Іван Туренко: «Для мене як для українця важливо, що Українська Повстанська Армія боролася з московськими окупантами»

Жанна Титаренко  |  Субота, 21 травня 2011, 02:48
Іван Туренко є україномовним викладачем математики Національного Технічного Університету "Харківський Політехнічний Інститут" (НТУ ХПІ), членом партії Конгресу Українських Націоналістів та активним громадським діячем.
Іван Туренко: «Для мене як для українця важливо, що Українська Повстанська Армія боролася з московськими окупантами»

Пане Іване, скажіть будь-ласка, яким на вашу думку є світоглядний і мовний стан студентства східних теренів України?

- На східній Україні, світоглядний стан доволі складний, як у дорослих людей, так і в студентів. Різні погляди є. Доволі розхаращеність велика. Хтось має комуністичні погляди, хтось має погляди орієнтовані на демократію – на західний світ. Тобто є люди майбутнього, є люди минулого, є люди абсолютно аполітичні, тобто їх політика як така не цікавить. Такі люди завжди є. Це люди такого, як би мовити, животіння, а в нормальному житті  вони є пасивним елементом суспільства. Тому що коли людина має якусь позицію, вона повинна її відстоювати і якось заявляти про себе.

Але водночас зустрічаються люди, які мають саме українську свідомість. Це ті люди, які в критичну хвилину підуть захищати Україну. Такі люди зустрічаються серед студентів. Але зараз їх одиниці. Основна маса студентства залишається далекою від України.

Світоглядні позиції студентів, багато в чому залежить від влади, оскільки молодь треба виховувати. Якщо люди старшого покоління уже виховані і якось затверділи у своїх переконаннях, тобто їх змінювати складніше, то молодь, звичайно, треба виховувати.

А ще в зв’язку з тим, що зараз у нас така не певна влада, яка сама не знає чого вона хоче (тобто з одного боку вона хоче в Європу, а з іншого – в Москву) є таке намагання побудувати на місці України такий собі міст, по якому би всі ходили, і щоб не було тут дому. Але для нормального українця хотілось би, щоб була своя хата і був свій дім – впорядкований, а не так, щоб топтався хто завгодно по наших землях.

У нинішньої влади немає чіткої лінії. Це прослідковується не лише в світоглядному плані, а й в економіці. Усі свої надії покладаю на молоде покоління. Адже цим людям потрібно будувати майбутнє України. Вони повинні створити справжню Україну а не Україну, яка була під окупацією. Ту Україну яка є до сих пір, я вважаю окупованою Україною.

Україна була на задвірках і не було можливостей для розвитку української культури і мови. Тому таким розхаращеним є стан нашої української молоді, нашого студентства і взагалі нашого народу.

Що стосується мовного стану, то Харків має складну історію. Лише в 1920-х – 1930-х роках тут йшло українське відродження. Зараз у Харкові хвороблива ситуація, оскільки більшість населення становлять фактично українці, але української мови майже ніде не почуєш. Нації і народу необхідно повертати її мову.

Справа в тому, що в цьому повинна бути зацікавлена і влада. Якщо ми хочемо, щоб у нас була єдина держава, то нам треба творити якийсь єдиний простір. Тобто і мовний простір, і культурний простір і політичний. Політичний, слава Богу, уже є. Але мовне питання – це один із аспектів творення єдиної держави. Якщо не буде змін у мовному питання, то ця ситуація буде одним із елементів можливого розколу України. Тобто це треба змінювати.

Крім того, я вважаю, що українська мова має всі права бути домінуючою на цій території. Тому що вона так довго подавлялася, стільки людей загинуло за цю мову, за існування цієї мови і культури, причому багато і тих людей які боролися не зі зброєю в руках, а цілком мирних людей. Я думаю, що аморально не розмовляти цією мовою. Тому, якщо я в своєму житті зустрічаю українця, який 20 років мешкає в незалежній Україні і не розмовляє українською мовою, я вважаю таку людину аморальною. Тобто в неї немає серця, не має відчуття того, що є порядним взагалі.

Чому Ви обрали саме партію Конгресу Українських Націоналістів?

- Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х я звичайно був прихильником Народного Руху України. Активно брав участь в усіх заходах Руху, та й не лише. Коли йшло відродження України я приймав у цьому участь, тобто в багатьох акціях, мітингах. Десь у якийсь момент я відчув, що в нас немає руху вперед. Тобто в нашому житті нічого не змінюється, особливо це в Харкові чітко проявляється. І мені захотілося зайняти тверду проукраїнську позицію.

Оскільки я знаю, що була така Армія, як Українська Повстанська Армія, яка майже в неможливих умовах боролась за Україну, тобто в умовах московської окупації. Звичайно, вони боролися і з німцями, але для мене, як для українця, набагато важливіше те, що вони боролися із Московською імперією, яка звичайно, тоді ще мала червоний колір. Українці постраждали навіть більше не від німецької окупації, а від Москви. Якщо врахувати мільйони загиблих, тобто жертв Московської імперії, не залежно від того, це була імперія царська, чи це була комуністична імперія – найбільше. По совісті, українці повинні вважати основною загрозою Москву, і навіть зараз, на цей момент. Тому мене цікавила традиція, яка йшла від Української Повстанської Армії.

Тобто це були звичайні люди, це була народна армія, які захищали свою землю від усіх окупантів. А для мене, як для українця важливо, що вони боролися з московським окупантом. І не просто боролися, а після війни боролися ще цілих 10 років. Коли вже вся Європа була роздавлена – Німеччина, Польща, Чехословаччина, Угорщина – все перебувало під владою Москви. І це була далеко не добра влада. Тобто всюди вона займалася тим же терором, що й на наших землях.

