Те, Снежная королева, Спортмастер, Тасюха, Тропікана, Фон дю Бар, Шахерезада („восточная кухня”) і подібні.

Трапляються й гібриди на кшталт Exalt оптика, Ростик’с, Япона Хата.

Своїх назв (між ними й не вельми своїх) – кіт наплакав:

Будинок іграшок, Буква, Геосвіт, Доміно, Єва, Золотий дощ, Золото, Канцтовари, Краса здоров’я, Куркуль, Майдан, Марафон, Масажні крісла, Ощадбанк, Печена картопля, Писанка, Світ чаю, Союз галерей, Стиляга, Східний експрес, Театральна каса, Швидко.

Така семіосфера столиці. Справжня загадка для киян і прибульців: від чого ж і від кого українці незалежні?

Погляньмо на явище ширше, щоб упевнитись: у мовному просторі планети діють невідворотні закони. Непросто складаються у світі взаємини між мовами на позір благополучними. Власне – між людьми, які за мовою впізнають той чи інший народ, країну, суспільний прошарок, виробничий ресурс, ідейну силу тощо.

Нещодавно британська газета „Таймз” повідомила [цит. за: 41; ширше про англізацію див.: 100; 101], що Європейська комісія має намір витратити мільйони євро на те, щоб перетворити англійську мову де-факто на офіційну мову Європейського Союзу і підтримати використання французької. До цього Комісію підштовхнули французи, занепокоєні тим, що розширення ЄС із травня 2004 року, – а нові Сполучені Штати Європи складаються з 25 країн, – може різко послабити статус мови Мольєра і змінити баланс мов на користь англійської. Така перспектива сильно б’є по національному гонору французів. Застосування мов – одне з найгостріших політичних питань у Євросоюзі. Комісія, яка проводить масовий набір службовців із країн-вступників, з’ясувала, що 83% нових працівників володіють англійською мовою і лише 24% – французькою. Офіційних робочих мов у Євросоюзі дві, усі співробітники Комісії мають знати одну з них разом з рідною (мовою свого громадянства). Тому Комісія ухвалила, що кожний новий її працівник, до того як отримати підвищення, повинен вивчити третю мову, звичайно французьку. Комісія оплачуватиме це навчання, яке до 2008 року потрібне буде близько 5 тисячам службовців. Крім того, чиновникам на сході Євросоюзу за вивчення французької мови платить, згідно з власною окремою програмою, уряд Франції. Національні збори Франції постановили підтримати подальше використання французької мови у структурах ЄС, заявивши також, що у школах ЄС обов’язковим повинно стати вивчення двох іноземних мов.

Цей приклад наведено для того, щоб ми всі запитали себе: а з якою мовою йтиме в Європу Україна, чию територію і чисельність населення, сказати б, людський потенціал, зазвичай порівнюють із батьківщиною В. Гюґо і Ш. де Ґоля? І з чиїм голосом край Т. Шевченка та І. Франка швидше приймуть до об’єднаної Європи – зі своїм чи з позиченим, чужим? Що, власне, є європейськість, як не почуття власної гідності і взаємоповаги? Як не відповідальність перед світом і пам’яттю нащадків за збереження і примноження споконвічних духотворних цінностей: мови, природи, історичного середовища, гуманістичної культурної традиції? Як не дбайливе ставлення до самобутності кожного індивіда, етносу і розуміння переваг єдності різноманіття? Це не риторика прихованих закликів, а холодний душ цензу – в Європі щодо знання мов діють чіткі вимоги й мірки, зокрема освітні [20].

Французи за всієї своєї палкої затятості про нас не подбають. Не для того розгорнув свою діяльність в Україні Альянс франсез, щоб нас панькати. Бо кожний несе відповідальність за своє – те, що належить передусім йому самому, а вже потім усім іншим. Щоправда, французи на знак прихильності до нас установили премію ім. Г. Сковороди за найкращі українські переклади з французької мови, а це для авторитету нашої мови важить немало. Англійці з їхнім здоровим глуздом, іронізуючи з приводу „дивацтв” „марнотратників” французів, про питомий голос України і не згадають. Можемо поцікавитися ставленням до української мови у Британській раді, яка опікується у великих наших містах численними курсами, а віднедавна вже й школами та „центрами” англійської мови. Завітавши до котроїсь із таких шкіл, здивуймося тим, що тут для підпори застосовують мову колоніальної Росії – знехотя, як неминуче і тимчасове зло. Для англійців та американців і російська – лише засіб проштовхнути й закріпити на нових теренах свою, щоб самим чужої не вчити. Неабияка зручність – бути гуртовим біля Вавилонської вежі. Хоч би в яку країну помандрував, тобі кажуть: hello, welcome, thank you, okay. Недарма ж експортовані Британією підручники англійської мови принципово одномовні. А заробляє батьківщина Шекспіра продажем своєї мови щонайменше 3 мільярди доларів щороку (такі відомості подавала газета „Санді таймз” у середині 90-х років). Німці – а німецькою на Заході розмовляє найбільше європейців – перейняті тим, щоб за офіційним рангом своєї мови стати бодай третіми. Адже в економіці Європи вони лідери, це особливо відчуває в Україні перекладацький фах, який у списку пріоритетів ставить німецьку мову зразу після англійської. Італійці бідкаються, як навчити своєї мови півмільйона українців в Італії. Росія репарації за шкоду українській мові не виплатить, бо її державна совість від Держдуми до останнього митника геть не європейська і марить реваншем. На цвинтарі українського телегумору, що його спокій приставлено стерегти Вєрку Сердючку, глашатай вишуканого шовінізму М. Задорнов улаштовує дикий регіт жартами на ксенофобсько-асиміляторські теми. Мовляв, це ж так смішно, що нездатність до опанування мов є національною рисою: хоч би в які краї подався москаль, усі довкола мусять грати на його балалайці. А шкода, бо щирий і ширший інтерес бодай до лексиконів слов’янських відкрив би перспективу нового кодексу співпраці. Та й не лише для росіян. Або для американців. В Україні досі немає жодної кафедри білоруської мови.

Тим часом у самій Росії „велика і могутня” мова О. Пушкіна нині дедалі більше рясніє англіцизмами. І притому в найважливіших сферах спілкування. А колись же в Москві рядили й карбували монети мовою татарською, потім цар і дворянство перейняли французьку й урядування велося нею. В англійській мові найбільший шар лексичних запозичень – саме з мови французької. Тому лексична відстань між цими мовами така сама, як у межах слов’янської групи між російською і польською – 56% (тобто збігів 44%) [76: 266–267]. Напис на гербі англійської королеви Mon Dieu et mon droit досі нагадує, що державною мовою в Англії тривалий час була французька. Власне, французька мова панувала в Європі й була мовою дипломатії до переговорів і Версальської угоди 1919 року. Як свідчать історики, тодішні президент США В. Вільсон і прем’єр Великої Британії Л. Джордж французькою не говорили, що, до речі, дало потужний поштовх усному (послідовному конференційному) перекладові [99: 2]. По Другій світовій війні визнаним лідером, і то на всю планету, стала мова англійська. На рубежі тисячоліть її знало 1,5 мільярда землян – кожний четвертий. А рідною вона є десь для 400 мільйонів мовців (для 320–380 мільйонів, за автором „Кембриджської енциклопедії англійської мови” Д. Кристалом, [94: 107] і для 514 мільйонів, за даними Інституту світового стеження, що у Вашингтоні [8]). Для решти вона нерідна – друга, третя абощо. Тобто за цим виміром вона далеко позаду від китайської, якщо взяти хоч би й одну путунхуа (мандарин), не кажучи вже про всі вісім китайських, що їх об’єднує спільна ієрогліфіка. Але британці та американці не вчать китайської, тоді як англійську вивчає весь Китай. У чому ж притягальна сила цієї мови? Невже у труднощах її фонетики та орфографії? Це запитання адресуймо тим, хто дуже замилуваний солов’їністю української мови і вважає, що для нашої мови доволі краси, щоб нею говорили принаймні українці.

Та сама газета „Таймз”, яка пишається своєю безсторонністю й  неупередженістю, сказати б – незаангажованістю, розмірковує далі суто по-англійському: ось зростає в Євросоюзі кількість національних офіційних мов з 11 до 20 і як же цьому Вавилону порозумітися? За 11 мов, щоб задовольнити всіх, доводиться робити 110 перехресних перекладів, а за 20 мов потрібно буде вже 380! У підтексті – ніяковіння: хіба це можливо?! І торжество переможця: куди ж ви всі дінетеся? Втім, не без співчуття (усе ж таки європейці!): ми розуміємо занепокоєння Франції, от тільки цікаво, що буде, коли за її прикладом у мовне змагання втягнуться інші країни Євросоюзу (до слова, у червні 2005 року 21-ю робочою мовою ЄС оголошено ірландську – гельську)... Адже послуги перекладачів у структурі ЄС, що раніше щороку коштували 700 мільйонів євро, не будуть і надалі надто доступними, бо поставлено межу витратам на переклади – один мільярд євро на рік. Тому на нарадах і зустрічах менш важливого рівня різнолюддю нічого не залишатиметься, як спілкуватись англійською...

