Інтерв’ю архиєпископа Ігоря (Ісіченка) газеті «Новий погляд»
Східноукраїнська частина УАПЦ ніколи не могла похвалитися прихильністю з боку влади. Ні за Кучми, ні а Ющенка. Як нині вам живеться? Чи не вдарили рикошетом по УАПЦ гоніння на Київський патріархат – рейдерські захоплення храмів, умовляння священиків, громад переходу до «правильної», «канонічної» Церкви?
–Є така дивна закономірність: що більше посткомуністична влада оперувала псевдопатріотичною демагогією, то складніші проблеми виникали в Церков київської традиції. І це не конче були переслідування або адміністративний тиск: патріотична риторика передбачала претензії влади на неподільне лідерство в національному житті, відтак же й у його конфесійному секторі. Найважчим було становище тих спільнот, які виявилися заанґажованими в експериментах із творенням «національних церков» або повірили в свою державотворчу місію. УПЦ-КП створювалася президентом Леонідом Кравчуком як державна церква. А відтак вона стала найбільш узалежненою від релігійної політики влади. Політика мінялася – і це неминуче позначалося на УПЦ-КП. Нам у цьому сенсі значно спокійніше: ми надійно дистанційовані від влади, і її симпатії та антипатії б’ють по нашій єпархії менше. За 20 років ми звикли покладатися лише на себе. Це важко, особливо за умов економічної скрути. Будувати храми коштом скромних пожертв не вельми забезпечених парафіян практично неможливо. Важко навіть утримати настоятеля і храмове приміщення. Але ми звикли жити ощадливо. Ті, хто шукає зиску, вже давно пішли до протеґованих політичними елітами УПЦ-КП або УПЦ-МП. Що ж до тиску, то – дивна річ! - після зміни президента він зник, і ми маємо в східноукраїнському реґіоні відносно нормальні, конструктивні стосунки з місцевими адміністраціями. Попри те, що лишаємося вірними традиційній суспільній позиції УАПЦ, чужій Партії реґіонів.
У квітні Харків відвідав Патріарх УПЦ Кирило Гундяєв. На Богослужінні з його участю зібралося, щоправда, не так то й багато людей, як на таке велике місто. Що це означає – харків’яни байдужіють до релігії, чи МП стрімко втрачає в регіоні позиції в регіоні і навіть Патріарху Кирилу не під силу зупинити цей процес?
–Боюся, що справа не лише в ставленні до Московського Патріярхату. Індустріяльний Схід України ніколи не був вельми релігійним. Та й характер релігійности тут своєрідний. Храми будь-якої православної громади в нас заповнюються два-три рази на рік, коли щось святять: чи то паски, чи воду. І коли в Західній Україні релігійна традиція утрималася в селі, то на Сході після примусової колективізації, голодоморів, масової міґрації в міста село секуляризувалося, а радше деґрадувало, значно сильніше за місто. Недільна Свята Літургія тут збирає по 5-10 літніх жіночок. Хрещень дуже мало, вінчання стають рідкістю. З царських часів у народній свідомості міцно закріпилася недовіра до Церкви як складника дискредитованої державної системи. До цього долучилося сімдесятирічне атеїстичне виховання, а тепер ще й вплив новітнього лібералізму. Короткочасне пробудження цікавости до церковного життя вже давно минуло. Церква має виявляти винахідливість і динамізм у здійсненні своєї місії. А ще – переконливо свідчити про власну вірність проголошуваним ідеалам. Коли ж з амвону розлягається політична пропаґанда, а проповідь євангельських цінностей здійснюється на тлі гонитви за цінностями суто споживацькими, рівень довіри до Церкви і надалі знижуватиметься.
Існує думка, що у Харків Предстоятель РПЦ приїхав неспроста –нинішнього правлячого архієрея він планує замінити своїм ставлеником – російським архієпископом. Згодом цей ставленик мав би очолити УПЦ МП. Кирило буцімто не довіряє українським владикам, боїться, що рано чи пізно ті вийдуть з-під його контролю, тому й планує здійснити такий маневр. Як Ви гадаєте, наскільки правдоподібною є ця версія.
