19 травня 2010 р. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ вшановувала 100-річчя від дня народження о. Миколи Сарми-Соколовського (1910-2001). Представники єпархіяльного клиру й Харківського крайового братства апостола Андрія Первозваного (голова Вадим Приходченко) відвідали Новомосковськ Дніпропетровської обл., де о. Микола жив з 1974 р. до 2001 р. й був похований на місцевому цвинтарі.

Більше половини студентів (30 369 осіб) навчається у п’яти містах України. Таким чином, у Харкові вищу освіту здобувають 12 004 особи, у Києві – 7 983, в Одесі – 4 709, у Луганську та Донецьку – 3 340 та 2 333 студенти відповідно.

Черкащина є одним із найбільш активних осередків служіння Української Автокефальної Православної Церкви. З благословення архієпископа Ігоря (Ісіченка) у Звенигородці відбулася соборна свята літургія на честь свята Вознесіння Господнього.

Сьогодні 9 травня – ваше свято дорогі жінки-матері, дружини, сестри. Та чомусь не надто воно радує, хоч вітають вас і політики, і чоловіки, і колеги. Не просто вам жилося у всі часи і зараз не дуже легко , тож не святкові думки тривожать моє серце.

8 травня 2008 року відійшов у вічність провідник всеукраїнської організації "Тризуб" ім. Степана Бандери Василь Іванишин. Він був одним з чинних ідеологів українського націоналізму, а не лише, власне, "Тризубу", і його ідеологічні праці мають серйозну вагу, особливо в цей важкий для сучасної України час.

Так, війна скінчилася, совєтські наїзники перемогли фашистських, а що з цього отримав україгнський народ?.. Явно, що не свободу, а багаторічну рабську працю. Зараз в Україні йде тенденція до повернення Совєтського Союзу, але треба чітко усвідомлювати, що народ від цього жити краще і вільніше не почне. Саме про те, як жилося за часів Вєлікой Совєтськой дєржави і розповідла своїм нащадкам Ірина Хоменко.

Кадри ратифікації харківських угод у парламенті обійшли всі світові ЗМІ. 27 квітня одна частина парламенту із боями проривалась до кнопок для голосування, намагаючись затвердити урядово-президентський обмін “газ на флот”, інші занесли димові шашки, накрили місця націонал-демократичного сектору прапором і тримали оборону. Одні в результаті мають синці, але милостиве ставлення Кремля та Банкової, інші - лише зламані носи і струси мозку.

Нам знову пропонують знати одну і лише одну правду про Велику війну. Наполегливо нав’язують «єдиновірне, червонопрапорне» трактування всіх її подій, стратегічних операцій, битв і боїв, вкладають у прокрустове ложе долі мільйонів відомих і безіменних (досі!) учасників війни, абсолютна більшість з яких уже, на жаль, не з нами і не може нічого сказати тим нащадкам, для яких історія є, от уже насправді, політикою, зверненою у минуле. Але збереглися документи, їх варто знати, хоча б якусь частинку, щоб не бути споживачем жованої-пережованої жуйки про «керівну роль…єдність радянського народу… геніальність вождя і його полководців». Щоб відчути, що то значило: входити героями у чужі столиці, і зі страхом повертатися у свою.

Два моїх діди - з одного села Павлиш, Кіровоградської області. Для одного діда війна закінчилась у Празі, для другого - серед "бандерівців".

Прочитавши все це, та зіставивши ці дані з наявними відомостями у справах Бандери та Шухевича, мимоволі вкотре замислюєшся над традиційним для нашого народу питанням - а судді хто? Хто позбавив своїми рішеннями геройського звання за позовами осіб, права та інтереси яких порушені не були? Як не дивно, але видається, що з метою наведення мінімального порядку у судовій практиці із приводу визнання нечинними указів президента про присвоєння державних звань, ситуація зі "справами Героїв" має бути доведеною до абсурду, який розпочався у Донецьку з Гірника, Стуса, Китастого, Івасюка, Шухевича та Бандери.