Хтось скаже: нівроку собі сума – 1 000 000 000 євро! Та на таку могла б сяк-так прожити чимала країна, як-от Естонія чи Молдова. А на землі Т. Шевченка, де слово знецінилося і хіба що в телеграмі коштує 6 копійок, ми перекладаємо себе для всіх дешево, часто й безплатно, – замість того, щоб за дорогу ціну по-своєму перекладати всіх собі, коли не торгувати українськими перекладами в Нью-Йорку, Пекіні, Москві та Варшаві.

Тут, як кажуть, і собаку зарито. Труднощі вимови та письма відступають на задній план, коли заявляє про себе господарський чинник. Що з того, що англійською пишуть Ліверпуль, а читають Манчестер? Третину світової продукції виробляють в англомовних країнах, чверть – у самих тільки США. Попереду франкофонів у цих перегонах стоять японці й німецькомовний світ. Після поразки у Другій світовій війні Німеччина і Японія зробили ставку на економіку і продуктивною працею таки домоглися авторитету. В обох країнах мова перебуває на вістрі громадської уваги. Репатріація нереальна для німця, який не опанував рідної мови. Для японця його мова – храм чеснот, скарбниця духу: усне слово править за вексель.

Українська мова посідає 20-те місце у світі за економічним параметром і 21-ше – за демографічним. Але це оптимістичний варіант оцінки, з яким ще треба розібратися. У таблицях Лінгвістичного музею Київського національного університету імені Тараса Шевченка за кількістю мовців вона займає не 21-ше місце, як вважає Д. Кристал, а 26-те, бо директор музею К. Тищенко визнає не одну, а більше китайських мов. Тут-таки вчений графічно подає узагальнений з різних джерел [102; 3; 42; 40] прогноз демографічної потужності мов на 2025 рік, коли населення Землі становитиме 9,5 мільярда осіб: 997 мільйонів говоритиме мовою путунхуа; 545,7 – іспанською; 525 – англійською (очевидно, як рідною); 424,7 – арабською; 334 – бенгалі; 307,2 – малайською; 301,7 – португальською; 284,8 – урду; 278 – гінді (якщо скласти мовців близьких гінді й урду, то спільна мова перейде з сьомого й восьмого місць у списку на друге; уже сьогодні вона четверта); 258 – бігарі; 180 – мінь-нань; 174,4 – суахілі; 161 – панджабі; 138,5 – російською; 126,9 – ахмарською; 123,5 – перською; 121,6 – японською; 118,2 – в’єтнамською; 90,2 – турецькою; 89,1 – німецькою.

Деяких із цих могутніх мов більшість українців ніколи не чула та й нічого про них не відає, отже, всерйоз про взаємодію з ними української нині говорити не доводиться. У мовному просторі України функціонує багато мов, але силу виявляють лише три, причому ранг кожної стрибає вгору і вниз залежно від мірила. Однак лінгвосфера Землі є ціле і суворий закон системи означає, що зміна в одній її ділянці рано чи пізно в певний спосіб обов’язково відіб’ється на всій решті, включно до найдальших закутків. Цікаво й те, що за 40 років – від 1985-го, коли землян було 5 мільярдів, до 2025-го, – іспанська за людністю обганяє англійську, арабська вивищується з шостого місця на четверте, турецька – з двадцять п’ятого на дев’ятнадцяте. Тоді як німецька мова з десятого місця спускається на двадцяте, японська – з дев’ятого на сімнадцяте, російська – з восьмого на чотирнадцяте.

Але демографічна потужність здобуває авторитет мові тоді, коли мова сильна за іншими параметрами, визначальний серед яких господарський. Звичайно, у житті „чистої” економіки не буває, бо й вона залежить від величини спільноти, її звичаїв, суспільного, зокрема політико-правового, ладу, культури, досвіду, освіти, стану інформаційної бази, ефективності самої мови в усіх її функціях тощо. Тому економічний чинник і його окремі показники слід розглядати не як знеживлену абстракцію, а як структурну домінанту в переплетенні взаємовпливів. Голий матеріалізм також заводить у глухий кут. Важливим господарським показником є насамперед валовий національний продукт, який на 1996 рік, згідно з даними [89; 70], представленими в Лінгвістичному музеї за мовами, становив від світового: англійська – 32,78%; японська – 17,80%; німецька – 9,58%; французька – 5,92%; іспанська – 4,0%; італійська – 3,94%; китайська – 2,68%; арабська – 2,39%; португальська – 2,09%; нідерландська – 1,73%; корейська – 1,56%; російська – 1,34%; гінді – 1,15%. Наступні дев’ять місць (14–22) мови посідають у такій послідовності: шведська, малайська, турецька, тайська, данська, перська, українська, польська, фінська. На них сукупно припадає 5,54% світового ВНП. На 160 країн світу з рештою мов (підрахунок тут, зрозуміло, можна робити лише за країнами) – 7,5%. Отже, за двома мовами стоїть половина світової продукції, за чотирма – дві третини. Впадає у вічі величезна розбіжність у статусі мови, міряної за людністю й виробництвом товарів. Для прикладу порівняймо за обома індексами потужності японську з китайською, нідерландську (14,5 мільйонів мовців у Голландії, загалом – 20–23 мільйони) з гінді, німецьку з арабською і російською, англійську – з іспанською...

Чим примітна позиція української мови? Тим, що на глобальному тлі її господарський і демографічний показники більш-менш урівноважені. Однак перший явно не враховує розподілу, чи, сказати б, перерозподілу національних статків: до нашого ВНП слід би додати список 100 найзаможніших людей України, вказавши мову спілкування в родині кожного скоробагатька. У ситуації, коли свідомість пересічного громадянина ледве розрізняє мовні права окремої особи, громадських спілок і державне право, – тобто право народу мати власний голос і залишатися самим собою на своїй землі, – такий реєстр чи не найкраще пояснить, чому повсюдно, масово і при тому масовано порушуються 10-та стаття Конституції України та чинний Закон про мови. Діє принцип „Скачи враже, як пан скаже”. Поки народ мріє долучитися до булави і співає „Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці” (не „запануймо” – без усяких „і”), його й далі ґвалтують чужою мовою, ламаючи йому голос і топчучи йому душу. Правовий статус державної мови не став складником її політичного виміру як мови громадянських свобод і єднання нації. Достоту – з вини та через свідомий опір корумпованої влади, котра ототожнила себе з державою. Традиція цілком радянська, ба – ординська: воля хана, царя, генсека, речника АП, районного князька-посадника і його писаря важить тут більше, ніж праведний закон. Знаменно, що помаранчевий майдан Незалежності кінця 2004 року захищав людську гідність і співав по-українському, але підземний „Глобус” відтак не отутешнив жодної вивіски...

Щодо кількості користувачів української мови, то визначити її зовсім непросто. Попри всю фундаментальність наших україністики та словесності цього ще ніхто не зробив на підставі переконливих критеріїв і методик. Цифру з пальця зазвичай висмоктували політики, підлаштовуючи її під ідеологію. Доказом такого неподобства є той факт, що жодна статистика не ступенює рівнів знання української мови бодай на кілька градацій, бодай за обсягом особистого лексикону, бодай за відповідністю стадії вікового розвитку, хоча, скажімо, без цієї останньої шкали зовсім неможлива раціональна освітня стратегія. Тож мову країни, де вона обов’язкова в кожній школі й була такою з потреби майже всю радянську добу, обмірюють так, ніби простір країни густо населений не вродженими краянами, а глухими до голосу землі чужинцями – туристами чи завойовниками.

Коли поцікавитися Всесвітньою декларацією людських прав на сайті ООН [107], може скластися враження, що в Україні третього тисячоліття немає ні свого МЗС, ні гідних дипломатів із належною освітою, адже кричущу неграмотність українського тексту декларації, передертої з російського перекладу, тут ілюструє дивний, невідомо як добутий показник у 41 мільйон мовців – ніби решта наших громадян тутешньої мови не розуміє, „Кобзаря” не читала, жодної української пісні не засвоїла і бодай на базарі чи на офіційному прийнятті зв’язати докупи двох слів не годна. Знаменно, що на цьому сайті демографічні показники багатьох інших мов, які не є міжнародними, виходять далеко за межі народонаселення відповідних країн. Чи це часом не воронячий кряк? Адже офіційно [106] нас в Україні на 1 січня 2007 року було 46 646 тисяч (як заплющити очі на те, що 7 мільйонів заробітчан поневіряється по галасвітах). Це вже вимирання й розчинення „понад план”, бо, за прогнозом ООН, з 1995 по 2025 рік Україна мала би спуститися з 23 на 31 місце у списку країн світу, досягши відмітки 48,7 мільйона осіб [3: 24, 26]. За прогнозом Інституту економіки НАНУ  [73: 36], чисельність людності в Україні на початок 2026 року становитиме 42,1 мільйона (або в межах від 38,3 мільйона до 45,5 мільйона).

