Ігор Муромцев: «Я чесний служака. Українській справі, українському мовознавству служу як можу»

Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті  соняхи біля вориння... І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе.

«Життя  частенько ставило мене перед  вибором»

– Пане професоре, почнімо з того, що за Вами – доволі драматична родинна історія. Маю на увазі ту родину, з якої Ви походите. Розкажіть про неї.

– У моїй генеалогії були визначні люди. Мій прадід по батьковій лінії Іван Гаврилович Муромцев був – ні більше й не менше – міським головою Бєлгорода. По батьковій лінії я росіянин.

Іван Гаврилович Муромцев, міський голова Бєлгорода (початок  ХХ ст.)

Батько мій Віктор Миколайович мав фах архітектора. Воював, був сапером. Прожив довге життя – помер у вісімдесят сім... Між іншим, мій батько колись намалював своє генеалогічне древо до тих поколінь, які зміг простежити.
Драматична, навіть трагічна історія пов’язана з дідом по материній лінії, Савою Герасимовичем Доброницьким. Він був священиком у Трьохсвятительській церкві ... Кілька років тому харківські краєзнавці видали книжку, присвячену цій церкві; у книжці згадано й мого діда – зазначено, що він був скарбником і протоієреєм, тобто – другою особою після архієрея.

– У Вашому сімейному альбомі є вижовкла світлина, на якій Ви, дворічний, сидите на колінах у діда-священика.

– Уточню: у ще не заарештованого діда-священика. До мого триріччя дід не дожив. Рік його смерті – 1937-й. Як і в багатьох, ім’я яким легіон.

Сава Герасимович Доброницький, протоієрей Трьохсвятительської церкви, з онуком (початок 1937 р.)

– Що саме йому інкримінували?

– Невідомо. Його забрали і все! Впродовж багатьох літ по тому тітка Антоніна, материна сестра, намагалася дізнатися щось про його долю. Думали, він десь у таборах, а згодом виявилося, що його розстріляли ще тут, у Харкові, – як то кажуть, «не відходячи від каси».
...Минуло п’ять років, і в 1942-му померла моя мати Галина. Померла в лікарні. Очевидно, і голод, і стрес воєнного часу відіграли свою руйнівну роль, спричинилися до ослаблення імунітету.
Мешкали ми в оцих самих стінах на Москалівці. Це попівський будинок, будинок мого діда. Лише на короткий час після смерті матері мій батько, в якого була нова родина, забрав був мене до себе в район Держпрому, де я й закінчив школу. Уже в дорослому віці, після одруження, я довго боровся за те, щоб попівський будинок повернувся у моє повноправне володіння. І виборов його.

– Яким Ви пам’ятаєте Харків Вашого дитинства?

– Війна застала мене ще хлопчаком, тож добре пам’ятати довоєнний Харків я не можу. Однак дещо в пам’яті закарбувалося. Зокрема два добротні мости, які поєднували Москалівку  з рештою міста. По цих мостах ходили трамваї.
Німці прийшли до Харкова 26 жовтня 1941 року, а 30 жовтня настав мій день народження. Мама приготувала для мене цукати! Певен, вони були з буряка, – але мені й досі здається, що смачніших ласощів я ніколи не їв.
Пам’ятаю, відступали совєтські війська, залишали охоплене вогнем місто. Будинок Проектів (нинішній Університет) палав як свічка! А бідолашний Держпром, шедевр того часу? Хто його тільки не підривав! Спалити-бо було неможливо – не горів…
Місто кілька разів переходило з рук у руки. Відступ совєтів обидва рази супроводжувався пожежами. На пожежах процвітало мародерство.

– На лекціях з історичної морфології Ви любили наводити стару конструкцію, яка нині повсюдно замінюється Орудним інструментальним …

– Так, сьогодні сказали б «Харків звільнено Радянською Армією», а колись – «Харків звільнено від Радянської Армії». Родовий відмінок іменника із прийменником «від» позначав джерело дії. Нині такий вислів сприймається двозначно, чи не так?
…Воєнні роки запам’яталися холодом і голодом. Траплялося, ми ходили голодні цілісінький день. Якось я вкрав у сусідів шмат сирого тіста і з’їв його… Це був єдиний крадійський досвід у моєму житті (сміється).
Мати хворіла, тітка бігала на так звану мінку – вимінювати речі на продукти. Проміняла своє піаніно… Як у тій частівці, що тоді кружляла містом:

За пшено да за конину
Променял я пианину –
Будем мы романсы напевать.

 Так виглядала  у першій половині ХХ  ст. Трьохсвятительська (Гольдберівська) церква на Москалівці,

біля якої мешкає проф. Муромцев

– Поет Василь Боровий, дисидент і політв’язень, на десяток років старший за Вас, пам’ятає диво над дивами – Харків україномовний. А Ви?

– Ні, наші сусіди були російськомовні. Російською говорила й моя родина, хоча мати була етнічною українкою.

– Однак професією й долею для Вас стала українська мова.

– Я досить добре її знав, у школі був одним із найкращих учнів із цього предмета… Між іншим, мені пощастило навчатися в чоловічому класі – я належав до одного з останніх дитячих наборів, які ще підлягали принципу окремого навчання хлопців і дівчат. То були 1943–1952 роки.

– Ви кажете «пощастило»...

