Українська церква між Сходом і Заходом
На нових шляхах
В 1693 р. помирає митрополит Кипріян 11. і його наслідником на престолі української католицької (уніятської) києво-галицької митрополії стає володимирсько-берестейський єпископ Лев 1. Слюбич-Заленський (1694-1708). На керування митрополита Льва 1. знов припадають важкі часи для Українсько-Білоруської Католицької(уніатської) Церкви, а саме союз, хоч тимчасовий, Польщі з Москвою, з уваги на шведсько-польські війни. Як тільки московські війська ввійшли, як польські союзники, на білоруські землі й союзник польського короля Августа 11. цар Петро 1. прибув до Полоцька, 11 липня 1705 р. скривавилася знову полоцька земля. Цар Петро 1., оглядаючи цього дня церкви міста, ввійшов до собору, де саме служив вечірню чернець-василіанин о.Теофан Кальбачинський. Поглянувши на образ св.Йосафата (Кунцевича), який висів на стіні у церкві, підійшов до царських воріт, перед яким стояв о.Теофан і вбив його на місці. Потім наказав своїм воякам оточити церкву й монастир ОО.Василіан і трьох ченців о.Якова Кізиковського, ігумена о.Константина Заячківського й о.Якова Книшевича казав повісити й тіла їх спалити та розсіяти по полі, а всіх інших ченців покувати й кинути в тюрму.(Тайнер пише в “Die neuesten Zustände” “ob kein Herrscher in Russland mit so aufrichtigen und festem Willen und mit so grosser Ueberzeugung und Behärrlichkeit die Vereinigung der russichen Kirche mit der römischen gewünscht und an ihr gearbeitet hätte, als der unsterbliche Peter der Grosse…” стр.114). Цей випадок викликав велике враження в громадськості, тим більше, що кілька днів пізніше в церкві оо.Ісусовців цар Петро 1. захоплювався образами св..Франциска й Ігнатія (Лойоли). Відвідав ігумена Ісусовців і висловлювався з великою пошаною про папу римського. А коли його спитали, чим Василіани його образили, Петро !. заперечив і оправдував свій вчинок тим, мовляв, що він був п'яний …Та це не перешкодило Петрові 1., де тільки ввійшли його війська, нищити всякий найменший прояв унії. Українського католицького єпископа луцького Діонісія Жабокрицького (1696-1715), який попав у його руки, наказав вивести до Москви, де він і помер у тюрмі, не прийнявши московського православ’я, до якого його всіма силами намагалися "навернути". Хоча треба пригадати, що граф Головкін в імені царя усім, включно з Василіанами, гарантував повну безпеку й волю віровизнання…
Українська Православна Церква на Лівобережжі
Згідно Андрусівського договору під окупацією Польщі залишається київська православна митрополія. Єпископ Лазар Баранович постарався, щоб Чернігів став архиєпископством, а з тим самим центром церковної влади. Дня 8 вересня 1687р. собор проголошує, чернігівську єпископство архиєпископством, без повідомлення царгородського патріарха, що викликає в Царгороді протест. За гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) митрополитом Києва стає противник Москви, єпископ Йосиф Нелюбович-Тукальський, великий український патріот. Він з місця починає протимосковські реформи: забороняє згадувати при Богослужбах царя Олексія і наказує поминати гетьмана Петра. Відбирає єпископський сан єпископові Методієві, бо він прийняв "рукоположення від московського патріарха" і той переїжджає в уманський монастир "на заслання". Та рівночасно з цими позитивними рисами політико-суспільної діяльності митрополита Йосифа не йде ніяк у парі його церковна діяльність. Навпаки, він стає політичним дорадником гетьмана Петра й зв'язує Церкву нерозлучно із політикою держави. В 1675р. вмирає митрополит Йосиф у Троїцькому чигиринському монастирі і адміністратором київської митрополії стає знову чернігівський архиєпископ Лазар Баранович. Але так, як врятувати Українську Державу було вже годі, так і не сила було врятувати залежну від держави Українську православну церкву, тим більше, що Москва підібрала свій старий засіб до розвалу церкви: розколювати її із середини. Починаючи від найвищого духовенства (як ось згаданий вище єпископ Методій), і кінчаючи вищим духовенством, як протопоп Адамович, архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель, чи помічник архієпископа Барановича, Теодосій Углицький, не кажучи вже про нижче духовенство, все було під впливом Москви. Допомагав Москві у тому важкий і розпучливий просто стан тодішньої Козацької Держави, яка являла собою і політично, і економічно руїну.