Радянські джерела називали 35 мільйонів тих, хто українською мовою говорив у СРСР 1979 року, і додавали пару мільйонів на діаспору [36: 533]. Ця „червона” правда досі мандрує по світу в численних довідниках. З іншого боку, тривалу українську еміграцію дехто оцінює ледве не як більшу від піку залюднення України (52,2 мільйона в 1993 році [46: 6]), однак безвідносно до ступеня чи етапів мовної асиміляції її нащадків „на чужині”. Народознавець Ф. Заставний  1992 року стверджував, що за межами України оселено близько 11 мільйонів етнічних українців. З них за переписом 1989 року 6 767 тисяч мешкало в СРСР поза Україною і 37 419 тисяч в Україні [23: 3].  Разом – 44 186 тисяч, з-поміж яких 35 835 тисяч назвало рідною мову своєї національності*. Ось як ми до цього йшли [26; 45; 43; 44; 47]:

За іншими підрахунками [27: 36] з 1897 по 1959 рік питома вага українців на території СРСР знизилася на 3,4% – з 21,6% до 18,2% (у таблиці: на 3,8% – до 17,8%), за мовою – на 6,0% (що збігається з 15,6% у таблиці), а серед східних слов’ян на 9,3% – з 29,9% до 20,6% (за поданими вище джерелами – до 23,4% у 1959 році і 22,2% у 1989 році).

Якщо століття тому національність розпізнавали за мовною ознакою, то для інкубації народу-совка з єдиним „есперанто” ці близькі поняття треба було спершу штучно розвести й розлучити. Звідси прикметна тенденція до двомовності й російщення. Нерідну мову записували за критерієм вільного володіння, дуже хвалячи українців за повоєнні темпи „інтернаціоналізації”: на 1970 рік у СРСР російську мову як другу опанувало 36,3% українців (отже, 63,7% її не знало, в Україні й понад те – чим не свідчення мовного суверенітету?), на 1979  – 49,8%, на 1989 – 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців (1959 року вже 4,5 мільйона), і тоді залишався лише один крок, вельми заохочуваний панівним світоглядом, – наректися росіянином. Загалом уважалося, що рідну мову кожен знає або сяк-так знати повинен, – про це не надто й допитувалися, бо важила воля заявника, яку треба було усуспільнити. Не дивно, що між переписами 1897 і 1989 років росіян побільшало від 55,4 до 145,2 мільйона, тимчасом як українців – ледь-ледь, та й то не за мовою спілкування.

Перепис населення в Україні 2001 року, політичні пристрасті якого можна порівняти з виборами голови держави, встановив, що українська мова в себе на батьківщині рідна для 32 708 тисяч осіб. Це 67,5% від 48 457 тисяч жителів України, з яких 37 541,7 тисячі – етнічні українці (77,8 %). Серед самих українців мову своєї національності назвали рідною 85,2 %, для решти 14,8% українства рідна – російська. Тоді як серед росіян, що їх в Україні 8 334,1 тисячі (17,3% людності країни) показник мовної асиміляції значно нижчий: 95,9% призналося до російської мови і лише 3,9% – до української [106].

Ще для порівняння: 1959 року з 41 869 тисяч мешканців УРСР (з них українців 32 158 тисяч, росіян 7 091 тисяча) українську мову назвало рідною 30 562 тисячі (у тому числі 131 тисяча росіян), російську – 10 172 тисячі (у тому числі 2 076 тисяч українців). Мовні частки українства – 93,5% : 6,5%, росіян – 1,8% : 98,1%.

Але ж володіння мовою і визнання мови свого роду – цілком відмінні речі. По-українському говорить президент Грузії і говорив Папа Римський Іван Павло ІІ, українознавчі кафедри тепер поширюють українську фонетику навіть у Китаї та Японії, де українців негусто. Право на самоназву, право батьків записувати мову своїм крихіткам-немовлятам – не іспит із мови, щоб зайняти посаду чи вступити до університету. Можна-бо різною мірою знати й кілька десятків мов, тоді як рідна мати з її колисковою піснею – одна. Складніше, коли батьки різномовні або батьки батьків звертаються до тебе аж чотирма різними етномовами, але в такому разі діє критерій осілості. Батьківщина – одна. Хай подвійне громадянство розцінюють як дворушництво і форму шизофренічного роздвоєння особистості, але навіть у вічного мігранта-перекотиполя і круглого сироти можуть залишатися почуття до близького серцю середовища чи бодай пам’ять про місце свого народження.

Власне, що таке рідна мова? А. Погрібний стверджує, що це мова роду, а не материнська – по-французькому langue maternelle [49: 459–470]. Слушна думка, коли уточнити, що коріння живить рід із різних глибин давнини. В. Русанівський доводить, що це мова батьків, „з якою людина входить у світ”, рідна мова також „єднає, консолідує народ у часі й просторі” [64: 553]. Тобто це – етномова. Цілком за О. Потебнею. Проте куди ж дітися суржику? Цікаво виходить: суржик не може бути рідною мовою за визначенням, тоді як насправді він був нею споконвіку. Зрештою, час стирає різницю між законним імпортом і контрабандою слів. “Немає і бути не може жодного чистого, не змішаного мовного цілого”, – наголошував І. Бодуен де Куртене [7: 363].

У мовознавстві послуговуються також терміном „перша мова”. Проте рідко уточнють при цьому, чи вона основна у спілкуванні, чи найцінніша для особистості за її власним критерієм, чи першою засвоєна, чи рідна і знана, чи лише етнічна ознака. А це не одне й те саме.

Далі. Що означає володіти мовою? Коли людина виражає себе тільки мовою свого роду, ніколи не переходячи на іншу, вона цілком здатна розуміти чужі мови. Близькоспоріднені – то й одразу, вперше зачувши, без набутої звички їх сприймати. Коли довідник стверджує, що по-білоруському розмовляє 8,2 мільйона осіб (понад 8 мільйонів у СРСР і близько 200 тисяч за його межами [36: 71], чи 7,2 мільйона  [93: 444], чи понад 7 мільйонів лише в СРСР [81: 175], він не враховує або приховує суттєві речі. Як розмовляє? За яких обставин? Як часто? Коли строго оцінювати, ця кількість значно менша, а як зважити на суржик („трасянку”), то й зовсім мала. Однак розуміють білоруську мову – на слух чи з писемного тексту – десятки мільйонів людей, принаймні вся Україна. Та й що тут не розуміти? Навіть у найвищих регістрах, як-от у Янки Купали:

А хто там ідзе, а хто там ідзе

У агромністай такой грамадзе?

– Беларусы?

А што яны нясуць на худых плячах,

На руках ў крыві, на нагах у лапцях?

– Сваю крыўду.

А куды ж нясуць гэту крыўду ўсю,

А куды ж нясуць напаказ сваю?

           – На свет цэлы.

А хто гэта іх, не адзін мільён,

Крыўду несць наўчыў, разбудзіў іх сон?

           – Бяда, гора.

А чаго ж, чаго захацелась ім,

Пагарджаным век, ім, сляпым, глухім?

           – Людзьмі звацца.

            До речі, білоруська орфографія досконаліша від української – куди вже тут англійській чи французькій. Навзаєм білоруси читають Т. Шевченка без перекладу. Звертаючись до білоруса своєю мовою, українець тлумача не потребує. Якщо ми приймаємо за істину, що мова є засобом порозуміння, то мусимо пристати й на ту тезу, що належне сприйняття мови – визначальний критерій її знання. Крім того, наука давно довела: людина осягає зміст слів аж ніяк не пасивно, неодмінною умовою розуміння є активна внутрішня імітація форми – згорнене промовляння самому собі того, що чуєш і читаєш. Чому ж українцям не записують другою мовою білоруську? Хіба тому тільки, що ми не озвучуємо її і не виражаємо себе нею? А чи не тому насамперед, що критерій в опитуваннях чітко не визначено або підмінено, бо йдеться взагалі не про володіння мовою, а про щось інше?..

За переписом 1999 року [105; 87], білоруську мову назвали рідною 73,7% населення Білорусі. Від 1989 року цей показник зріс на 8,2% (тоді як аналогічний щодо української мови в Україні за 12 років – лише на 2,8%). Але розмовляють удома білоруською мовою лише 36,7% краян – 3 683 тисячі. 6 308 тисяч, або 62,8%, мешканців батьківщини Янки Купали спілкуються вдома російською, котра тут рідна для 21,9% жителів (на українських теренах – для 29,6%). Серед білорусів, що їх у країні 8 159 тисяч на 10 045 тисяч людності, по-білоруському вдома говорять 41,3% (хоча рідною її назвали 85,6% білорусів), по-російському – 58,6% (хоча рідна вона для 14,3%). Як бачимо, розбіжності чималі й дуже драматичні. З-поміж 1 142 тисяч росіян Білорусі лише 4,3% балакають удома білоруською, 9,1% вважають її рідною (слід гадати, мовою полишеного роду), ще 17,1% володіють нею вільно. Однак решта, тобто переважна більшість, до питомої мови країни проживання ніяк не признається, бо й не створено для того потреби. Природно, постає запитання: чи російська колонія в Білорусі взагалі не розуміє спорідненої слов’янської мови, чи вдає нерозуміння з міркувань самозбереження, національного егоїзму, „патріотизму” тощо? Порівняймо: 57,6% з 396 тисяч поляків Білорусі вдома використовує білоруську, а 67,1% визнало її рідною. Всюдисущу „трасянку” статистика не помічає. (Про витіснення й російщення білоруської мови див.: [4; 72]).