– Так, на мою думку, стара система була виправдана і мала свої беззаперечні плюси. Вона забезпечувала чистоту кадрів (сміється). Не було проблеми залицянь під час уроків… Я поборник дисципліни: прийшли навчатися – навчайтеся!

– Ви маєте за душею закінчену музичну школу, музучилище, навіть один курс консерваторії. Виходить, саме музика, а не філологія, була Вашим першим життєвим вибором?

– Знаєте, життя частенько ставило мене перед вибором. У якийсь момент мені, справді, довелося обирати між музикою та філологією. Обставини склалися на користь філології. Було так: я закінчував десятирічку й одночасно вчився в музучилищі. І тут на мене напосівся військкомат. Я зрозумів: треба йти у виш, бо якщо залишусь у музучилищі – мене за рік випустять, і тоді дорога мені – прямцем в армію! Військовим капельмейстером!..
Ну, дякувати Богу, в мене була золота медаль, тож зі вступом проблем не виникло – мене без екзаменів зарахували на філфак. Щоправда, сказали: «На російське відділення ми вже медалістів набрали, а на українське вільні місця ще є». Ось так я став україністом.

– Отже, Ви не «навернулися» на українство, це не було Вашим свідомим прагненням?

– Ні, таким ідейним я в підліткові роки не був.

– Але сьогодні Ви в Харкові знані як людина вельми принципова і послідовна. Хай колись не Ви обрали свій шлях, а шлях обрав Вас – тим не менш Ви все життя зберігаєте йому виняткову вірність.

– Поясню прозаїчно: я чесний служака. Українській справі, українському мовознавству служу як можу. Намагаюся бути послідовним і не збираюся відступати до кінця днів своїх.
Та музику я просто так забути не міг. Закінчивши філфак, пішов працювати до школи – і поновив своє музичне навчання. Але тут переді мною знову постав вибір – консерваторія чи мовознавча аспірантура. Вирішив уже йти в мовознавство до кінця.

– І все ж музика залишилася Вашою пристрастю. Ваші полиці вщерть забиті платівками різних років.

– Так (із гордістю). Класика, естрада, джаз... Досі цікавлюсь і музичною літературою.
На іспитах із музики часто траплялися такі завдання: ставили платівку з тим чи іншим музичним твором, а учень мав упізнати твір і композитора. Як правило, в музшколі та музучилищі твори ставили з самого початку – отже, достатньо було знати початок твору, щоб упоратися із завданням. А в консерваторії твір могли поставити з будь-якого місця! Та я все одно такі загадки лускав як горіхи.
Чого я тільки не грав! Обов’язкова програма була дуже насиченою. По-перше, до неї входила поліфонія – здебільшого Бах. По-друге, сонатна форма – тут переважали Бетговен [-Бетховен] і Моцарт. По-третє, п’єси: одна доконечно мала належати перу українського композитора, а другу учень обирав ad libitum – не мало значення, до якого народу належав автор. По-четверте, етюди...

– Яких композиторів любите особливо?

– Любимих композиторів у мене по достатком. Одного люблю за одне, іншого – за інше... Сен-Санса особливо люблю, якого в його часи часто розвінчували, називали нездарою. До речі, був він і непоганим літератором, був гострий на слово, щоб не сказати ущипливий. Це мене з ним ріднить, я теж не уникаю конфліктів, коли вони потрібні... Та я пак про Сен-Санса: вже у зрілому віці, у 1916 році, коли тривала Перша світова війна, він видав книжечку під назвою «Ґерманофілія», в якій висловив німцям усе, що думав про них і про їхнього Ваґнера. Повернув усі німецькі нагороди, які йому за життя давали.

– А Ви Ваґнера любите?

– Категорично – ні! Штучний, надуманий, пихатий... Хоч і талановитий.
Волію Шумана, Вебера... та навіть Мендельсона! І, авжеж, Моцарта, і Бетговена – без них ніяк. Моцарта ставлю вище від Бетговена – Моцарт тепліший, душевніший. Бетговен унаслідок своїх непростих життєвих обставин у якийсь момент замкнувся сам на собі, і в музиці це виразно відчувається. Дев’яту його симфонію я недолюблюю – за помпезність, бундючність, за надуману «Оду радості»...
Згадаю також поляків, насамперед Шопена. Я грав два його фортепіанні концерти, грав його етюди. Етюди його, як на мене, кращі, ніж вальси й мазурки.
У польській музиці варті пошани ще Іґнацій Падеревський та Кароль Шимановський.
А з росіян мені дуже і дуже подобається один композитор, якого часто відносили до другого ешелону. Це Антон Аренський. Дивовижний майстер форми, як і Сен-Санс.

– У Вас стоїть піаніно. Ще граєте?

– На жаль, ні. Брак практики дається взнаки. Та й піаніно це вже до гри не придатне – в ньому тріснула дека.
І потім, я маю колосальну фонотеку. Навіщо ж мені погано грати свій улюблений твір, коли можна послухати його на платівці у професійному виконанні?

– Чому на платівці, а не на диску?

– Маю я й диски, але значно менше. Звик до платівок, люблю їх. Скажете – консерватизм? Що ж, я у своєму віці маю на нього повне право.

Довідка

 Ігор Вікторович Муромцев

[Це перша частина розмови Люцини Хворост  з проф. І. Муромцевим, записана в Харкові восени 2013 року ] 

Продовження розмови  читайте на "Варті".