Українська церква між Сходом і Заходом: Гайдамаччина i церква

За панування останнього короля незалежної Польщі, Станіслава Августа Понятовського (1764-1795), Українська православна церква на Правобережжі майже не існувала, натомість Українська греко-католицька церква розрослася до тієї міри, що в 1764 р. згідно з урядовими повідомленнями у Київщині й на Поліссі було 1902 парохій, а православних тільки 15-20. В рр.1734-1754 до УГКЦ належало около 10 мільйонів душ. Поширенню УГКЦ сприяли передусім місії, що їх вели ОО.Василіани. Величезні успіхи місій в Умані, Торговиці, Ладижені, Смілій, Жаботині, Чигирині, Соколівці та по інших містах Правобережної України, яка тоді перебувала під польською окупаційною владою, спричинювалися до поширення УГКЦ. Одним із найвизначніших тодішніх василіан-місіонерів був о.Іраклій Костецький, невтомний діяч та високоосвічена на той час людина, ігумен монастира Василіан у Замості, Теребовлі й Умані. В Умані при монастирі, що його заложено в 1765р. була теж і школа, в якій навчалося 400 учнів із цілої України.Школу вів о.Іраклій, який і рівночасно керував місійною станицею. Його забито у сповідальниці під час уманської різні.
Ріст і поширення УГКЦ дуже занепокоїв царицю Катерину 11., а тому Переяславський православний єпископ Гервазій Лінцевський (1757-1769), до якого належали нечисленні уже православні парохії і монастирі, постановив з ігуменом мотронинського православного монастиря Мелхиседеком Значко-Яворським використати політичну ситуацію, тим більше, що для ліквідації заворушень в Польщі, ввійшли були тоді на польські і українські землі московські й гетьманські війська.
Ще на кілька років перед гайдамацьким повстанням із мотронинського монастиря розійшлись по Україні ченці-вислужники Москви, які баламутствами і брехнею такими як, мовляв, що коли католик-священик похоронить мерця, то цей не встане на Страшний Суд, що, як вінчає, то проклинає і т.д., розпалювали до "польської віри", тобто зненавидженої шляхти - ненависть. Найперше розворушили агенти-монахи Чигиринщину і Жаботинщиную Підложжя було дуже пригоже, економічні обставини сприяли цій агітації. Кого не вспіли "навернути", того перекуплено, як, напр. парохів Оситчина І Телепин, продавано всілякі лічничі зілля, чудодійні хрестики, води і т.д. Мелхиседек наймав просто банди людського шумовиння, платив їм щедро й велів нападати на українсько-католицькі села, священика вбивати або зв"язаного відсилати до єпископа Гервазія, а церкви займав Мелхиседек, відправляючи урочисті молебні. Таким чином, як довідуємося з листа киїського католиціького митрополита Филипа, в рр.60-65 "зайняли" православн біля 80 українських католицьких парохій, де душпастирями стали ченці Москалі, що навіть священичих свячень не мали. Настрій корисний для повстання з уваги на польський і соціальний гніт, зручно використала Москва.
Упоравшись З Чигиринщиною, Мелхиседек звернув свою увагу на Корсунь, Звенигород і Лисянку. Тут найняв ватажка повстанчого відділу проти барської конфедерації польської шляхти Харка і за 200 рублів Данила, які головно мали воювати проти Жидів і Поляків та їх "наймитів" унятів. Дня 14 березня 1767р. єпископ Гервазій видає пастирський лист до населення Київщини й Поділля, в якому запевняє материнську опіку московського царя всім тим, які покинуть унію...
В перших місяцях 1768рю в мотронинський монастир вступив запоржець, щира незіпсована московським перекупством українська душа, Максим, який і ввійшов в історію, Максим Залізняк. Вступив у монастир козацьким звичаєм, як сам сказав, "покутувати й спасати душу"(Антонович В. Уманскій сотникъ Ив.Гонта. "Кіев.Стар." 1882, 11, 263)
Довго намовляли Максима на повстання Мелхиседек і єп.Гервазій, поки він погодився на те. Щойно коли єп.Гервазій поблагословив його на святий бій за православну віру та показав якусь грамоту від цариці Катерини 11.(відома легенда про "золоту грамоту") Максим погодився і, дібравши ватагу повстанців, пішов на Умань, а ватажки Швачка на Фастів і Хвіст на Тетіїв. Україна запалала...На просторі 60 миль довжину і 40 миль ширину, від Дніпра аж до Бога не пощадили повстанці ні однієї людини,- старця, жінки чи дитини. Низку містечок, як Жаботин, Лисянку, Саврань, тридцять кілька сіл і біля 1000 хуторів знищено у вогні дощенту. Вирізано ок.300 українських катол.священиків, які не хотіли визнавати влади московського патріарха і влади єп.Гервазія. До сильно укріпленого міста Умань схоронилося около 18.000 душ населення. Коли Максим з повстанцями підійшли до міста то розгорнули прапор із зображенням цариці Катерини 11. Сотник Гонта, що мав боронити місто, віддав місто повстанцям, які зчинили нечувану різню. Місто було вкрите трупами. У Василіанському монастирі вимордувано всіх ченців, три міські криниці загачено трупами 400 школярів василіанської школи.