У чому проблема? Не лише в тому, скільки носіїв тієї чи іншої мови є в країні і на планеті, а й у тім, скільки кожної мови і мови в цілому є у людини, у групи осіб, у народу. Скільки людей в Україні знає мову свого громадянства належною мірою? Тобто – як, наскільки добре знає? Скільком і в якому обсязі треба довчити її, щоб суспільство функціонувало як єдина і цілісна нація – без серйозних непорозумінь і конфліктів? Цього ні протягом перепису 2001 року, ні в жодний інший спосіб з’ясовано так і не було, попри те, що двомовність, надто суржик, але також і диглосія, за якої мови розбігаються по царинах застосування, – це здебільшого напівмовність, обскубаність і роздертість душі, гальмо для інтелекту індивіда й соціуму.

Варта уваги думка, якій доба глобалізації дарує шанс стати громадською, про те, що на світі є люди взагалі без етнічної належності чи рідної мови. Адже кількісні виміри ступенюються за насиченням якості. Відомий убивчий термін Є. Маланюка – „національні кастрати”. Д. Білоус пише про „Іванів безрідних”: це ті, хто „забув (якщо коли й знав. – В. Р.) рідну мову”, „втратив корінь і основу” і „обчухрав себе дотла”. Національний імунітет засвідчують також анекдоти на тему „пан Ніхто”. Ось один. Едік Петренко з Єнакієва знайомиться в Києві з негром Орестом Марумбе. „Ты по национальности кто будеш?” – допитується Едік в Ореста. „Я українець, добродію, – гордо відповідає негр, – я тут народився”. „Блін, а я тада хто?” „Не знаю, добродію, їй-бо не знаю...”

Відсутність у людини рідної мови – серйозне поняття наукової методології. Власне, чи всі функції мови творять людину та її індивідуальність однаковою мірою? Що вирізняє homo sapiens у процесі соціалізації живих істот? Потреба харчуватися й плодитися чи виражати себе духовно, шанувати святощі й прекрасне? Р. Якобсон наголошує [91: 471], що бажання підтримувати контакт із подібним до себе спільне для птахів, що говорять, і людей; діти засвоюють цю функцію мови першою і значно раніше, ніж починають сприймати й передавати повідомлення. Нагадуючи, що від глобального винародовлення вчені застерігали починаючи з ХІХ століття, Н. Дзюбишина-Мельник стверджує: рідна мова є не в кожного навіть за обставин одномовного довкілля, бо це мова культури, яка виховує, а не мова спілкування, до якого спонукає вселенський інстинкт [11]. На жаль, така незашореність є скорше винятком і заледве не „рецидивом єресі” на тлі суцільних офіціозних анкетно-статистичних спрощень.

Цікавого досвіду набув Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) під президенством В. Хмелька, досліджуючи від 1991 року шляхом співбесід мовні орієнтації людей. КМІС припускає можливість багатомовного та поліетнічного самовизначення маргіналів, біетнорів, двомовців і суржикомовців. Фактично на особистість у певних межах поширено підхід, який раніше застосовували до різномовної спільноти і на якому І. Бодуен де Куртене наполягав стосовно мовної цілості в тому сенсі, що вона щораз втілює взаємодію цілостей. Мова індивіда (ідіолект) при такому розгляді виступає дзеркалом суспільства, а не лише одиничним елементом його мозаїки. Нове бачення дає змогу краще відстежувати в мовному просторі динаміку розмаїття. Схожих засад дотримується відділ соціолінгвістики, очолюваний Л. Ставицькою в Інституті української мови НАНУ. Інститут соціології НАНУ, навпаки, сповідує традиційний підхід. Проведене його фахівцями в січні 2001 року опитування громадської думки засвідчило таку картину: 37% опитаних спілкуються в сім’ї українською мовою, 37% – російською, 1% – іншими, а 26% – по-різному, залежно від обставин [80: 114]. Звичайно, навіть ці результати чимось показові, попри спрощення орудних понять. Покликаючися на них, В. Євтух і В. Трощинський у вступній статті довідника „Етнонаціональна структура українського суспільства” слушно зауважують, що „суспільний і побутовий престиж української мови не є адекватним її виражальним можливостям та високому рівню розвитку” [15: 10].

Напередодні перепису населення 2001 року КМІС провів в Україні опитування 5 226 дорослих (від 18 літ) осіб і з’ясував, що 12,4% з них схильні назвати дві рідні мови. Це якраз ті, хто під час перепису вибрав рідною або, як каже В. Хмелько, „ріднішою” мову українського громадянства [85; також 103]. Цілком імовірно, що їхній вибір був би на користь „радянської” мови (а відсоткове співвідношення рідності мов у спільноті змінилося б із 67,5 : 29,6 на 55,1 : 42,0), якби 2001 року Україну ще „перетравлював” СРСР... Котра ж із мов переважає в мовній поведінці? 2003 року 40,5% з 22 462 опитаних КМІС заявили, що їм легше спілкуватися українською мовою, 43,1%, – російською, а 16,4% – що спілкуються однаково легко обома. Котрою мовою все-таки більше спілкуються ті, кому робити це, як вони самі стверджують, однаково легко? Відповіді 3 586 двомовлян розділилися так: українською – 23,5%, російською – 37,1%, решта 39,4% опитаних вважає, що обома порівну. З-поміж 1 414 „рівносторонніх” білінгвів, які послуговуються обома мовами однаково легко й часто, все-таки частка тих, хто повідомив про це по-українському, менша – 44,2% проти 55,8% тих, хто засвідчив відсутність преференцій по-російському. В. Хмелько робить висновок: станом на 2003 рік в Україні було 47,2% українськомовних осіб і 52,8% російськомовних, поміж українців таких 57,9% і 42,1%. Зважмо, що результат отримано за одним-єдиним критерієм зручнішої мови і за умови вибору лише з двох. Але це процедурно встановлений факт – не умовний спосіб, у якому не всі вбачають потужне знаряддя думки. Утім, порівнявши цифри КМІС і Держкомстату, можна припустити, що Україна йде шляхом Білорусі, де за рідну визнають одну мову, а вдома й поза домом розмовляють іншою – з акцентом, за яким і впізнають земляка на чужині. Цією іншою є вічно перехідна мішанка – супутниця етнічної маргіналізації.

Чи є тривкий ґрунт для оптимізму? Адже, як зазначав А. Мейє, „мовна ситуація нестійка скрізь, де живуть різні за походженням люди” [96:  80]. Опитавши за 12 років незалежності України (з жовтня 1991-го до жовтня 2003 року) близько 170 тисяч осіб, КМІС установив, що українська мова як зручніша поширилася і серед дорослих у цілому, і серед двох найбільших етнічних груп. Співвідношення її з російською у відсотках за трьома періодами таке:

Впадає в око чималий зигзаг показника в українців, а тому і загального. За мовно-етнічними групами розподіл такий (у відсотках):

Проте картина різко змінюється, коли мову опитуваного визначає не він сам, а опитувач після співбесіди, враховуючи суржик.

В. Хмелько підкреслює: у 2000–2003 роках суржик в Україні поступився російській мові, а поширений він переважно серед українців. 2003 року його зафіксовано в 13,8%  українців і лише серед 5% росіян. Решта українців українськомовні – 49,9%  і російськомовні – 36,3%. Це дає підстави вченому поділити все доросле населення України на п’ять мовно-етнічних груп. Станом на 2003 рік їхнє співвідношення у відсотках за регіонами* було таке:

Ці результати КМІС підтверджують закон більшого (коли не однобічного) впливу сильнішої (стійкішої, авторитетнішої, агресивнішої) мови, відомий з певними осторогами, як закон Е. Віндіша, суть якого полягає в тому, що не вивчена чужа мова, а власна мова народу стає змішаною під впливом чужої. Вочевидь, ситуація в Україні протилежна тій, яку описує Ю. Жлуктенко, звертаючи увагу на тиск місцевої (?) англійської мови в США і Канаді на мови пізніших імігрантів і відзначаючи, що з напрямком мовного тиску часто збігається напрямок соціальної дискримінації  [18: 12–13].

Звичайно, з переходом на мову іншого етносу і поширенням суржику зв’язані й масштаби досліджуваної КМІС двоетнічності. Опитувачі КМІС цікавляться, котре з п’яти суджень найбільше відповідає думці опитуваного про себе: я вважаю себе 1) тільки українцем, 2) і українцем, і росіянином, але більше українцем, 3) однаковою мірою і українцем, і росіянином, 4) і росіянином, і українцем, але більше росіянином, 5) тільки росіянином. Три середні варіанти відповіді тлумачаться як різні рівні біетнічності. За В. Хмельком, етнічна структура дорослої людності в Україні станом на початок ХХІ століття (2001–2003 роки) у відсотках така: 62,9 – щирі українці, 22,5 – українсько-російські біетнори, 10,0 – щирі росіяни, 4,6 – інші. Дві третини біетнорів за одноетнічним самовизначенням – українці (кожний п’ятий із загальної кількості українців), одна третина біетнорів – росіяни (двоє з кожних держкомстатівських п’ятьох).