Вибираючи між унією з Апостольською Столицею і підданством Москви, вибрано друге, роблячи перший крок до закріпачення Української Православної Церкви. Як це відбулося за короткий проміжок часу.
В 1684р.приїздить до Києва луцький православний єпископ Гедеон князь Святополк Четвертинський. Московські історики і за ними інші (М.Аркас, М.Грушевський, А.Барвінський, І.Огієнко) твердять, що луцький єпископ Гедеон (в мирі князь Григор Четвертинський) "міцно беріг вірність" православній церкві й навіть з цього приводу мусів тікати з українських земель, що знаходились тоді під польською окупацією. Ледве одначе в це можна повірити, бо маємо докази на те, що навіть хотів він прийняти унію. Не є виключене, що прийняття унії могло бути виключно політичним актом і може своєрідним актом заспокоєння особистих амбіцій, але ледве, чи можна повірити словам гетьмана Самойловича, який про єпископа Гедеона говорив, що був він "лагідної вдачі, людина добра та тиха, що ніякої влади не бажає".
Знатного, старого українського роду, єпископ Гедеон був дуже гордий за свій рід і вимагав для себе й відповідного становища. Коли, наприклад, єпископ Гедеон після приїзду до Києва зараз же в 1684 році написав "смиренні" листи до московського царя та патріарха й коли цар у відповіді не назвав Гедеона князем, той заслаб і мало не помер, бо "навіть і король польський завжди звав його князем". А в слід за тим, на нашу думку, справа передання Української Православної Церкви під владу московського патріарха уже була заздалегідь поладнала між гетьманом Самойловичем і Москвою, бо в наказі даному гетьманові скликати собор-вибори київського митрополита 1685 р. виразно сказано, щоб нововибраний митрополит "у всіх церковних ділах писав до святішого московського патріарха", а до "святішого константинопольського про ніщо не писати, не посилати, причитання ніякого не мати, в послусі у нього не бути й від пастви відставити".
І таким чином, хоч і як стараються деякі історики оборонити українських православних ієрархів, мовляв, московський уряд "самовільно вдерся до прав царгородського патріарха, безправно їх порушив" – то ця московська сваволя і це безправство було заздалегідь одобрене українськими православними ієрархами чи радше державним проводом України.
Властивим кандидатом на київського православного митрополита був чернігівський архієпископ Лазар Баранович, але він настільки був вже зорієнтований, що на вибори, які відбулися 8 липня 1685р., він хоч і закликав духовенство, але потаємно проголосив бойкот і сам на них не явився. Можливо він сподівався, що коли не явиться він та більшість духовенства, то й вибори не відбудуться. Але справа в своїй суті було вже давно перерішена. Вибори відбулися, київським митрополитом вибрано одноголосно єпископа Гедеона й коли відомий москвофіл, ігумен Видубецького монастиря Теодосій Углицький передав цю звістку єпископу Гедеону, той заявив, що прийме "жезл архипастирскій не от кого другого как от московського патріарха". А в жовтні 1685р. він поїхав до Москви, де в Успенському соборі прийняв поставлення з рук московського патріарха Йоакима (1673-1690).Обдарований каретою і шестернею коней та цінними подарунками, прийнявши свячення в Москві, 8 листопада 1685р. вернувся до Києва.
В травні 1686р. царгородський патріарх Діонісій IV. (1686 1687) відступив київську митрополію, тобто Українську Православну Церкву московському патріархові за "за три сорока соболей і двісті червоних", ще й до сьогодні збереглася розписка патріарха Діонісія видана московському послові Микиті Олексієву в травні 1686р. "приняли єсми милостиню святого вашего царствія от посланого вашого господина Никити Алексієвича три сорока соболей і двісті червоних: податель же благих Господь да будет мздодавец вашому державнєйшему царствію"