Ця нечувана різня стривожила навіть Катерину 11., яка 20 червня 1768р. видала указ в якому відхрещувалась від будь-яких зв"язків із повстанцями, " довідавшись з болем, що наші собрати по вірі дозволили собі на деякі убійства".
А коли повстанці почали загрожувати сусіднім державам і спалили приналежне до Туреччини місто Балту та пограбували Молдавію, турецький, молдавський і кримський уряди загрозили Москві війною, якщо не припинить повстання. Московське військо розброїло повстанців, тих, що походили із Лівобережної України москалі покарали самі за "вірну члужбу": засудженим, чи то пак помилуваним, виривано ніздря, розпеченим залізом тавровано чола і т.п. Сотника Івана Гонту видали полякам, який був засуджений до страти через четвертування, де кожна частина тіла була розвезена по різним кінцям польської держави і виставлена для оглядин на видних місцях.
Дня 22 грудня 1768р. українське католицьке духовенство зібране в Житомирі (298 представників), виготовило протест проти переслідування, записаний в книгах київського воєводства. Апостольський нунцій (нунцієм у Польщі в рр.1766-1771 був кардинал А.М. Дуріні) повідомляючи Апостольську Столицю про це криваве переслідування українських греко-католиків, пише, що тільки в 1768р. загинуло 40.000 душ:" Лише руїни монастирів, спалені села, пустирі і трупи можна бачити на Україні. Там було 1902 парохіальні церкви, які належали до греко-католицького митрополита. Вся Україна визнавала унію, а тільки 15-20 церков було православних, які належали до православного єпископа в Переяславі по той бік Дніпра. Різня з 1768р. позбавила велике число парохій своїх правних пастирів, яких повбивано або прогнано. Православний єпископ у Переяславі використав цю нагоду й обсадив парохії своїми священиками. Коли ж настав спокій і ті, що повтікали, могли повернутися назад, то на своїх місцях застали гостей, які не пустили їх у власну хату. Московські війська допомагали цим інтрузам. Зі всіма українцями-католиками поводилися як з ворогами. Їх бито, катовано, мордовано і гонено з їх власних домів."
Київський митрополит Филип ї його помічник львівський єпископ Лев Шептицький слали протести до Петербургу й до Апостольської Столиці. Вкінці під натиском цариця Катирина 11. погодилася на т.зв. мішаний суд, тобто комісію зложену з уніатів, рримо-католиків і православних, яка мала їздити від села до села і шляхом плебісциту вирішувати чи нарід хоче унії чи православія. Але комісія була безсила, бо московське військо дістало наказ усувати кожного українського католицького священика.
Де нарід виганяв православного батюшку (були це в більшості Москалі), а спроваджував попередньогоо свого католицького душпастиря, зараз туди приходило військо під проводом прогнаного батюшки - село "усмирювано", тобто військо в"язнило селян, грабувало їхні маєтки, накладало контрибуції, розквартировувалось з кіньми на кошт селян і т.д., що селяни залишались без хліба на цілі місяці, як не на роки. Так зламано опір селянства.
В січні 1770р. виїхала до Петербургу делегація з України з проханням до Катерини11. зліквідувати унію. Очолювало цю делегацію двох священиків відступників, протопіп Михайло Гуранда і Семен Переровський. Обидва були суспендовані митрополитом Филипом за вбивство і грабіж. Згодом виїхала друга делегація, яка складалася також з священиків-відступників, те жпозбалених священичого достоїнства, які охоче вступили на добре платну службу московського православнія: Василь Зражевський з Білої Церкви, Іван Сметана з Богуслава й І.Василевич. Обидві делегації просили царицю Катерину 11., щоб дала московським військам, розташованим на Україні, наказ арешту кожного українського католицького священика, який появився б на Київщині чи Брацлавщині й домагався звороту церкви чи заохочував до опору проти московської церкви.
Проти цих домагань священиків-відступників у квітні 1771р. пішов до Катерини 11. протест за підписами 200 католицьких українських священиків й у відповідь на це Катерина 11. вислала дня 7 листопада 1771р. наказ генералові Румянцеву, командантові московських військ на Україні , щоб "в разі потреби" ішов із збройною допомогою православному духовенству й ув"язнював "уніатів та уніатських священиків", які хотіли б вернутися на свої парохії. Починається новий період переслідування, тюрми в Бердичеві, Білій Церкві, Умані, Полннім Великім переповнені українськими католицьким духовенством і вірними. В бердичівській тюрмі в Навечіріє Різдва Христового 1773р. було ув"язнено 53 українських священиків, з яких багато вже не побачило світу.