Заслуговує на увагу самий спосіб таких спостережень – цінна методика набуття знань. Щоправда, обійдено мовну динаміку за віком і шкільний вік як найбільш рухливий і показовий для картини майбутнього. Мова дітей має цікавити суспільство передусім. Наскільки масштабним є мовно-духовний злам роду, яка частка юні розмовляє нерідною мовою з батьками, з дідом та бабою? І навпаки, як часто утверджують діти мову свого громадянства і тим самим ідею єдиної політичної нації у спілкуванні з російськомовними батьками з-поміж українців та етнічних меншин? Чіткого критерію для проведення межі між суржиком і несуржиком опитувачі не випрацювали. І третьої мови, котра постійно нагадує про себе з вивісок чи не всіх українських міністерств, не помітили. Знаменно, що, переназиваючи співбесіду на інтерв’ю (в англійському значенні, ширшому, ніж „розмова журналіста зі знаменитістю для оприлюднення в ЗМІ”), а опитуваних і опитувачів на респондентів та інтерв’юерів, КМІС не вважає переклад тутешніх слів чужими за мішанку.

Тут таки не обійти стороною мовний арсенал соціології.

Відомо, що розбіжність у відповідях залежить від того, як саме сформульовано запитання. Спитаймо загал про нібито одне й те саме по-різному: „Чи Ви згодні з тим, щоб дозволити” і „Чи Ви проти того, щоб заборонити”, „Чи Ви за?” і „Чи Ви проти?” – й отримаємо разюче відмінні результати. З цього приводу проведено чимало спеціальних досліджень (узяти хоча б студію давню: [98]). Усі вони доводять, що люди особливо схильні потрафляти опитувачам, коли в запитанні, сказати б, у соціальній проблемі, немає достатньої ясності. До слова, якраз такі запитання, що дають необмежені можливості маніпулювати громадською думкою, і виносяться на референдуми урядами, які бажають скинути із себе тягар відповідальності. Класичний приклад відвертої агітки – запитання на референдумі 20 січня 1991 року в Криму. Всупереч Конституції УРСР Україну там навіть не згадували: „Ви – ЗА відновлення Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника Союзного договору, ТАК чи НІ?”

На прес-конференції в УНІАН 13 квітня 2005 року з’ясувалося, що КМІС як приватна установа готова проводити опитування на замовлення будь-кому, хто за це заплатить. Зрозуміло, що, пропонуючи некоректне запитання, замовник тим самим визначає і відповідний відсоток по кожній з відповідей. Згадаймо Остапа Бендера, який кидав у зал глядачам: „Товариші, хто тут проти вітчизняного фільму?” Предметом журналістського розслідування в УНІАН стало скандальне замовлення, здійснене через так званий Центр стратегічного планування однією проімперсько-реваншистською партією, яка „поцікавилася” у громадян України, точніше у двох тисяч опитаних КМІС, чи згодні вони з тим, щоб російська мова була другою державною мовою нарівні з українською. У такий спосіб партія не лише провела пропагандистську кампанію, а й отримала понад половину прихильників своєї ідеї змінити в Україні конституційний устрій (адже, як роз’яснює Конституційний Суд, українська мова є символом державності і складником конституційного ладу). Прикметна напориста й безальтернативна модальність запитання, яке й поширили мовою російською: „Согласны ли Вы с тем, что русский язык в Украине должен иметь статус государственного наравне с украинским?” Повідомлення про нібито панівний настрій потіснити українську мову в її державотворчій функції вмить запустили у пресу. По суті ж, цю акцію і сплановано було як дешеву (зокрема, в буквальному розумінні), але широкомасштабну провокацію проти мови українського громадянства і власне єдиного (за статтею 4 Конституції України) громадянства. Недарма ідею подвійного громадянства (і знищення української державності) пов’язують саме з мовою...

Цікаво, який би результат отримав КМІС на запитання: „Чи влаштовує Вас те, що Ви живете в країні української мови?” Або: „Чи Ви проти того, щоб мову українського народу витісняли з належних їй по праву сфер і теренів?” Або: „Чи бажаєте Ви, щоб унаслідок запровадження офіційної двомовності Україна стала Білоруссю або Росією?” Або: „Чи згодні Ви з тим, щоби споконвічна мова нашого краю надалі об’єднувала все українське суспільство?” Або: „Чи погоджуєтеся Ви з тим, щоб уся Україна через сто років говорила своєю, українською мовою?” Або: „Чи хочете Ви, щоби Донбас вітав Галичину по-українському, а держава консолідувала націю, як того вимагає стаття 11 Конституції?” Або: „Як по-Вашому, чи повинна колоніальна мова царського і радянського режимів залишатися знаряддям поневолення українського народу?” Або: „Що підказує Вам совість: треба повертати Україні відібрану в неї мову чи й далі пришивати їй чужий язик?” З огляду на явно нетутешні джерела фінансування багатьох опитувань, ЗМІ, політкампаній справедливо було б допитатися і про таке: „Чи згодні Ви з тим, що українська мова в Україні повинна відроджуватися державним коштом тих, хто її душив і забороняв?” Скиньмося науці по гривні, громадо!

Тим часом побутовий полтавський суржик і науковий, діловий чи рекламний піджин, мішане койне базару­-маркету і жаргон львівських реперів чи донецьких байкерів різняться за походженням, сферою використання, міткою верстви (соціальним маркером), але єдині в основі основ. Усі вони розмивають межі мовної системи, підтверджуючи її відкритість і неоднорідність, але так само встановлюють нові межі, витісняючи з ужитку питомі слова мови. Переписи людності не враховують, яку частку словника Б. Грінченка 1907–1909 років витруєно з ужитку й репресовано. Демографічна динаміка не відображає ні природного переходу слів до розряду історизмів та пасивного обігу, ні обсягу фонду мови взагалі і його частотного розподілу, ні того, що, ким і як засвоєно. Це означає, що в тих самих термінах перепис щоразу фіксує мову інакшу, певною мірою вже іншу.

Цікавий факт: попри тривале російщення українського лексикону, в українських словниках іншомовних слів майже немає росіянізмів. У словнику С. Морозова і Л. Шкарапути 2000 року [67] – навіть позначки для них, як і в ранішому, 1974 року, за редакцією О. Мельничука [65], де пояснено близько 24 тисяч слів і термінів. Немає навіть народознавчих реалій Росії. Зате російські словники іншомовних слів містять майже ту саму лексику, запозичену головно з греки, латини й молодших західноєвропейських мов. Притік нових англіцизмів спішно й завзято фіксується та узаконюється. Словник за редакцією Л. Пустовіт, що з’явився 2000 року [68], налічує 23 тисячі слів і терміносполук, словник О. Скопненко і Т. Цимбалюк, виданий у 2006 році [75], – 20 тисяч, а словник того ж 2006 року за редакцією С. Єрмоленко, над яким трудилися С. Бибик і Г. Сюта [69], – близько 35 тисяч. Це, вважаймо, ціла окрема мова. Принаймні обсяжна стильова підсистема, вельми виразна на тлі слов’янської лексики. З однієї підсистеми на іншу вже можна робити переклади, хоч би й під приводом коригування, тобто правлення тексту, уникнення міксації і контамінації, або змішування і засмічення стилів...

За Д. Кристалом [93: 451], а відтак і за Е. Делбі [95: 659], українською мовою спілкується 45 мільйонів людей „в Україні і землях поблизу”. Тобто менше, ніж є мешканців в Україні. І так само менше, ніж є українців на всіх меридіанах. Російська мова в таблиці мов світу Д. Кристала має два демографічні показники – 155 мільйонів і 300 мільйонів [93: 449]. Розбіжність у 145 мільйонів означає, що майже для половини тих, хто так чи інакше послуговується цією мовою, вона нерідна. Чисельно це ще одна Росія. Слід гадати, перша цифра охоплює й російську діаспору, зокрема в Україні – разом із кожним сьомим українцем, що визнав її рідною; друга – людність колишнього СРСР і певною мірою „соцтабору”. Звичайно, для авторитету мови важливо, щоб її знали поза етнічним і державним ареалами. А втім, тенденція від зародку очевидна і має численні аналоги та плоди. Досить згадати знов-таки геть вихолощену московщенням Білорусь і те, що португаломовна Бразилія за людністю – це чотирнадцять Португалій.

У багатонаціональній Росії, згідно з переписом 2002 року, живе 145,3 мільйона людей, країну охопила тяжка демографічна криза. „За прогнозами експертів ООН, – пише Є. Жеребецький, – у 2025 році населення Росії буде становити 138 мільйонів осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 мільйонів осіб уже в 2016 році... Російський демограф Є. Андрєєв прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 мільйонів. Треба відзначити, що в ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 мільйонів осіб” [17: 63]. Отже, етномовний велет слабшає. Залишається якась надія на легкотравний український та ще білоруський людський ресурс, яким він століттями живився. Утім, і нове поповнення поглинає прірва: “За останнє десятиліття, – б’є на сполох член-кореспрондент РАН Н. Римашевська, – чисельність дітей до 18 років скоротилася в Росії на 9 мільйонів. 2003 року їх стало 30 мільйонів. До середини століття частка дітей зменшиться до 12 відсотків і становитиме 10 мільйонів осіб” [цит. за 74].