Я вважаю, що вояки УПА були героями. Адже совєтського режиму усі боялися. Боялися сказати не те слово, оскільки людину у будь-який момент могли катувати і потім відправити на заслання в Сибір. Я вважаю, що цей режим був страшнішим за німецький.

Ми знаємо, що німецький фашизм покараний, і звичайно, він заслуговує на свою покару, тому що він теж мав нелюдське обличчя. Але українці постраждали більше, на жаль від московського комуністичного режиму.

Знаючи цю героїку, уявляючи те, як не просто було цим людям іти на вірну смерть, тому що шансів на перемогу не було, адже проти них працювала величезна імперія, тобто величезна державна машина у якої була і зброя, і літаки, і танки, тобто все було. Не знаю, який це потрібен бути великий героїзм, щоб піднятися і боротися з цим. Ці люди потрапляли в Сталінські концтабори, але вони й там боролия, і там піднімали повстання.

Знаючи це все я вирішив, що треба йти в таку партію, яка б опиралася на традиції УПА. А партія Конгресу Українських Націоналістів (КУН) була заснована Славою Стецько. Тобто людьми, які були українськими націоналістами і тими, що організовували УПА. Слава Стецько також була керівником Антибільшовицького Блоку Народів. Потім вона довгий час керувала ОУН. Навіть закордоном, після війни вона постійно боролася за Україну, уж методами політичними, пропагандивними, але боролася. Таким чином мій вибір був на користь КУНу.

Я розумію, що в нашому суспільстві є ще насаджене комуністами несприйняття українського націоналізму, але в цьому теж був елемент неправди колишнього режиму. Адже колишній режим чомусь підтримував національні визвольні рухи народів десь в Африці, в Азії, де завгодно. Боролись то з англійським імперіалізмом, то з французьким, то з іспанським і це вважалося прогресивним. А от чомусь українські націоналісти, які ставили собі за основну мету боротьбу за українську державу і звільнення від Москви, тобто від окупації, чомусь вважалися злочинцями. Тому що, очевидно, були подвійні стандарти – одним народам можна було боротися за свою державу, а іншим не можна.

Що Ви зараз можете сказати про теперішній КУН, в Харкові зокрема?

- Я вважаю, в Харкові КУН мало чисельний. А таких людей, які проявляють себе в акціях – одиниці (не більше 10). Туди входять вихідці з західної України, які були якось пов’язані з УПА, їх залишилося дуже мало. І є люди молодого віку. Вони прийшли до КУНу відносно недавно, зокрема, після помаранчевої революції, коли усвідомили, що потрібно підтримувати от таку партію національно-демократичного спрямування.

Тобто ми вважаємо, що демократія, і лише демократія може принести перспективу Українській державі. У КУНу ніколи не виникало сумніву щодо того, куди необхідно рухатися – на Захід чи на Схід. Звичайно, рухатися лише в Європу, оскільки там демократичний лад. Там люди краще живуть, тобто у них краще об лаштоване життя, людина має більше прав ніж де-небудь на сході.  І мається на увазі не лише Московська імперія, (я її так називаю, оскільки Тарас Шевченко так називав, у нього Росії ніколи не було, а лише Московщина). Східні держави, не є демократичними. Вони не показують нам прикладу цивілізації, тому наш шлях повинен бути лише в Європу.

То в який спосіб Харкову і східним теренам України можна повернути, власне, українське обличчя?

- Я думаю, для того, щоб повернути східним теренам українське обличчя не достатньо лише зусиль окремих патріотів чи націоналістів, тобто людей, які виступають за українську державу.

Я вважаю, що дуже багато залежить від позиції держави. Якщо будуть ухвалені закони, які будуть українізувати і телебачення, і радіо, і книги, тобто змінювати український простір, то це дасть позитивний результат. Але це не означає, що повинні бути якісь утиски людей, які розмовляють іншою мовою. Ні, такого не повинно бути. А от скажімо, державні чиновники повинні на службі послуговуватись лише українською мовою.

І не лише цей момент є важливим. Всюди треба сприяти. Щоб були україномовні фільми. Причому, щоб вони створювались не в дусі совєтському, а власне українському, щоб дійсно показували справжнє сучасне і минуле життя українців. Зокрема, героїчний час, коли УПА боролася із окупацією. За одно, це буде й вихованням людей. Люди будуть бачити правдиву історію України. Можливо, й себе будуть бачити, якщо будуть дивитись не лише серіали із Москви та яку-небудь воєнну кампанію на Кавказі, де Московська імперія «борєтся за ісконно рускіє зємлі». (А ісконно рускіє зємлі не мають меж. Вони можуть бути й в Афганістані, і в Індії, і в Китаї, і навіть, а Америці. Ми ж про Алясочку не так давно співали, какая она у нас родная і как жалко єйо било отдавать Амєрікє.)

Тут дуже важлива позиція держави, але не менш важливою є діяльність українських меценатів.  Сподіваюся, що останній роман Василя Шкляра «Залишинець. Чорний ворон» буде екранізовано і сподіваюся, що це буде змістовний високохудожній фільм. Люди захочуть піти в кінотеатр і подивитися його. Якщо цей фільм буде знятий і випущений у широкий прокат, то це зробить дуже багато для України, особливо в нинішній ситуації. Врешті-решт, зараз українство єднається під силою утисків такої неукраїнської влади, і цей фільм наші сили лише прибільшить.

Дякую Вам за змістовну розмову.

comments powered by HyperComments