Київський Митрополит Филип протидіяти тому не міг, бо польська влада за його церковну політику просто ненавиділа його.З початком гайдамацького повстання митрополит вирішує їхати на Київщину, щоб там у серці своєї митрополії боронити своїх священиків і вірних, чи, як треба буде, то й життя покласти за них. Польський уряд забороняє митрополитові вступу до його архиєпархії. Тоді Митрополит Филип покидає Новгородок і переноситься ближче до Києва, до Радомишля. Протестує, благає, але усе надаремно. Опісля виїжджає до Прусії , де перебуває до 1769 р. Одначе тут в допомогу приходить папський нунцій кардинал Дж.Гарампі (1772-1775). Польський уряд заборонив тільки митрополитові в"їзду до київьскої архиєпархії, про інших єписокпів не було згадки. Нунцій отже посилає на Україну енергійного холмського єпископа Максиміліяна Рилла (1759-1785 1794), який і виїжджає на Україну в листопаді 1773р. У київській області вдається йому звільнити з тюрем українських католицьких священиків. Єпископ Максиміліан був відомий на Україні ще з часів місіонерської праці, як василіанин і тому його поява дуже скріпила духа українських католицьких вірних . Спершу московський уряд не прив"язував великої ваги до приявності єпископа Максиміліана, але згодом коли "новонавернені" на православіє католики почали масово відступати від московської церкви, з наказом московського генерала Ширкова ув"язнено єпископа Максиміліана 17 квітня 1774р. у Бердичеві, обвинувачуючи його в "надужиттях над православними"
Єпископ Максиміліан, як австрійський нромадянин, не підлягав владі московській, яка в найкращому випадку, могла його відставити до Австрії, а в слід за тим, сподіваючись ув"язнення, він веде точний щоденник і відпис його посилає нунцієві. Зараз після ув"язнення нунцій Гарампі запротестував проти переслідування єпископа, виказуючи брехливість обвинувачення. Коли австрійський уряд зажадав видачі свого громадянина, цариця Катарина 11. уступила і дня 2 червня 1774р. звільнено з тюрми єп.М.Рилла й відставлено його до австрійського кордону, забороняючи йому раз на завжди в"їзду в кордони російської імперії.
Наступає 1772р. перший поділ Польщі, яким на основі трактату між Австрією, Прусією і Росією з дня 19 лютого 1772р. і між Австрією і Польщею з дня 18 вересня 1773р. києво-галицька митрополія ділиться на три частини. Упадок польської днржави, починаючи від першого поділу і до третього й остаточного 1795р. - це той перехідний час для УГКЦ, в якому поєднані обидва переслідування і польське, і московське. Відбиваючись на обидва боки, УГКЦ найшла піддержку в уряді католицької Австрії, яка з окупацією частини українських земель стала співучасником і політичного, і релігійного життя українського народу.
Використав цю прихильність австрійського уряду і передусім цісаревої Марії Терези (1740-1780) до УГКЦ, львівський єпископ і єпископ-помічник київського митрополита Лев Шептицький. Він, маючи зв"язки при австрійському дворі, просить Марію Терезу, щоб ця старалася виклопотати в Катерини 11. деякі полегші для "уніятів", тобто католиків на українських землях, що їх зайняла Москва й услід за тим, як помічник київського митрополита, виїжджає на візитацію українських католицьких парохій на Україні.Єпископові Львові щастить не тільки об"їхати всю митрополію, але впродрвж трьох місяців привернути назад до УГКЦ 60 парохій, які були змушені прийняти московське православіє.
Дня 2 лютого 1778р. помер митрополит Филип Володкович в Умані , як 81-літній старець. Перед смертю дочекався ще, що йому дозволено візитувати архиєпархю. Митрополитом київським став колишній його помічник львівський єпископ Лев 111. Шептицький. Частина київської митрополії, яка ще до 1785р. залишалася під Польщею, при останньому поділі переходить під Москву.
Під юрисдикцію Москви згодом переходить, згідно з умовами миру в Тільзіті в 1804р. й супрасльське єпископство, створене після розбору Польщі. Коли в 1795р. частину північно-західних земель колишньої Польщі признано Прусії, пруський король Фридрих Вільгельм 111.(1797-1840) задумав створити для своїх нових підданих уніятів-католиків окреме єпископство з осідком в Супраслі (теп.Білорусь). Монастир і церкву в Супраслі відновлено й папа Пій V1. (1775-1799) затвердив канонічно нове єпископство в 1798р. В 1799р. першим єпископом призначили останнього ігумена супрасльського монастиря Теодосія Вислоцького. Але незабаром умирає єпископ Теодосій і супрасльська єпархія перестає існувати.