Мов у Європі ані мало, ані багато – десь 225. Це від 3 до 9 відсотків мов світу – залежно від того, як їх лічити, бо називають від 2,5 до 7 тисяч. Найбільше мов у Європі якраз на сході – в Росії, про що Росія вперто не зізнається. Бо коли на півночі європейської Росії й у волзько-уральському краю мови поволі згасають ніби самі, а насправді внаслідок створених для цього умов, то на Північному Кавказі йде кривава війна на знищення тубільних етносів і „зачистка” численних мовних „реліктів”. Як свідчить К. Тищенко в календарі на відзначення Європейського року мов, у гірському Дагестані в долині річки Андійська Койсу вздовж її 80-кілометрової течії зосереджено 13 малих мов – „своєрідний дорогоцінний для науки мовний заповідник” [77]. Та й не лише для науки – для людських душ. А тимчасом Європейську хартію загрожених мов Росія досі не ратифікувала. Зате коли Україна, так і не розібравшися, що то за документ, навіть не переклавши його як слід, заповзялася ратифікувати Хартію, голова Держдуми РФ Г. Селезньов приїжджав до Києва наприкінці 2002 року, щоби своєю вимогою ратифікації чинити на Україну тиск. Так само на торгах енергоносіями і під час виборчих кампаній Україні постійно втовкмачують, що на землі Тараса російській мові треба надати рівні права з українською, зробити її тут державною. Звичайно – за зразком Білорусі, де мова Янки Купали внаслідок такої „рівності” (карася та щуки) вже ховається по закутках, а не за прикладом самої Росії, де живуть мільйони українців, що їх вистачило б на окрему чималу державу з власним урядом, школою, військом, скарбницею, конституцією і мовою громадянства.

Як тут не згадати “Великий Жовтень”, коли після розвалу Росії на її теренах, крім УНР, постала 1918 року ще одна українська за суттю і українськомовна суверенна держава в Малиновому Клину – Кубанська Народна Республіка, а в Зеленому Клину українська етнічна більшість, отримавши 1921 року національну автономію в межах Далеко-Східної Республіки, взяла собі за програмну мету проголосити її як українську державу – Зелену Україну. Кожен українець повинен знати про це хоч би з „Енциклопедії українознавства” [14, т. ІІ/2: 768–780; 14, т. ІІ/4: 1206–1224; див. також: 65]. І ці обидві інші України були невдовзі вистріляні, виморені й силоміць деукраїнізовані. “Ви хто будете: росіяни чи петлюрівці?” – питали, розстібуючи кобуру, переписувачі населення на Кубані*. І навіть за таких умов, як свідчить етнолог В. Наулко, в сучасних межах Краснодарського краю 1926 року записалося українцями 1 421 000 осіб (41,1% від усього населення проти 47,4% у Кубанській області 1897 року), на Ставропіллі – 480 100 (або 27,3%, у 1897 р. – 36,6%), у Ростовській області – 1 174 500 (53,0%). До речі, Ростов-на-Дону в добу УНР розглядали як можливу столицю України. “Вісті ВУЦВК” 15 листопада 1927 року офіційно подали: на Північному Кавказі живе 3 842 тисячі українців (це дві з половиною теперішні Естонії), зокрема на Кубані – 2 273 тисячі; також на Курщині – 1 300 тисяч, на Воронежчині – 1 мільйон, у Сибіру – 1 200 тисяч, у Туркестані – 600 тисяч, на Далекому Сході – понад 600 тисяч. Ще в 50-х роках ареали українства, хай і неточні та підчищені, розпливалися великими плямами поза Україною на мапах СРСР у шкільних атласах – невдовзі цілі українські країни, рівнозначні багатьом державам світу за людністю, площею й виробництвом, зникли, так і не вдихнувши національної свободи й не набувши жодної автономії, а від інших залишилися малесенькі цяточки. Варто заглянути в атлас “Українці. Східна діаспора” [83], щоби переконатися, яким стрімким, нещадним і диким було перероблення мільйонів українців на росіян і по всій Росії, і в Казахстані та інших республіках Середньої Азії, і в Прибалтиці та Закавказзі. Першою жертвою такої асиміляції, як це засвідчує також класична праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” [10], завжди ставала українська мова.

Сьогодні ця злободенна тема не сходить зі шпальт періодики й зібрала вже чималу бібліотеку. Зокрема, примітні матеріали численних конференцій [як-от 52; 9; 39] і книги [63; 53; 88; 50; 12; 90; 28; 33; 35; 34; 30; 37; 38; 79].

Однак процес російщення українців досі не зупинено і в самій Україні. Мало того, пригальмований у 1989–1994 роках, він за останні роки незалежності набрав нових обертів. Потужними фабриками субетносу – поки що під вивіскою не так нової Росії, як уламку старої радянської імперії – залишаються, зокрема, Крим і Донбас. У Донецьку, де за останнім переписом проживає 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську (мову українського громадянства) назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську – 76,9% українців. Як бачимо, російщення переважає українізацію в понад сто разів. Хто ж кого тут в Україні силоміць асимілює? І чи є насильством наслідування споконвічного голосу землі, чого, зрештою, вимагає елементарна повага до неї і ввічливість? Зважмо, що такого запопадливого втілення сталінської ідеї „злиття націй” не було навіть у найжорстокіші часи УРСР: за М. Скрипника шкільництво в Донбасі було українським, а за П. Шелеста з домівок по всьому краю ще не переставали лунати українські пісні:

Я шахтарочка мала,

Звуть мене Маруся,

В мене чорних брів нема,

Та я не журюся...

За Й. Сталіним, злиття націй має пройти три етапи: 1) розквіт національних мов і культур (на практиці більшовизм вже тут більше домагався зближення); 2) двомовність, коли одна мова – міжнаціональна; 3) загальна одномовність внаслідок відмирання (читай: нищення) національних мов [71: 346–347]. На думку історика Г. Єфіменка, „в незалежній Україні проводиться сталінська національна політика”, ХХІ століття – свідок сталінізму в дії: до першого етапу „наші керманичі навіть не наблизилися”, де-факто наявні ознаки другого етапу, проте антиукраїнські сили все роблять, щоби провести третій етап, чого не вдалося самому Й. Сталіну, але в чому досяг успіхів почет Л. Брежнєва [16: 184–185].

Поза сумнівом, мова – це виразник ментальності і множник енергії народу, а мововбивство – форма етноциду. Етнічний складник демографічної потуги мови (ті, хто, визнаючи мову рідною, виражає себе нею) відбиває не тільки внутрішню взаємодію решти параметрів, а й перебіг силових стосунків етномов та їхніх носіїв. Мова – це влада, причому в численних іпостасях – аж до програмування думок і вчинків матрицею прихованих значень, неуникною граматичною формою, асоціативним пучком лексеми. У давньоримській сентенції „Чия влада, того й мова” вгадується ще й обернена залежність, що її висвітлив Дж. Орвел у романі „1984”: „Чия мова, того й влада”. Владою мови переймаються семіотика (надто структуралізм), соціолінгвістика, психолінгвістика, вже й нейролінгвістика, частину якої, природно, з огляду на її маніпулятивний (далеко не лише психотерапевтичний чи освітній) потенціал притримують під рядном подібно до деяких втілених у боєголовках відкриттів бактеріології, хімії та ядерної фізики... [Див. зокрема: 92; 5; 13; 31; 32; 84; 19; 21; список 88 книжок з нейролінгвістичного програмування наведено додатком у праці: 97].

„Ключову роль у сучасному неозросійщенні України відіграють телебачення і преса, – доповідав на слуханнях у Верховній Раді 2003 року Л. Танюк. – Зміни, що відбулися в цій галузі, майже катастрофічні. Частка загального накладу газет, друкованих в Україні українською мовою, знизилася з 68 відсотків у 1990 році до 35 відсотків у 2000 році (знижується й далі), журналів відповідно з 90 до 12 відсотків. ...Українською виходить в ефір лише 18 відсотків телепрограм. ...З 2000 року РФ взяла курс на тотальну експансію: ПЕК, металургія, домінанта російського капіталу в „Укргазбанку”, „Київінвестбанку”, Петрокомерцбанку”, „Альфа-банку”, необмежене панування „Лукойла”, перебрання під свій контроль усієї алюмінієвої галузі. По суті, під владою російського бізнесу опинилося три чверті українського ринку нафтопродуктів і більш як 50 відсотків банків”. Ще один спосіб повернути Україну в лоно імперії – розплановане вторгнення зомбівної роспопси, маскульту, зіткнення культур, задурення нації гастролерами під прапором „боротьби проти культурної провінціалізації України” [48: 17–19].