–Такі міфи поширюються, швидше за все, зацікавленими церковними середовищами. Не здивуюся, коли з «патріотичного» крила УПЦ-МП. Однак будьмо реалістами: за сучасної політичної кон’юнктури в УПЦ-МП немає і не може бути дисидентства. В усякому разі, серед єпископів. Володіючи інформацією російських спецслужб, патріярх Кирило знає про це краще за будь-кого іншого. Та й, хоча для нас із вами призначення на українську кафедру російського владики здається престижним, етнічний росіянин, а до того ж москвич, розглядатиме це призначення як заслання в глуху провінцію. Бо саме на таку провінцію в очах росіян нині перетворюється Україна, інтеґруючись у новий імперський простір.
Чи не пробували на Вас вийти емісари МП, аби переконати у доцільності переходу під їхню юрисдикцію? Із деякими владиками та священиками подібні розмови, як відомо проводилися.
–Після спроб таких розмов років десять тому вони вже не відновлювалися. Не думаю, що інформація про церковне життя нашої єпархії дає підстави припускати нашу зраду митрополитові УАПЦ в діяспорі й перехід під юрисдикцію цілком чужого нам духовного центру. То ж про що говорити?..
Українській Церкві вистачить запасу міцності, щоби втримати натиск. Адже ні УПЦ МП, ні їхні симпатики у владі, ні Москва не відмовиться від своїх намірів безроздільно господарювати на сході держави.
–Якщо покладатися на власні сили клиру й мирян, на політичну підтримку патріотичних партій або, тим більше, на адміністративний ресурс, годі розраховувати на успішне протистояння чужому тискові. Але християнська Церква має інше джерело сили. Ним нехтують соціологи, над ним піджартовують чиновники від релігії. Та скільки було ситуацій, у якій Боже Провидіння виявляло свою таємничу й нездоланну міць! Доки Церква має таку «таємну зброю», ми можемо бути певними в її майбутньому. За однієї умови: якщо плекатимемо ідентичність, «справжність» Христової Церкви, а не використовуватимемо церковний фасад для прикриття економічної діяльности або політичних проєктів.
Багаті православні парафії зі Львова, Галичини допомагають харків’янам у розбудові Церкви? Маю на увазі не лише моральну підтримку.
–Навряд чи етичним з нашого боку було б розраховувати на підтримку церковних громад із реґіону, що переживає економічну депресію значно болючіше, ніж Схід України. Хотілося б, однак, мати серед галицького клиру більше відважних і проникливих людей, здатних розпізнати дезінформацію, захистити існування своїх же громад на Слобожанщині, Полтавщині, Донбасі. Здатних бути разом із нами в скрутний час. На жаль, значна частина західноукраїнського православного священства з дивовижною послідовністю потрапляє в пастки, розраховані на легковірних і поверхових осіб. А відповідно стає вільним чи невільним учасником дезінтеґраційних процесів, покликаних усе більше протиставляти Захід і Схід.
УАПЦ не має монастирів ні в України, ні у діаспорі. З чим це пов’язано?
–Сказати «не має» вже не можна. Кілька років діє чоловічий монастир в Івано-Франківській єпархії. Львівська єпархія також відкрила монастир на Святій Горі біля Ушні на Золочівщині. Цього, звичайно, замало. Але коли б же виникали монастирі, як УАПЦ від 1942 р. й досі не мала в Україні кількох спокійних років поспіль? То війна, то відмови в реєстрації, то об’єднання, то розколи… І невпинні чутки, покликані деморалізувати, вибити з колії, позбавити віри в майбутнє Церкви. Бракує спокою, відчуття перспективи, міцного усвідомлення своєї ідентичности – київської, української, східної. Бракує справжньої християнської єдности. Бракує любови. Однак, попри все, я вірю, що, переживши ці випробування, ми осягнемо ціну християнської солідарности й знайдемо в собі мужність згуртуватися довкола митрополичого престолу, під омофором Вселенського Патріярха. Як говорив Христос? «Царство Небесне здобувається силою» (Мт. 12:11). От і чекає Господь – і від нас на Сході, і від наших галицьких громад, - аби ми відкрили в Ньому цю силу, навчилися цінувати її й захистили майбутнє Церкви, а отже й один одного, себе самих для перспективи майбуття.