Намір утримати Україну на культурно-інформаційному повідку її друзі-зазіхальники й сепаратисти називають нейтрально й невизначено – „надати російській мові офіційний статус”. Тут би спитати: а який саме? Адже російська мова має в Україні офіційний статус мови іноземної: вона представляє Росію незалежно від того, скількома десятками мов там говорять і скільком мільйонам українців там зась до освіти рідною мовою. А крім того, тут це мова національної меншини з усіма належними їй правами, захищеними Законом про мови, Конституцією України й окремим Законом про національні меншини. Якого ще статусу й кодексу свобод треба? Хіба що статусу мови поневолення, колоніальної чи історичної радянської – у такому разі поруч з польською, угорською і румунською, грецькою давньою та новою (адже досі маємо греків), кельтською, скіфською, сарматською, готською, гунською і десятком-другим інших, від яких в українській залишилися більш або менш помітні сліди. Проте ні колоніальної, ні іноземної, ні радянської, ні мови меншини, ні мови Батия, Муравйова чи Гітлера, ні будь-якої іншої, крім єдиної для всіх громадян мови українського громадянства, наша Конституція розуміти не зобов’язує. Бо на те й держава: перед мовою єднання у продуктивну силу і націю, як перед Богом і сонцем, усі рівні незалежно від того, яка мова для кого є рідна і мила.

Президент Л. Кучма при своїй доброті та щедрості якось зронив, що російська мова в Україні не є іноземною. Ніби відгукуючись на це, один із депутатів Верховної Ради подав у жовтні 2004 року законопроект, яким усі мови світу визнавалися б в Україні державними.

Авторитетні тлумачники одностайно визначають іноземну мову як мову іншої країни. Слово іноземний складається з двох частин: іно – інший та земля – країна. Тому його значення цілком прозоре саме по собі. Зокрема, „Словник української мови” в 11 томах подає таке тлумачення слова „іноземний”: „Стосовний до іншої держави, країни, належний їм; чужоземний, чужинницький”, також „закордонний” (серед прикладів: іноземний капітал, іноземна мова). Російське „иностранный язык” прямо вказує на „страну” і тлумачиться за словником С. Ожегова як „стосовний іншої країни”. Аналогічно тлумачать це поняття словники інших мов світу, в тому числі й таких поширених, як англійська, іспанська та французька, де прикметник іноземний не містить семантичного компонента „край, країна, земля”.

Росія та Україна жодним клаптиком землі не входять до складу одна одної. Обидві проголосили акти про суверенітет – і кожна своїм голосом, а тексти міждержавних угод укладають двома мовами, чим підкреслюють, що кожну країну офіційно представляє своя мова. Ставлення різних верств до мови колишнього СРСР, як і набуте чи залишкове знання її, не визначає в Україні правових відносин. Мова меншини не є водночас іноземною, коли це мова автохтонів, які не мають мовних ареалів чи державних утворень поза межами своєї країни. Така в Україні мова кримськотатарська. В унітарній державі корінні народи й національні меншини не утворюють національно-територіальних автономій, а їхні мови з погляду права не є обов’язковими для вивчення у школах іншими етносами. Таке право логічно випливає лише зі статусу державної мови – української. Як роз’яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року, „володіння державною мовою є обов’язковою умовою для прийняття до громадянства України” [62: 8].

Навколо терміна „офіційна мова” ламалося чимало списів, адже оперувати неточним терміном у правознавстві вкрай небезпечно. Зрештою, хтось залишився при думці, що офіційна мова „не дотягує” до державної, але більшість, схоже, дійшла згоди, що в застосуванні до наших умов офіційна і є державною. Конституційний Суд України ці поняття зрівняв: „Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя” [62: 8].

Офіційна двомовність – це рівні права ведмедя й лелеки з’їсти одне одного, або право ігнорувати мову країни. Щоразу, коли знову спалахує дискусія, перебіг аргументації відбувається по второваному колу і її вмить забувають, щоб можна було почати новий раунд. Поза сумнівом, це вправа емоцій, а не логіки – важко відмовити в ній тим, кому для самоствердження потрібна саме така.

Поміркуймо й так. Обидві офіційні мови Ради Європи і Євросоюзу де-факто державні лише у своїх країнах. Мови ООН як такі офіційні для всього світу. Це вже означає, що „офіційна мова” – ширше поняття, ніж „державна мова”. Валуєвщина і весь безпрецедентний список адміністративних заборон та утисків української мови чужинцями, аж до розстрілів за українське слово, засвідчують не лише мовну агресію проти України, а й офіційний статус переслідуваної мови.

Очевидці доби УНР розповідають, що муравйовці, вдершися до Києва, вбивали на вулицях міста кожного, хто говорив по-українському; те саме чинили й денікінці. Свідомим нищенням української мови та етносу були „класові” сталінські зачистки: голодомори, масові висилки, репресії й розстріли, зокрема письменників і науковців. Основною мовою густонаселених радянських політконцтаборів була українська, що вже означало певний режим і статус. Відомо, що в грудні 1934 року влада шарикових і швондерів розстріляла зібраних у Харкові на „олімпіаду міста і села” трьохсот кобзарів і лірників [78: 272]. Але досі не з’ясовано обставин події, яку чомусь не згадують навіть у Міжнародний день рідної мови 21 лютого: „1951 (!) року за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за… відмову складати іспити російською мовою, 800 – репресували, так, нізащо, загубили життя юних обдарувань, сповнених кращих сподівань” [2]. Нараховують близько 250 офіційних заборон української мови, 54 перелічено на парламентських слуханнях під рубрикою „етноцид нації”  [29; 48: 111–114].

Курди і баски певні, що їх офіційно може представляти лише рідна мова, а не мови держав, де вони живуть. Офіційною мовою СРСР була російська – без жодного на те закону. Конституції союзних республік та автономій писалися ще й мовами народів СРСР, хоча ці мови в них не проголошувалися офіційними (лише Грузія одержавила грузинську). Та й навіщо закон там, де править сваволя? Або навпаки – звичай, здоровий глузд? Для статусу, а тим паче престижу скрижалі права так само необов’язкові, як і для сонної, бездіяльної Феміди. Нідерландську мову в Індонезії використовувати заборонено самим ставленням до неї людей (звичаєвим приписом), щоб вона не пригнічувала нагадуванням про дзвін кайданів колоніального рабства. Серед постколоніальних еліт поширене переконання, що низький ранг мови поневолювачів покликаний сприяти відродженню духовної самобутності й моральному оздоровленню суспільства. Мовна стійкість у формі табу – така ж реакція на мовну експансію, як і запроваджені в деяких країнах суворі санкції проти лихослів’я, визнаного соціолектом злочину.

Мовну стійкість ілюструє цікавими прикладами Л. Масенко в окремому розділі місткої книжки „Мова і політика”. Зокрема, дослідниця покликається на спогад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам’янці на Черкащині на початку ХХ століття, коли між російським і польським панством налагодилося порозуміння, шляхетні полячки не переходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторона не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут господарем. “Навіть з нами, які першими простягли їм руку примирення, – писав О. Давидов, – вони ніколи не говорили російською, а тільки французькою... Ми, росіяни, ніколи не надавали значенння цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу” [37: 19]. А смисл, на думку філолога, був високий – у національній солідарності, протистоянні російщенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейнятися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова (поданого мовою Росії) в українську мову? Тим паче, що назва розділу до того зобов’язує, а свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу (до функцій якого належать розвиток і захист мови). З інших-бо мов цитати в книжці перекладено, чим виправдати винятковий привілей одній?..

Будь-яке мовне насильство руйнівне і в народній пам’яті не стирається ніколи. Не дивно, що навіть чиясь витончена літературна мова викликає різке неприйняття, коли її насаджують, витісняючи властиву мову з її законної сфери. Хоч би що там казали, але мова – таки душа народу, ген культури, змістовний, сутнісний продукт, а не просто обгортка для думок і речей. Це розумів уже євангеліст Іван, коли підкреслював творчу, орудну, божественну силу мови: „У почині було Слово. І Богом було Слово. Усе через нього постало. І життя було в нім. А життя було світлом людей”.

1. Ажнюк Б. М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство, № 3, 2001. – С. 48–54. 
2. Албул С. Студентів Харкова розстріляли за відмову складати іспити російською мовою… // Молодь України. – 28 вересня 2000 р.
3. Алисов Н. Б., Хорев Б. С. Экономическая и социальная география мира. – Москва, 2000.
4. Аняменне: З хронікі знішчэння беларускай мовы. – Вільня, 2000.
5. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – Москва, 1989.
6. Білецький В., Радчук В. Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства у націю. – Схід. – 1997, № 5 (12). – С. 57–63.
7. Бодуэн де Куртенэ И. А. О смешанном характере всех языков // Избранные труды по общему языкознанию. – Т. 1. – Москва, 1963. – С. 362–371.
8. Боровський О. Вибір між китайською та англійською // Україна молода, 9 серпня 2001 р.
9. Державність української мови і мовний досвід світу: Матеріали міжнародної конференції. – Київ, 2000.
10. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – Мюнхен, 1968.
11. Дзюбишина-Мельник Н. Поняття „рідна мова” в контексті сучасних реалій // Мовознавство: Доповіді та повідомлення. IV Міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26–29 серпня 1999 р. – Київ, 2002. – С. 155–158.
12. Діяк І. В. Українське відродження чи нова русифікація? – Київ, 2001.
13. Еко У. Реторика та ідеологія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид., доповн. – Львів, 2001. – С. 539–548.
14. Енциклопедія українознавства / За ред. В. Кубійовича. – Т. ІІ/2. Париж – Нью-Йорк, 1955–1957; Т. ІІ/4. – 1962.
15. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю., Чернова К. О. Етнонаціональна структура українського суспільства: Довідник. – Київ, 2004.
16. Єфіменко Г. Ставлення владних структур до розвитку національних мов у радянській Україні 1930-х років // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства. – Київ, 2002. – С. 179–185.
17. Жеребецький Є. Кінець імперії // Ї. – 2004. – № 31. – С.58–77.
18. Жлуктенко Ю. О. Українсько-англійські міжмовні відносини: Українська мова у США і Канаді. – Київ, 1964.
19. Забужко О. Мова і влада // Хроніки від Фортінбраса. – Київ, 1999. – C. 99–131.
20. Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання. Рада Європи, Страсбург / Наук. ред. укр. видання С. Ніколаєва. – Київ, 2003.
21. Зарецький О. Офіційний та альтернативний дискурси. 1950–80-ті роки в УРСР. – Київ, 2003.
22. Заставний Ф. Д. Географія України. – Львів, 1990.
23. Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора. – Львів, 1992.
24. Заставний Ф. Д. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів, 1991.
25. Зарубіжні українці: Довідник. – Київ, 1991.
26. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года. СССР; УССР. – Москва, 1962; 1963.
27. Кабузан В. М., Махнова Г. П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795–1959 гг. // История СССР. – 1965. – №. 1. – С. 28–37.
28. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне „Я”. – Київ, 2001.
29. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. – Київ, 2004.
30. Куць О. М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навчальний посібник. – Харків, 2004.
31. Леві-Строс К. Міт і значення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид., доповн. – Львів, 2001. – С. 448–462.
32. Леві-Строс К. Структурна антропологія. ­– Київ, 2000.
33. Лизанчук В. Завжди пам’ятай: Ти – Українець! 2-е доповн. вид. – Львів, 2001.
34. Лизанчук В. Кайдани ще кують: Факти, документи, коментарі про російщення в Україні. – Львів, 2004.
35. Лизанчук В. Кроки... – Львів, 2001.
36. Лингвистический энциклопедический словарь. – Москва, 1990.
37. Масенко Л. Мова і політика. – Київ, 1999.
38. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – Київ, 2004.
39. Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції 28–29 травня 2001 р. – Київ, 2002.
40. Моль А. Социодинамика культуры. – Москва, 1973.
41. На абарону мовы не шкадуюць грошай // Новы час, 2004. – № 1. – Мінск.
42. Народы мира: Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988.
43. Население СССР. По данным Всесоюзной переписи  населения 1979 года. – Москва, 1980.
44. Население СССР. 1987: Статистический сборник. – Москва, 1988.
45. Население СССР. Численность, состав и движение населения. 1973: Статистический сборник. – Москва, 1975.
46. Населення України. 1993 рiк. – Київ, 1994.
47. Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи  населения 1989 года. – Москва, 1991.
48. Обережно – мова! Матеріали слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 р. – Київ, 2003.
49. Погрібний А. Поклик дужого чину. – Київ, 2004.
50. Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... – Київ, 2000.
51. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. – Київ, 1994.
52. Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції 28–29 листопада 1996 р. – Київ: 1998.
53. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич, 1997.
54. Радчук В. Глобалізація і переклад // Всесвіт, 2002. – № 5-6. – С. 127–136.
55. Радчук В. Ділом на діло // Обережно – мова! Матеріали слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 р. – Київ, 2003. – С. 90–97.
56. Радчук В. І слів у лексиконі, і мовців на планеті: Інтерв’ю // Шлях перемоги. – 8–14 серпня 2002 р.
57. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. – 2002. – № 2–3. – С. 39–45.
58. Радчук В. Обережно: шовінізм! // Літературна Україна. – 14 лютого 1991 р.
59. Радчук В. Суржик як недопереклад // Українська мова та література. – 2000. – № 11, березень.
60. Радчук В. Українська мова в контексті глобалізації лінгвосфери // Українська  мова. – 2002. – № 3. – С. 3–14.
61. Радчук В. Укруслиш – мова майбутнього? (Взаємодія мов і переклад) // Донецький вісник НТШ: Мова. Література. – Т. 11. – Донецьк, 2006. – С. 14–27.
62. Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 // Урок української. – 2000. – № 3. – С. 7–9.
63. Російщення України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Л. Полтава. – Київ, 1992.
64. Русанівський В. Рідна мова // Українська мова. Енциклопедія. 2-е вид., доповн. – Київ, 2004. – С. 553–554.
65. Сергійчук В. І. „Українізація Росії”. Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923–1932 роках. – Київ, 2000.
66. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. – Київ, 1974.
67. Словник іншомовних слів / Укл. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – Київ, 2000.
68. Словник іншомовних слів: 23 000 слів / Укл. Л. О. Пустовіт та ін. – Київ, 2000.
69. Словник іншомовних слів: тлумачення, словотворення та слововживання / Укл. С. П. Бибик, Г. М. Сюта. За ред. С. Я. Єрмоленко. – Харків, 2006.
70. Социоэкономическая география зарубежного мира / Ред. В. В. Вольский. – Москва, 1998.
71. Сталін Й. В. Національне питання і ленінізм // Твори. – Т. 11, – Київ, 1949. – С. 332–354.
72. Станкевіч С. Русіфікацыя беларускае мовы ў БССР і супраціў русіфікацыйнаму працэсу. – Мінск, 1994.
73. Cтешенко В., Рудницький О., Хомра О., Стефановський А. Демографічні перспективи України до 2026 року. – Київ, 1999.
74. Сухая С. Смерть по неестественным причинам // Труд. – 10 ноября 2004 г.
75. Сучасний словник іншомовних слів: Близько 20 тис. слів і словосполучень / Укл. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. – Київ, 2006.
76. Тищенко К. Метатеорія мовознавства. – Київ, 2000.
77. Тищенко К. Мови Європи: Календар на 2001 рік. – Львів, 2001.
78. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. – Ч. 1. 1917–1945. 10 клас: Підручник для серед. загальноосвітніх шкіл. Вид. 2-е. – Київ, 1998.
79. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. За ред. Л. Масенко. – Київ, 2005.
80. Українське суспільство 1994–2001. Результати опитування громадської думки. – Київ, 2001.
81. Український радянський енциклопедичний словник. – Т. 1. – Київ, 1986.
82. Українці в зарубіжному світі. – Київ, 1991.
83. Українці. Східна діаспора: Атлас. – Київ, 1992.
84. Фуко М. Слова и вещи. – Москва, 1994.
85. Хмелько В. Є. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості й тенденції змін за роки незалежності // Наукові записки НаУКМА. – Т. 32. Соціологічні науки. – Київ, 2004. – С. 3–15.
86. Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. – Київ, 2001.
87. Шахоцкий Л. Население Беларуси: некоторые результаты переписи 1999 г. // Белорусский экономический журнал. – 2000. – № 4. – С. 41–43.
88. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): Стан і статус. – Чернівці, 1998.
89. Юрківський В. М. Регіональна економічна соціальна географія. Зарубіжні країни. – Київ, 2001.
90. Ющук І. П. Мова наша українська: Статті, виступи, роздуми. – Київ, 2001.
91. Якобсон Р. Лінгвістика і поетика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид., доповн. – Львів, 2001. – С. 465–487.
92. Barthes, R. Mythologies. – Paris, 1957.
93. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. 2nd ed. – Cambridge, 2000.
94. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. – Cambridge, 2001.
95. Dalby, A. Dictionary of Languages. – London, 2004.
96. Meillet, A. Le problème de la parenté des langues // Linguistique théorique et linguistique géneral. – Paris, 1921.
97. O’Connor, J. and Seymour, J. Introducing Neuro-Linguistic Programming: Psychological Skills for Understanding and Influencing People. – Thorsons, 1995.
98. Payne, Stanley L. The Art of Asking Questions. – Princeton, 1973.
99. Phelan, M. The Interpreter’s Resource. – Cleveland-Buffalo-Toronto-Sydney, 2001.
100. Phillipson, R. English-Only Europe? – Routledge, 2003.
101. Phillipson, R. Linguistic Imperialism. – Oxford University Press, 1997.
102. UNFPA. The State of World Population. 1995.
102. www.kiis.com.ua – сайт КМІС.
104. www.radchuk.novamova.com.ua
105. www.tbm.iatp.by/bel/stats_perapis.html – сайт Товариства білоруської мови ім. Ф. Скорини.
105. www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ – сайт Держкомстату України.
107. www.unhchr.ch/udhr/navigate/source.htm#DPI